Укус огняного змія - Тисовська Наталя (мир бесплатных книг .TXT) 📗
— Іване Микитовичу, цей браслет — власність небіжчиці Карольки?
Дідуган і далі не чув мене. Пришіптував беззубим ротом, і я нахилилася, щоб розчути бодай кілька слів.
— Небіжчиця Каролька… Би мені тоді хто сказав… Така була моцна жінка… Сто років мала прожити… Рузя все звала її в гості… Би мені тоді хто сказав… Приїхала, малій привезла таку велику ляльку… Рузя в труні… А браслет лишився на серванті, і вона й поїхала… А тоді Семен їздив на похорон… А така була моцна жінка!..
Не знаю, чи правильно я зрозуміла дідугана, але вирішила зробити останню спробу поставити йому запитання:
— Іване Микитовичу! То Каролька просто забула браслет — чи лишила його навмисне? Як він потрапив до наймолодшої Сокальської — і чому так пізно? Коли це було?
Маневр мій зазнав цілковитого краху. Замість відповідати, дідуган довго хитав головою, не відводячи погляду від браслета, а тоді попхався в кімнату, суміжну з кухнею. Я повернулась упівоберта, щоб прослідкувати за ним. У кімнаті, де була, певно, вітальня, бо стояв старезний чорно-білий телевізор, полірований сервант із чайним сервізом і книжкова шафа — все таке старе, що, здавалося, дмухни — і розсиплеться, дідуган нахилився над столом.
Круглий стіл по центру кімнати застелений вишиваним обрусом. Дідуган відкинув обрус, і під стільницею виявилася шухлядка. Іван Микитович поліз у шухлядку і витягнув звідти альбом у зеленій палітурці.
Я напружено чекала. Дідуган повернувся.
Господар перегорнув кілька сторінок ув альбомі. Чорно-білі світлини на них були вставлені в спеціальні трикутнички, наклеєні на картон точно по розміру фотографій. Одним оком я зазирала в альбом, сподіваючись, що якщо дід сам не пояснить мені, в чому річ, то я, може бути, все-таки зметикую?.. Встигла роздивитися групову світлину: дітки дошкільного віку сидять і стоять у три шереги, а ззаду за ними — виховательки у білих фартухах і білих головних уборах червоного хреста. Світлина, вочевидь, ще довоєнна. Але Іван Микитович не затримався на цій сторінці довго, він гортав далі.
Ще кілька сторінок — і весільна світлина: ставний чорночубий парубок, а йому на плече схилила голову дівчина в білій сукні і білому ж флері. З того, як Іван Микитович поглядав на фото, я зробила непомильний висновок, що весілля — його власне. Чи дружина вже померла, а чи розлучився?..
І раптом мене аж підкинуло. На наступній сторінці — трошки прим’ята світлина. На ній два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах.
Ось ця світлина, яка мені трапилась у книжці «Спогади»! Отже, мій здогад був правильний, і Іван Микитович Сокальський — той самий Іван Сокальський, який відсидів у таборах двадцять п’ять років, а потім ще невідь-скільки часу провів на поселенні у краях, куди взимку навіть пошта не ходить. А Семен Сокальський — батько кузинки Кароліни. Все збігається. Тільки що мені це дає?
Та Іван Микитович гортав, гортав далі. Я не встигала роздивитися, бо фото тепер траплялися здебільшого любительські, нечіткі, люди на них — маленькі, кумедні. Та ось дід натрапив на те, що шукав. Він тицьнув пучкою у світлину. Я нахилилася.
Жінка сиділа в точно такій самій позі, що й Кароліна Сокальська на тій фотографії, яку показував мені слідчий: упівоберта, долонею підпираючи підборіддя. Різниця лишень полягала в тому, що жінка була набагато старшою: судячи зі зморщок, другого підборіддя й загострених рис обличчя, їй мало бути аж ніяк не менше шістдесятьох років. Волосся зачесане назад і там скручене вузлом. Виразу очей не видно, адже вони вдивляються в далечінь.
На зап’ястку у жінки скрутилася кільцем срібна змія, яка кусає себе за хвіст.
Цьоця Каролька.
Чи схожа вона на свою сестру, а мою бабцю? З такого ракурсу цього неможливо сказати напевне, а проте мені здалося, що родинне щось, спільне, об’єднавче прозирало в обличчі, і я підсвідомо одразу погодилася, що Кароліна Сокальська — моя кузина, троюрідна сестра, рідна кров. І я хочу знати, за які такі страшні гріхи й провини вона заслужила на свою жахливу, потворну смерть.
