...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Справдi, якщо i стався напад на Христофорову, то нападником, певно, був не iнженер, навiть коли у нього й не виявиться алiбi.
А от вiн, Коваль, нiде правди дiти, побачивши зараз чобiтки в чемоданах Потоцького i знаючи вiд Струця, що iнженер зв'язаний з родиною Христофорових, шляхом простого логiчного розмiркування з єднав усi ланки в єдиний ланцюг: кустарнi, але дуже гарнi чобiтки пошитi в Одесi за моделлю Журавля. Антон Журавель дружив iз Христофоровою, i вона могла завести Потоцького з ним i попросити зробити модель для свого одеського приятеля. Що потiм, пiсля загибелi Журавля, сталося мiж Килиною Сергiївною та iнженером Потоцьким, вiн не знав, але припускав, що пiдпiльний артiльник, побоюючись викриття, мiг пiти на все, аби тiльки кравчиня не виказала його.
Тепер цi мiркування самому Дмитру Iвановичу здавалися безпiдставними. Полковник тяжко зiтхнув. I, звiсно, не тому, що Потоцький, очевидно, не причетний до убивства, i не тому, що алiбi iнженера знову зажене розшук i дiзнання у цiй справi у глухий кут. Йому раптом здалося, що вiн, Коваль, взагалi не може нi в чому розiбратися, що дуже простенька карна справа здається йому вкрай складною. Може, й справдi надiйшов час згортати паруси i тихо сунути у спокiйну гавань заслуженого вiдпочинку…
Майор, вiдчувши паузу, уже готовий був поставити своє запитання, коли Коваль строго сказав Потоцькому:
— Ви не вперше вiдмовляєтесь вiд своїх друзiв. Минулого разу, коли з вами тут розмовляли, ви заявили, що не знаєте нiякого Журавля. Але ж збрехали!
У бiлi очi iнженера Ковалю зараз не щастить заглянути, бо Потоцький ховав очi.
— За скiльки купили цю модель? — кивнув полковник на чобiтки. — Новий здогад, який несподiвано спалахнув у Дмитра Iвановича (нотатка у блокнотi: "Пан — 300"), знову повернув його до ранiше зв'язаного ланцюжка: Потоцький — Христофорова — протекцiя кравчинi Потоцькому — вiдсутня ранiше ланка: грошi за модель Журавлю — пiдпiльна одеська артiль, таємна торгiвля чобiтками у пiдворiттях, перукарнях, пiд крамницями у Києвi, а можливо, i в iнших мiстах. Це змiцнило попереднi мiркування. Полковник уже бiльш твердо промовив:
— I навiть не вiддали Журавлю якоїсь незначної для вас суми, три сотнi. Адже у вас справжнє пiдприємство, хоч i пiдпiльне, i ви добряче заробили на цiй моделi… Соромно, громадянине Потоцький. Ви ж, напевне, вважаєте себе поважною дiловою людиною, — не утримався вiд злої iронiї Коваль. — До речi, чи знала Килина Сергiївна, для чого ви купили модель у Журавля, — спитав вiн, прагнучи до кiнця з ясувати причину загибелi кравчинi.
— Не розумiю вашого запитання, — похмуро вiдповiв iнженер.
— Можна i уточнити: чи знала Христофорова про iснування вашої пiдпiльної артiлi?
— Я не знаю нiякої артiлi, — зиркнув з-пiд лоба Потоцький. — З артiлями, по-моєму, у нас давно покiнчено.
Свiдчення iнженера ставали усе бiльш важливими для обехеесiвського майора, i Коваль вирiшив не заважати йому. Зрештою, алiбi Потоцького в зв'язку iз справою загиблої кравчинi, якщо воно е, можна установити i трохи пiзнiше. А тим часом полковник до повернення у Київ, де чекала його робота з Павленком, вiдкликаним з вiдрядження, хотiв зустрiтися з дочкою Килини Сергiївни — Вiтою.
— Поцiкавтесь, до речi, — порадив вiн майоровi, — де вони дiставали фiрмовi наклейки «Salamander», чи не морячки iз загранки привозили?..
З цими словами, кивнувши на прощання колезi, Дмитро Iванович вийшов з кабiнету.
* * *
Дiвчина сидiла перед полковником у великому м'якому крiслi i здавалася облiзлим, здичавiлим кошеням, що забилося у куток. Це враження створювала i не вiдповiдна до її хворобливого вигляду, якась наїжена — Коваль подумав: "божевiльна!" — зачiска, i упертий, насторожений блиск очей. Вона була блiда пiсля великої втрати кровi i, сидячи у крiслi, терла пальцi, немов i у теплiй кiмнатi вони мерзли.
