Укус огняного змія - Тисовська Наталя (мир бесплатных книг .TXT) 📗
На стоянці — темно й тихо. Ще тільки дев’ята година, а власники давно вже поставили авта на ніч, і тепер ті дрімають, притрушені дрібним снігом. Десь тут має бути сторож, тільки він заховався від пронизливого вітру.
Вузенька стежка вела мене поміж двох парканів. У нашому районі житлоконтори страшенно люблять зводити ґратчасті паркани: ними відгороджені абсолютно всі будинки, і місцина скидається на розгороджене шахове поле.
Стоянка лишилася позаду. Тепер варто тільки обійти школу — й уже вдома. Там, коли я потраплю за паркан власного будинку, буде зовсім не страшно. Ніскілечки. Анітрішечки. Скільки тут тої ходьби — на все про все п’ять хвилин. Дивно тільки, чому ніхто з собаками не гуляє. В компанії якого-небудь пса, та хоч би й дворняги, було б значно затишніше.
Ліворуч — довгий будинок. Під’їздів десять, не менше, але всі вони з протилежного боку. На першому поверсі світяться вікна аптеки. Двері притулені, та аптека працює: он на ній табличка «Відчинено». От уже й на серці тепліше: жива душа тут, поруч зі мною, я не одна на цій студеній грудневій вулиці. Он ліхтар попереду, ще кілька кроків — і я ступлю під круг світла. Чому, коли ясно, не так страшно? Тому що не можна ззаду підкрастися? Я проминаю ліхтар. Моя тінь наздоганяє мене. Випереджає. Видовжується, тоншає, розсіюється… Але чия це тінь накладається на мою? Настигає швидко, обганяє…
Людський організм — механізм незбагненний. Замість того, щоб зірватися з місця з криком і бігти на злам голови, не розбираючи дороги, покидавши торби, я зупинилась і завмерла. І одразу ззаду до мене наблизився хтось упритул, обхопив за боки двома руками й затулив мені рот хустинкою.
Я навіть не встигла відчути запах.
Інстинктивно розтиснула кулаки, випустивши вантаж, і вчепилася пальцями за чиїсь руки. Дихати важко, в голові паморочиться, і думка одна: ото пощастить комусь, хто наткнеться на торби, повні харчів…
Потім захотілося прилягти, відпочити.
Далі в очах погасили світло.
До тями я прийшла ще в машині. Ми саме заїжджали на територію якогось занедбаного заводу. Схоже, частину приміщень віддали в оренду під склади, а решта так і стоїть пусткою. Проте кілька ліхтарів світиться де-не-де.
Якщо хтось і охороняв завод, то не вельми вправно: ми проїхали крізь невелику незачинену браму, долаючи сніг, якого тут за останні дні намело сантиметрів на двадцять, і ніхто не звернув на нас уваги.
Огидний присмак у роті. Хотілося сплюнути. Щойно очі розплющиш — стеля машини починає крутитися. Чим мене отруїли? І хто?!
Я завовтузилась на задньому сидінні. Все-таки зробила ще одну спробу розліпити повіки. Треба дивитися в одну очку — і все. Ні про що не думати й глядіти в одну точку.
Погляд зупинився на дзеркальці заднього огляду. Звідти на мене зиркали самі очі — лиця не видно. І саме тому, що бачила тільки яку чверть обличчя, я миттєво згадала його: саме цей мужчина трапився мені якось на знелюднілій вулиці, коли вперше в мене з’явилося відчуття, буцімто за мною хтось ходить.
І одразу по тому я впізнала це обличчя, яке лицезріла всього кілька разів і ніяк не могла надумати, звідки воно мені знайоме.
Пилип Прокопович. Давній товариш Ростислава. Давній залицяльник Людмили, яка тусується по зібраннях таємних братчиків. Пилип Прокопович, який навіщось доводив мені, що Іван Франко теж був Вільним Каменярем.
Я потерла затерплі руки й усвідомила, що браслета нема. Ну, цього варто було й сподіватися: навіть якщо мій викрадач на браслет спеціально й не полював, мабуть, не міг відмовити собі в задоволенні привласнити його, коли випала нагода.
Тут машина зупинилася перед довгою будівлею, висотою поверхів так у два, але з однією тільки шерегою височенних вузьких вікон, а згори над будівлею рядочком нависали залізні циліндри для зберігання сировини, які внизу закінчувалися конусами, що впирались у дах.
Пилип Прокопович вийшов із машини і люб’язно відчинив мені дверцята.
