...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.
Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку… Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?
Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.
Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.
Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.
Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина — тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.
Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.
Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки «ахали» та «охкали» з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.
Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї…
А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.
В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.
Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: "Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю".
Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. "Пiд час огляду, — говорилося у листi, — жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.
Просимо пiдтвердити одержання листа i правильнiсть установлення адресата".
— Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, — вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, — поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: "Iнспектор Коваль" — i всi будуть знати, про кого йдеться.
Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного життя.
Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча — чорт забирай! — Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, — поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.
Проте зараз було не до цих тонкощiв, i з дозволу генерала вiн узяв iз дзеркально-полiрованої поверхнi стола аркушики листа.
"Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, i тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усiй країнi. Не шукайте! Зрозумiйте мене правильно, я не боюсь, що знайдете i заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.
Пiд час останнього допиту ви говорили про справедливiсть. I якщо я дав би вам себе заарештувати i судити, ви самi скоїли б велику несправедливiсть, засудивши невинну людину. Мiй дух, моя мiсячна богиня, понiсши мене у свої неозорi осяйнi поля, врятувала не мене, а стримала вас вiд злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливостi?.. А хiба усе справедливо було навколо нас? Хiба iснує абсолютна справедливiсть? Хiба справедливо чинив Антон, вкравши у мене iдею винаходу; хiба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки вiд неї; хiба справедливо, що Нiну вона вiддала спочатку п'яницi, а потiм кинула в обiйми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мрiючи про неї, все життя чекав її, шукав i готовий був служити, як богинi?! Та iще багато-багато такого…
Ви хотiли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповiм, але зло, вiрнiше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.
Того вечора я довiдався про нечесний вчинок Антона, i мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку i, очевидно, маючи мене за такого нiкчему, з яким можна не церемонитись, вiн дав менi читати рукопис, що його принесла Нiна i в якому моя iдея викладалася як його власна. Виявляється, вiн уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє iм'я навiть не згадувалося.
Нiна тодi ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горiла, менi не жаль було винаходу, на ньому не закiнчувалися мої здiбностi, знання, але було боляче, що Нiна, моє нiжне мiсячне сяйво, моя богиня, друкуючи цi сторiнки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумiйте мене правильно: цього я стерпiти не мiг. Я весь горiв, як у вогнi…
Потiм Нiна пiшла додому… Проте нi при нiй, нi без неї я й слова не сказав Антоновi, нiчим не виказав своїх мук.
Ви усе добивалися, хто ранiше пiшов, хто залишився з Антоном, чому двi, а не три чашки для кави були на столi, чи бачив я з кiмнати плиту i чайник на нiй, чи не бачив, та й iншi дурницi вимагали.
Я слухав вас i думав, як нелегко пробиватися iстинi i справедливостi крiзь нетрi усiєї цiєї мури. Якоїсь хвилини навiть пожалiв вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове… Навiть те, що я дзвонив уночi до "Київгазу", не могло допомогти вам звинуватити мене.
Але зараз усе розповiм по порядку.
Пiсля того, як Нiна пiшла, ми з Антоном ще випили. Вiн усе бiльше п'янiв, усе дужче вихвалявся, а я мовчав i тверезiшав. Я не виказав йому своєї обиди, менi не хотiлося схопити вiд нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а вiн, спостерiгаючи мою несмiливiсть i, певно, розумiючи мiй бiль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.
Але я мовчав.
Незабаром Антон притомився i вгомонився. Вiн тiльки поглядав на мене побаранiлими очима, намагався навiть поцiлувати, просив пробачення i бурмотiв щось на зразок сакраментального: "Ти мене поважаєш?.."