Старий, якийсь обшарпаний знадвору будиночок всерединi виявився дуже затишним. Усе в цiй квартирi свiдчило про достаток, навiть iз зайвиною. У кiмнатах стояли рiзьбленi румунськi меблi, гiрка була повна порцеляни, вабили зiр статуетки i гарне кольорове скло, розставлене у кiмнатах, а на пiдлозi, однiй i другiй, пухнасто лежали товстi китайськi килими. Ковалю пригадалась спартанська обстановка київської квартири кравчинi. Й справдi, гнiздо Христофорової було тут.
На пальцi лiвої руки Вiти, яка сидiла у простенькому бавовняному халатi, Дмитро Iванович помiтив гравiрований перстеньок з невеличким дiамантиком, до вух дiвчини прилiпилися золотi сережки з розсипом коштовного блискучого пилу.
Незважаючи на те, що дiвчина неприязно поглядала на неприємного їй гостя, що несподiвано нiби звалився на голову, Дмитру Iвановичу було щиро її жаль. Вiн розумiв її стан i прийшов не допитувати, а довiдатися про її життя i, можливо, допомогти осиротiлiй дiвчинi.
Коваль пояснив Вiтi, що привело його до неї, поспiвчував у її великому горi i для того, щоб вiдтягти увагу вiд гiрких думок, почав розмову на прозаїчнi побутовi теми. Вiн розпитував дiвчину, чи залишиться вона тепер в Одесi, чи переїде до батька у Кишинiв, цiкавився навчанням i тiльки наприкiнцi бесiди, маючи на увазi батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина i хто винен у тому, що вона потрапила до лiкарнi? Вiта зрозумiла полковника, засовалася у крiслi, втупила у Коваля злий погляд.
— Це вас не стосується!
— Звiсно, — погодився Дмитро Iванович, — в певному смислi не стосується, але… — i, пiдкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: — Втiм, я знаю. Григорiй. Адже так, Григорiй Потоцький? Його зараз нами затримано i допитано. — Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано iнженера.
Зробившiї висновок, що найбiльша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у мiлiцiї Потоцький усе розповiв, вражена дiвчина на мить завмерла, потiм розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та iкаючи, i Коваль пiшов на кухню по воду.
На кухнi Дмитро Iванович вiдчув знайомий запах шкiри. Вiн розгледiвся. Простора кухня мала ще й комору, дверi якої були, як i стiни кухнi, обклеєнi шпалерами "пiд дуб".
Коваль вiдсунув защiпку. У нiс вдарив рiзкий запах. У величенькiй коморi вiд пiдлоги до стелi стосами було складено шкуратини. Дмитро Iванович кiлька секунд розглядав їх, потiм зачинив дверцята, набрав з крана води i повернувся до кiмнат.
Вiта уже почала заспокоюватися i випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крiсло. Фарба з вiй, змита слiзьми, зробила її гарненьке личко вiдразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася i з викликом кинула полковнику:
— Ну й що! Вiн мене любить, i я маю право любити, кого хочу!
— Звичайно, звичайно, — заспокоював її Коваль.
Йому тепер стала зрозумiлою тяжка обстановка, яка склалася у сiм'ї Христофорових. Вiта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповiдi про похорон матерi не пролила й сльозинки.
Чи то звiльнившись вiд необхiдностi зберiгати свою таємницю, чи раптом почувши у полковниковi не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Iванович умiв прихилити до себе, чи гострiше вiдчувши свою самотнiсть i не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи пiдтримки i захисту у цього сивого полковника, але Вiта раптом обрушила увесь свiй гнiв на людину, яка зрадила її. I тодi з неї вiдразу немов зiйшла кора, i вона стала звичайною скривдженою дiвчинкою.
Вона розповiла, що Григорiй мав одружитися на нiй, десять-п'ятнадцять рокiв рiзницi не велика бiда, — але вони приховували свої взаємини вiд матерi. Коли ж Вiта довiдалася, що сама стане матiр'ю, то вирiшила вiдкритися Килинi Сергiївнi. У суботу приїхала до Києва i все розповiла. Мати дуже лаяла її, плакала, навiть спробувала побити. Але врештi-решт, коли Вiта пообiцяла, що не пiде за цього, зi слiв матерi, "пройдисвiта i розпусника", вони помирилися, i Килина Сергiївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Вiта пiсля операцiї полежала кiлька днiв у неї, але та не погодилася i поїхала додому. Вночi, у поїздi, їй стало погано, i в Одесi її прямо з поїзда повезли у лiкарню. Тепер вона знає, що бiдолашна мама була права. Григорiй — пiдла людина, мерзотник i бiльше нiколи не переступить її порога.
