Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги серии онлайн TXT) 📗
Ольга повільно одягнулась і пішла до мосту. Знала, що згадка про нинішню ніч вічно мучитиме її і затьмарюватиме їхнє щастя, але ж була упевнена, що знайде в собі сили, аби винести цей тягар.
16
У двері подзвонили, потім ще раз. Сокирко підсвідомо розумів, що хтось добивається до нього, та все ще не розплющував очі. Вже не спав, але й ще не прокинувся. Перед очима стояв сон, який щойно наснився йому. Сон дивний і, як здавалося, пророчий.
А наснився Сокиркові товариш Сталін. Він сидів у центрі довгого столу й загадково посміхався у вуса. Перед ним стояли пляшки з грузинським вином, Іван бачив їх настільки виразно, що міг прочитати наліпки: «Хванчкара», «Кіндзмараулі», «Мукузані». Праворуч від товариша Сталіна сиділи Ворошилов і Будьонний, ліворуч — Молотов, Каганович та Калінін. І ще якісь дрібніші вожді, їх Іван не запам’ятав.
Сокирко подумав, що він уже десь бачив подібну картину. Напружив пам’ять і згадав. Такий самий довгий стіл, тільки посеред його не вино й фрукти, а глечик з водою і хліб. І сидить не товариш Сталін а Ісус Христос. Поруч з ним не вожді, а апостоли, і картина називається «Тайна вечеря».
Але й тепер тайна вечеря. Товариш Сталін наливає собі повний кришталевий фужер червоного вина і п’є з задоволенням. Потім обводить своїх соратників проникливими очима й каже:
«Ми зібралися на цю тайну вечерю, щоб вирішити, як остаточно викорінити скверну в нашій неосяжній соціалістичній країні. — Товариш Сталін повільно розпалює люльку, оглядаючи всіх, та вожді мовчать, обожнювально дивлячись на нього. А Йосиф Віссаріонович веде далі: — Бо згідно з моїм ученням в міру просування країни до соціалізму класова боротьба гострішає. Тобто вороги підводять голови й чинять нам шалений опір».
Товариш Сталін зробив паузу й відсьорбнув вина. І тоді підвів руку товариш Ворошилов. Зовсім як школяр за партою.
«Кажи, Климе», — дозволив товариш Сталін.
«Мало розстрілюємо», — сказав товариш Ворошилов.
Усі вожді загули схвально, а товариш Молотов мовив жорстко:
«Треба встановити державний план по розстрілах і арештах. Бо що ж виходить? Країна наша планова, заводам, фабрикам та колгоспам план доводимо, також усім наркоматам, чого ж робимо виняток для НКВС?»
І знову всі вожді загули схвально, а товариш Сталін затягнувся ароматним димом, підвів люльку в руці, і всі, як по команді, замовкли.
«Правильну думку висловив товариш Молотов, — сказав Йосиф Віссаріонович і зробив паузу. Усі вожді поштиво й очікувально дивилися на нього. І тоді Йосиф Віссаріонович мовив вагомо: — Ми доведемо план до НКВС. Але є думка, щоб Наркомат виконав його достроково. П’ятирічки за три — чотири роки виконуємо, чого ж тут зволікати?»
Товариш Сталін знову обвів вождів мудрим поглядом, і тоді підвів руку товариш Каганович.
«Є пропозиція різко збільшити виробництво колючого дроту, — сказав. — Щоб надійно огородити всі наші радянські табори. А також зобов’язати належні відомства подвоїти виробництво електроенергії. Через увесь колючий дріт пропустимо електрику, й сидітимуть нерозстріляні вороги народу надійно й комфортабельно. Бо сказано: комунізм є Радянська влада плюс суцільна електрифікація колючого дроту».
Товариш Сталін схвально нахилив голову, і всі вожді зааплодували.
І тоді товариш Сталін раптом поклав люльку на стіл і вкотре вже обвів вождів мудрим проникливим поглядом. Мовив роздумливо, наче розв’язував питання для самого себе:
«А чи нема тут ворогів народу? Серед вас?»
Усі вожді одразу якось поменшали, змарніли, почали ховатися один за одного.
А товариш Сталін посміхнувся лукаво й сказав:
«Добре, я пожартував. Поки що. Бо я все бачу й все знаю, і нічого не можна приховати від мене. Навіть думки…»
Від цих слів у вождів витягнулися обличчя, і Сокирко зрозумів, що не всі кажуть те, що думають, він хотів підказати це товаришеві Сталіну, проте не наважився.
