Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Біля виходу на вулицю я спинився. І тут до мене прийшла несподівано думка. Я весь час боявся свідків своїх поразок. Треба було цього побоїща, щоб зрозуміти — найголовнішим свідком був я сам.
Утім, кожен з нас свідок своїх перемог і поразок, тільки я забув про це чи не хотів пам'ятати.
Я стрепенувся. До мене підходила Катя. Спершу я подумав, що мені ввижається, але вона таки стояла поруч. В розірваному платті, теж, очевидячки, побита, як і я, і важко дихала.
— Ви… Жи… вий?
— Як бачите, — спробував я посміхнутися.
Катя спинилася. Стояла і дивилася на мене. Пригадувала і не могла пригадати.
— Я десь вас бачила, — сказала вона.
— У Лариси, — нагадав я. — Вона хворіла, я прийшов провідати. Ви були там…
— Не пригадую, — похитала Катя головою.
Вона повернулася й пішла назад. Стомленою, шаркаючою ходою.
— Куди… куди ж ви? — гукнув я.
Я наздогнав Катю і схопив її за руку. Я не міг її відпустити.
— Не треба, прошу вас, — сказала Катя з такою мукою, що я мимоволі розтулив пальці.
Вона пошаркала далі — зсутулена, як і я, побита, а я не мав сили ворухнутися, щоб її наздогнати. Щось наче стояло за цією жінкою таке, що я не смів їй заперечити.
За кілька кроків вона спинилася. Оглянулася. Щось сказала.
— …ільше не битиме… — розібрав я, — він плаче… після… та… кого…
Вона стала віддалятися. Я теж побрів. На вулицю. Наче сліпий, став переходити її.
Гальма різко вискнули поруч. Почулася лайка водія. Він вискочив з машини, щось кричав, та, либонь, побачивши моє лице, раптово замовк.
І тут я почув, що хтось ще біжить до нас, кроки шаркали зовсім поруч. Я озирнувся і побачив Катю.
— Ви… живі? — видихнула Катя, зупинившись. Я знову схопив И за руку, бо інакше вона впала б — така була нажахана, із перекошеним обличчям, безсила після цієі несподіваної гонитви. Здивовано дивився на нас обох — побитих, зляканих — водій. Сигналили машини, які спинилися довгою вервечкою за тією, що ледве не збила мене. Тепер я помітив, що то була машина з великою блакитною цистерною замість кузова. У такій перевозять живу рибу або просто воду.
Тут я перевів погляд на Катю і знову зустрівся з її великими світло-сірими очима, які тривожно і трохи збентежено озирали мене.
Стояло бабине літо, коли ми з Катею приїхали вперше до Ясенівки. Дивна річ, ми йшли вулицями селища, і мені було байдужісінько, що про мене подумають. Коли я вперше приїхав з Магдою, я пишався, що привіз дуже вродливу дружину. Щось схоже було, як ішов з Люсею, — бач, хоч і розлучився, але й швидко одружився, і аж ніяк не на гіршій, та ще й небавом сина чи дочку знову матиму.
Тепер я просто йшов поряд з Катею і мені було добре й затишно. Маму й батька я попередив, і як вони зустрінуть Катю — лише це мене трохи тривожило.
Та все вийшло якнайліпше. Хоч мама й дивилася спершу дещо насторожено, але я помітив, що Катя їй сподобалася. Ми пообідали, а потім вийшли в сад. Під ногами вже шелестіло листя. Я бачив, як жадібно Катя вбирає все довкола, і це мені було теж приємно.
Ми пройшли вглиб саду. Я свідомо прийшов сюди. Тут лежав великий чорний камінь. Не знаю чому, але мені раптом захотілося на ньому посидіти. Я сів на камінь і аж тоді згадав, що точно так я любив на ньому сидіти в дитинстві. Тільки тепер поруч сіла Катя. Ми довго сиділи й мовчали, вслухаючись у тишу осіннього саду.
— Про що ти думаєш? — першим порушив мовчанку я.
— Знаєш, я чомусь згадала одну народну прикмету, — відповіла Катя.
— Ну, і яку ж? — заохотив я.
— Кажуть, щоб узнати якою буде зима, треба простежити, як падає листя на землю.
— І як же воно падає?
— Я ще не бачила, як падає в цьому саду. Але моя покійна бабуся казала, що коли листок впаде рівно, щільно прикриє землю, то зима буде холодною, зате літо врожайним. Коли ж впаде краями, загорнутими догори, то такий листок не зігріє землю, кропитимуть і дощі, і мокрі сніги. Давай простежимо, як падатиме листя?