— Вилазь.
Довелося виповзати. Незграбно ухопившись за спинку переднього сидіння, я помалу виштовхувала тіло за межі машини. Мій викрадач нетерпеливився, тож ухопив мене за каптур куртки й шарпнув на себе. Я втратила рівновагу й знову заточилася. Пилип Прокопович вилаявся.
— Вилазь!
Двері до будівлі були відхилені, й він, коли я нарешті спромоглася стати на ноги, заштовхав мене досередини. Крізь вікна пробивалося знадвору світло ліхтаря. Власне, я й очікувала побачити щось схоже: напіврозвалена техніка для подрібнення, скажімо, доломіту. Барабан для висушування піску. І все таке старезне й іржаве, що аж страшно.
Незатишна місцина, що тут казати.
Мені важко було стояти, в голові все ще макітрилося, тож я привалилася спиною до холодної стіни. Колись тут навіть були батареї парового опалення, он іще труби де-не-де стирчать, проте самі батареї люди вже давно порозтягали собі додому.
Пилип Прокопович зауважив, що я ледве тримаюся на ногах, і підсунув мені невідь-звідки узятий ослінчик. Почуття вдячності легко ворухнулось усередині, але, зважаючи на обставини, завмерло.
Сам викрадач тинявся з кутка в куток, зрідка позираючи на мене. Навіщо йому я? Невже він і досі не здогадався, що я нічогісінько не відаю?
— Навіщо я тобі? — так і спитала. — Ти ж міг забрати бранзолетку давним-давно.
Пилип Прокопович дістав із кишені й покрутив браслет на пальці. Я попрощалася з улюбленою своєю цяцькою. Нехай. Змій дістався мені за не найкращих обставин, він, фактично, мені не належить по праву, тож я швидко про нього забуду. На згадку про Кароліну Сокальську, мою ніколи не бачену кузинку, лишиться гробівець, який ніхто в мене ніколи не зможе відібрати. І я маю змогу приїхати туди тоді, коли захочу.
— А ти метикована, — не в лад відповів Пилип Прокопович. — І Кароліна — теж іще штучка. Придумати таке — запхнути в двері аркуш із віршем Феофана Прокоповича! Латиною! І коли тільки встигла — я ж із неї очей не спускав!
— Звідки ти знаєш про аркуш?
— Ну, вибач, вибач, — насмішкувато мовив він, — підслухав твою розмову з жіночкою з архіву. Мусив же я бути в курсі… От тепер не збагну, що мені з тобою зробити. От ти скажи: як мені з тобою вчинити?
«Убити», — ледь не вихопилось у мене, але я вчасно прикусила язик.
— Німуєш? — кивнув підборіддям Пилип Прокопович. — Отож-бо.
Ми помовчали.
— Поки ти міркуєш, — заговорила я по хвилі, — дай мені відповідь на одне питання. Про uroboros. У чому аж така його цінність?
— Отак цікавість зводить людей у могилу. Та мені не шкода. Слухай. За Петра Першого в Москві діяло таємне братство, яке називалося Товариство Нептуна. Оратором Товариства якраз і був Феофан Прокопович…
Я кивнула. Пилип Прокопович дещо здивувався моїй обізнаності, а тоді, певно, списав на мою кмітливість і метикуватість та продовжив:
— Про Товариство Нептуна збереглося надзвичайно мало відомостей. Фактично, нічого толком і не лишилося. Проте кілька років тому мені вдалося натрапити на один приватний архів, де описувалися декілька речей, які буцімто належали Товариству. Одна із них — косинець. Друга — браслет у подобі змії, що кусає себе за хвіст. Третя… втім, це не має значення. Косинець мені вдалося розшукати напрочуд швидко: в архіві точно вказувалося, де його знайти. Зі змією довелося попріти. Браслет — прикраса, потрапив одній панянці до рук — і почали його передавати з покоління в покоління. І то все молодшій дочці в родині…
— Аж поки не передали Кароліні Сокальській?
— Можна й так сказати. Але я на нього вийшов ще тоді, коли він належав Кароліні-старшій, у дівоцтві Табачинській, бабусі Сокальської.
А ще перед тим, подумала я, він належав моїй прабабці Катерині. І кузинка Кароліна Сокальська сховала його в гробівці, щоб він залишився в родині. Але треба спершу дослухати, що Пилип має сказати. Зрештою, я ж не вірю в те, що сьогодні помру? Тому треба дивитись у майбутнє.
— Невже ти вбив і цьоцю Карольку? — прохопилась я.