А Йосиф Віссаріонович налив собі вина, зробив знак, щоб усі наповнили фужери, й мовив:
«Продовжуємо нашу тайну вечерю. Вона історична, як усе, що ми вчиняємо, і наші нащадки складатимуть про неї легенди».
Хтось із дрібних вождів заскочив:
«Я завтра ж накажу найкращому радянському художнику втілити нашу тайну вечерю у фарбах. І ця картина буде значно краща за намальовану колись Леонардо. І називатиметься вона «Тайна вечеря великого вождя усіх часів і народів».
Видно, товаришеві Сталіну ця ідея сподобалася, бо всміхнувся поблажливо й сказав:
«Коли намалює, принесеш картину до мене. Для затвердження. І ми відзначимо її Сталінською премією».
«Правильно, — підтакнув Молотов, — і репродукцію з цієї картини нехай повісять усі радянські люди в своїх квартирах».
«Точно, — підтримав хтось із дрібних вождів, — це тобі не якийсь Леонардо да Вінчі, який не мав Сталінської премії».
«А тепер вип’ємо за те, щоб ми виконали п’ятирічку по розстрілах за три роки!» — товариш Сталін підняв фужер, і всі почали цокатися.
Пролунав ще дзвінок, Сокиркові не хотілося розлучатися з таким дивовижним і пророчим сном, та все ж прокинувся. Розплющив очі, скинув ковдру. І кого це чорти принесли? Неділя, щоправда, в їхній установі і в неділю нема спокою, та він домовився вчора з Кушніром, що з явиться лише у другій половині дня — хотілося нарешті відіспатися, потім мав відвідати Дорфманів, побалакати про наступне весілля.
Дорфмани повернулися вчора вранці, але він так і не вибрав часу, щоб зазирнути до Розалії. Чесно кажучи, й не хотілося. Ніяк не міг забути Ольгу. Тої ночі він на хвилину увімкнув світло й побачив, що Ольга дивиться на нього якось дивно: чи то злякано, чи то відчужено. Нічого, подумав, звикне — він поцілував її в плече, дівчина не відсахнулася, і це було гарною ознакою. Іван сказав, щоб завітала через два-три дні, тоді вже будуть відомості про Антона, він пообіцяв, що Антона звільнять, принаймні він вживе для цього всіх заходів, точно знаючи, що вчинить навпаки. І саме сьогодні мав провести перший допит Онищенкового сина.
Подзвонили ще раз, Іван натягнув галіфе й футболку, пішов відчиняти. Сподівався побачити посильного з Наркомату, та на ганку стояв чоловік у бавовняному пожмаканому піджаку й насунутій на брови засмальцьованій кепці. Сокирко зміряв його з ніг до голови зневажливим поглядом — якийсь алкаш переплутав адресу… Але чоловік торкнувся пучками козирка й запитав:
— Іване Макаровичу?
— Так.
— Товариш Сокирко?
— Хто ви й що потрібно?
— Дозвольте увійти.
— Нема в мене часу.
— Вибачте, та я з редакції… — Чоловік назвав газету, в якій був надрукований Антонів нарис.
— Ну й що?
— Для з’ясування деяких деталей.
Сокирко знизав плечима, та відступив. Чоловік зняв кепку, пропхався просто в кімнату й, не чекаючи запрошення, всівся на табурет. Іван залишився стояти біля дверей, дивлячись очікувально й всім своїм виглядом показуючи, що не має часу для пустопорожніх розмов. Але й чоловік не поспішав: поклав кепку на коліна, розгладив її долонею і лише потому сказав:
— Негарна історія вийшла. Іване Макаровичу. Людина про вас нарис у газету пише, а ви її заарештовуєте.
— Ваші документи? — владно простягнув руку Сокирко.
Однак чоловік ніяк не зреагував на цю вимогу. Навпаки, скрушно покрутив головою і зауважив:
— Не з цього починаєте.
— Сам знаю, з чого!
— Звичайно, ви людина при владі й можете притискати трудящих, проте сьогодні не той варіант.
— Зараз я викличу міліцію, вас затримають, тоді й подивимось на варіанти…
— Ви не вчините так.
— Чому?
— Бо це вам невигідно. Та й міліція далеко.
— Усього три квартали — хтось із хлопчаків збігає.
— Поки хлопчина бігтиме, поки наша рідна міліція розкачуватиметься, ми й погомонимо. Та для вас краще без міліції.
— А вам нахабства не позичати…
— Помиляєтеся, шановний, не нахабства, а впевненості.
— У чому?
— У тому, що розмова зацікавить вас.