— Цей браслет я знайшла в гробівці, де поховала Кароліну Сокальську, — почала я хапливо пояснювати діду, розхвилювавшись, щоб він мене не запідозрив у тому, що я заволоділа браслетом нечесним шляхом. — Гадаю, вона сама його там і залишила…
Та дідок усе одно не чув мене — чи не вважав за потрібне слухати. Він роздивлявся світлину, ніби щось собі пригадуючи.
— Семен три роки як помер… Мала приїздила… З чоловіком розлучалася…
Може, то батько перед смертю віддав дочці браслет?.. І тоді я зробила зухвалу річ: простягнувши руку до альбому, я обережно вийняла фото з трикутничків, які тримали його, і спитала:
— Ви мені це ненадовго не позичите? Маю показати одній людині. Якщо хочете, можу в майстерні зробити копію, а оригінал за годину вам поверну…
І — о диво! — дідуган уперше розчув мене й закивав, погоджуючись. Це було і дивно, і несподівано, і значно полегшувало моє завдання: світлину будь-що треба передати слідчому, а красти її з убогої хати зовсім не хотілося.
Сховавши фото в торбу, я попрощалася з Іваном Микитовичем і подалася шукати майстерню. Студій у Луцьку не бракувало, дуже швидко знайшлося місце, де мені запропонували фото сканувати і навіть трошки збільшити, тільки хлопчина-дизайнер, який мав це робити, попросив годину часу: мав спершу закінчити пильну роботу. Я легко згодилася.
Записавши про всяк випадок адресу студії, бо в чужому місті запросто могла вже ніколи більше не знайти її, я розплатилась і подалася в мандри. Треба пообідати, тільки ресторанчик знайти недорогий. Спускаючись по невідомій вулиці, міркувала, чи наближаюся до центру, чи, навпаки, віддаляюся від нього. В цій частині міста життя не назвеш бурхливим: перехожі траплялися зрідка, сніг змів людей із вулиць.
Я щільніше натягнула на голову шкіряного кашкета з хутром усередині, але вітер задував за комір, жбурляв снігом в обличчя, морозив вуха. Тоді я натягла на голову ще й каптур пухової куртки. Зразу зробилося затишніше, аж ніби погода повеселішала.
Довга вулиця закінчилася містком. Я перетнула його й опинилася в індустріальному районі, де навряд чи мені лучиться омріяний ресторанчик. Перейшовши через дорогу, завернула в бічну вулицю.
Ця виявилася ще безлюднішою. Я надибала єдині відчинені двері — якоїсь туристичної агенції, ще далі — крамницю, де продавалися лампи й світильники. Проте мені не трапилося жодної людини, та й кав’ярня не попадалася.
І тоді зринуло оте знайоме вже відчуття, наче хтось невідступно суне назирці за мною. Кілька разів я спробувала непомітно озирнутися, але нічого не спостерегла. Позаду начебто нікого не було.
Проте тривога не полишала мене. О, якби хоч один перехожий нагодився мені зараз! Я б заговорила до нього, сказала б, що заблукала, що шукаю вулицю Соснову, він би почав мені довго пояснювати, що мені треба повернутися, і тоді я з чистою совістю могла би причепитися до нього і дійти… куди-небудь, де будуть люди!..
Спочатку я ледве-ледве пришвидшила крок. Відчуття, буцімто хтось наздоганяє мене, тільки посилилося. Я побігла підтюпцем. Ноги ковзали на присипаній снігом кризі: вчора сонце розтопило сніг, а за ніч морозець ударив, і калюжі перетворилися на ковзанки.
Захекавшись, зупинилася на хвилину і нібито недбалим рухом швидко повернула голову. Мені привиділося, що тінь майнула позаду і заховалася десь між будинками. Чи справді хтось скрадався за мною — чи я намарила все це собі? Ніхто ж не знає, що я поїхала в Луцьк! Нікого не попередила, навіть батьків, ні з ким і словом не обмовилася щодо своїх наглих планів! А якщо хтось стеріг мене в Києві безнастанно? Зазирав з-за плеча, коли я брала в касі квиток? Проводжав на вокзал, щоб і собі сісти на той самий потяг? Чекав, доки снідала на двірці в Луцьку? Їхав зі мною в одному автобусі, а потім зазирав у вікно, коли розмовляла з Іваном Микитовичем?..
