Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги серии онлайн TXT) 📗

— Від вас і не вимагають. Довідайтесь хоча б, у якій стадії нині роботи.

— Спробую.

— Оце вже діло! — пожвавішав Пеко. — Ну, а як ваша дочка? Розвідала про енкаведиста?

— Інформація вельми цікава.

— Слухаю вас уважно.

— Спочатку хотів би знати, — обережно почав Євген Прокопович, — як оцінюється моя інформація…

— Не крутіть хвостом, — скривився Пилип Петрович, — і кажіть прямо…

— Прямо то й прямо: маю фінансові труднощі.

— Знаєте, що фінансова прірва найглибша в світі: в неї можна падати все життя.

— Старий анекдот.

— А погодьтеся — точний.

— Ви уникаєте прямої відповіді.

— Уникаю. Бо ваші апетити!..

— Дуже скромні. Поки. Але попереджую, апетит приходить під час їди, сподіваюсь, ви знаєте цей вислів?

— Чув. — Пеко дістав загорнутий в газету пакунок, роззирнувся і, не помітивши поблизу нікого, подав.

— Скільки? — запитав Євген Прокопович.

— Дві.

— Годиться… — Євген Прокопович поклав пачку в кишеню штанів.

— Аванс, — попередив Пеко. — Треба відробити.

— Не скнарте: для рейху це крапля в морі.

— То що з енкаведистом?

— Його звуть Сокирко. Капітан держбезпеки Іван Макарович Сокирко.

— Ви казали: старший лейтенант.

— А у вас пам’ять!

— Чисто професійна.

— Уже капітан держбезпеки. На тому тижні з’явився з чотирма шпалами.

— Зростають кадри, — всміхнувся Пилип Петрович, — у Німеччині військовому, особливо з абверу, щоб одержати в мирний час наступне звання, треба біс його зна скільки лямку тягнути, а тут у тридцять років мало не полковник! Що ж, не дивно, як це в більшовиків кажуть: плинність кадрів… Одних до стінки, іншим чини… То що з цим Сокирком?

— Крім того, що одержав наступне звання, про нього з’явилася стаття в газеті. З портретом. Називається: «Молодий чекіст». І вихваляють нашого Сокирка в ній на всі лади.

— Що ж дивного: червоним мильні бульки подобаються. Про стахановців скільки смороду!

— Проте є пікантна деталь. Ту статтю написав син заступника наркома внутрішніх справ Антон Онищенко.

— У чому ж пікантність?

— Той Антон Онищенко працює в газеті, це моя Галина рознюхала. Сокирко із своєю євреєчкою та Антон Онищенко в ресторані вечеряли. Там про статтю й домовилися.

— Ну й що?

— Газети слід читати, шановний…

— Ну, на цьому я зуби проїв.

— Вчорашні газети повідомили, що заступника наркома внутрішніх справ Онищенка заарештовано.

— Чекайте, я пам’ятаю це повідомлення, тільки от прізвище вивітрилося.

Євген Прокопович хотів зауважити, що розвідники чи резиденти повинні мати бездоганну пам’ять на прізвища, та промовчав. Зрештою, це його не стосується, важливо, щоб добре платили, а судячи з всього, Пилип Петрович у коштах не обмежений.

— Син ворога народу прославив у пресі нашого доблесного чекіста, — сказав. — Підтекст уловлюєте?

— А він як, цей Сокирко? — запитав Пеко. — Живий-здоровий?

— Сьогодні за ним «емка» приїжджала.

— Цікаво… Навіть дуже цікаво.

— Ви обіцяли винагородити труди моєї Галини.

— Дайте їй три сотні… — Пеко поплескав по кишені, куди Євген Петрович засунув пачку з грішми. — За мій рахунок.

— Добре, — одразу погодився Євген Прокопович, — Галина буде щаслива.

— Ви казали: Сокирко мешкає навпроти вашого будинку…

— Третя квартира.

— Якщо побачите мене у дворі, не звертайте уваги.

— Зрозумів.

— Не забувайте: основне наше завдання — вибивати їхні кадри.

— Щодо цього є деякі плани.

— Ну?

«Не нукай, — подумки розсердився Євген Прокопович, — я тобі не лакей». Однак погасив роздратування і пояснив:

— Галюшик училася в одній школі з сином начальника училища зв’язку. Якийсь Орлов, по-нинішньому полковник. Є чутка — з білих офіцерів. Гостинний і компанійський. Можу повідомити шановних чекістів, що на квартирі полковника Орлова збираються підозрілі типи, колишні білогвардійці, обговорюють плани збройного повстання та повалення радянського уряду. І взагалі, Орлов давно завербований румунською розвідкою.

— Чому румунською?

— Для урізноманітнення. Не можна ж весь час одне: німецькою чи польською…

— Годиться.

— Якщо клюнуть, вважайте, через тиждень полковника Орлова не буде. А він один з найкращих спеців училища.

— Звідки знаєте?

— Інформація Галини.

— Ваша дочка, здається, обізнаніша за вас.

— Хіба це погано?

— Будь-яка інформація в нашій справі може згодитися.

— Маєте рацію. Завтра я по заводу пошвендяю. Треба знайомства заводити, та й взагалі, може, око за щось зачепиться.

— Радий… Радий, що ви так сумлінно ставитеся до своїх нових обов’язків, — сказав Пеко. — А тепер, вибачте, поспішаю. Зустрінемося наприкінці того тижня. Усе, як обумовлене: листівка і дата в ній…

— Моє шанування… — спробував підвестися Євген Прокопович, та Пеко навіть не глянув на нього: збіг стежиною на шосе, що вело до Аскольдової могили, і зник поміж деревами.

13

Сокирко сидів біля відчиненого вікна, спершись ліктями на підвіконня і охопивши долонями підборіддя. Перед ним лежав підручник з права: насувалася сесія, і Іван іноді гортав сторінки, намагаючись запам’ятати хоч ази.

Підручник навівав сон, Іван позіхав, і, відганяючи дрімливість, смикав себе за мочку вуха, й тер чоло, та право не лізло в голову — суха, нудна й, зрештою, нікому не потрібна наука.

Сокирко подумав: точно, нікому не потрібна. Автор торочить про якісь правила, нормативні акти, формальності, процедури. А чи потрібно все це зараз? Плювати він хотів на процедури й правила! Важливо примусити того ж Онищенка визнати вину, поставити підпис на папері, і нікого не цікавитиме, як і чому зізнався він. Трибунал розглядатиме Онищенкову справу хвилин десять — п’ятнадцять, не більше, їм начхати на право так само, як і йому… Хіба хоч у когось може виникнути сумнів щодо вироку?

Розстріл!

Так, кожному своє, і коли заарештовують наркома чи його заступника, й дурникові зрозуміло, що на них чекає.

А тут якийсь розумник-професор товче про закони, права людини.

Ще раз плювати…

Нещодавно прийнято Конституцію СРСР, у ній записано, що кожен має право на свободу слова, зібрань, демонстрацій. Справді, має право двічі на рік пройти Хрещатиком у святковій колоні, демонструючи свою відданість Радянській державі. Має право висловлювати вголос любов до вождя, співати хвалу товаришеві Сталіну та його вірним соратникам — скільки завгодно й де завгодно, на мітингах, зборах, у газетах, навіть розмовляючи з дружиною в ліжку. Це не лише право, але й обов’язок кожного трудівника неосяжної Батьківщини, і дійсно, від Москви до самих до околиць усі тільки й роблять, що співають осанну одній великій людині.

«О Сталине мудром, родном и любимом прекрасную песню слагает народ…»— згадалися рядки, і Сокирко замуркотів мотивчик: оце справжня пісня, її можна почути на всіх перехрестях.

Іван з огидою відсунув підручник. Зрештою, те, що потрібно, він знає. На екзамен треба піти у формі: чотири шпали на малинових петлицях — це його непробивний козир, і не знайдеться в університеті недотепи-професора, який би не поставив йому принаймні четвірки. Якщо ж і трапиться такий чудик, то слід придивитися до нього…

Кажуть, доцент Посулько ріже мало не кожного другого, а йому здавати саме цьому доцентові. Проте хай спробує завалити!.. Бачили й не таких, можна організувати листа, що ворог народу Посулько заважає кадровій революції в країні, ставить палиці в колеса здібним студентам, колишнім робітникам і селянам, які в нелегких умовах опановують знання.

Іван уявив доцента Посулька в своєму кабінеті. Постояв би годин з три — чотири, тоді б знав, як різати заочників. І не такі стояли струнко — от тільки вчора колишній заступник наркома Онищенко, не рівня якомусь доцентові…

Перед Сокирковими очима зримо постала ненависна Посулькова пика: лисий, з борідкою клинцем, сучий син, працює під Леніна, лише за це його треба загнати в далекі сибірські табори — нехай, валячи ліс, доведе свою відданість диктатурі пролетаріату.