— Давай, — легко згодився я.
І ми стали чекати першого листка, який упаде поруч. Чекати нам довелося довго, бо цей недільний день був тихим, і листя насолоджувалось хоч і не щедрим на тепло, але лагідним осіннім сонцем, можливо, востаннє вбираючи його разом із соками землі.
Сидячи на камені, я подумав, як мало треба Каті… Як мало треба іноді жінкам взагалі, аби бути щасливими.
От тільки я… ні, я намагався…, дідько візьми, намагався, мало не крикнути хочеться, але я мовчу. Краще все-таки думати про щось інше. Наприклад… Наприклад, про цей самий камінь. Я подумав, що вже давно не навідувався до цього каменя, дуже давно не сидів на ньому, не приводив до нього ні Магду, ні Люсю, хоч навряд чи це допомогло б.
Згадка про Люсю змусила стиснутися серце. Я не кохав, але і я був, був таки винен в її смерті.
До каменя востаннє я приходив, здається, після випускного. Про що я тоді думав? Про своє знамените майбутнє? Ні, не пригадую.
Зате я пригадав, як колись сидів на камені й спостерігав, як б'ються два моїх ровесники. Точніше, один б'є іншого. Сильніший, Вадик Русаков, бив Павика Мотузяного. Так ми його називали — Павик, бо він картавив. Звісно, звали його Павликом, Павлусем, як казала його мама. Дубасив люто спершу руками, а потім і ногами. Вони звідти мене не бачили, а я бачив і дивився, мов заворожений.
Чи міг я заступитися за Павлика? Я боявся. Боявся сильних Вадикових кулаків. До того ж, знав, що Павлик справді винен, бо обмовив Вадика перед його дівчиною. Але ж бив Вадик люто, по-звірячому, і Павлик довго після тих побоїв не міг підвестися.
Чому я згадав цей епізод? Є багато питань, на які я не здатен відповісти. Просто треба було про щось думати?
— Тобі холодно? — спитала раптом Катя.
— Ні. Чому ти про це запитала?
— Бо ти почав дрижати.
— А я й не помітив.
— То мені здалося?
— Тобі здалося.
Ми знову замовчали. Катя притулилася до мене.
— А тобі не холодно сидіти на камені? — спитав я.
— Ні, — сказала Катя. — Тільки, мабуть, сьогодні жоден листок не впаде.
— То ходімо назад?
— Ходімо.
Ми поволі підвелися і пішли до хати. Вийшовши з-за сараю, я побачив маму. Вона стояла і дивилася на нас.
— Он листок падає, — прошептала Катя. — Таки падає…
Перед ними справді, тепер помітив і я, поволі, витанцьовуючи танець з одному йому відомою назвою, падав додолу великий яблуневий листок.
І тут я поспішно простяг руку і спіймав листка.
— Ну от, — сказала незадоволено Катя. — Ти все зіпсував. Ми так і не довідаємося, якою ж буде зима.
— Доживемо — довідаємось, — посміхнувся я.
Насправді ж я злякався, що Катя неспроста хотіла, аби листок неодмінно впав на землю. Очевидно, вона щось загадала. Господи, як я боюся втратити її…
Ми підходили вже до мами. Зненацька я подумав, що ми отак могли підходити давно. Якби тільки… якби тільки зустрілися. Ця думка мене здивувала. Я спинився. Забракло чомусь повітря. Невже знову серце дає знати?
Катя тим часом наближалася до мами, і ось вони вже стали поруч. А я все не міг зрушити з місця.
Я помітив, що моя рука затисла листок і розтулив пальці. Листок лежав на долоні зім'ятий, начеб якийсь зіщулений. Другою рукою я взявся його розгладжувати. Я не знав, навіщо це роблю, але знав — навіщось це мені потрібно зробити, саме тепер, зараз, Цієї хвилини, цієї миті.
От тільки серце як стисло, так і не хоче відпускати.
Але це не головне, не головне це, от в чому річ… Головне — я стою сам посеред саду. Мама вийшла назустріч. А Каті… Каті насправді в саду немає. І на камені вона не сиділа — от яка біда. Десь там, у місті, моя Катя. Тільки шепіт її зостався зі мною: «Я мушу, мушу вернутися… він без мене загине».
«А я?» — хотів сказати я, але не сказав.
«Чому ж ви раніше не прийшли?»
Тепер уже не пригадую, чи вимовила Катя ці слова. Чи я запитав самого себе.
