Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги серии онлайн TXT) 📗
Сокирко зиркнув на майора чіпко, наче сфотографував: підтягнутий, худорлявий, риси обличчя брусуваті, наче вирубані з міцної деревини, років сорок, не більш.
Іван підхопився й став струнко. Майор ковзнув по ньому вивчаючим поглядом, але відразу одвернувся й потиснув Онищенкові руку. Заступник наркома щось сказав секретарці, Сокирко не розібрав, що саме, він помітив тільки, що Онищенко вказує йому на оббиті цератою двері, не одразу усвідомив, що це саме його запрошують до кабінету; нарешті, збагнувши, посунув уперед, але зупинився, пропускаючи Онищенка.
— Проходьте… — кивнув той. Іван усе ще нерішуче тупцював на місці, і Онищенко всміхнувся: — Ми з вами, як Чичиков з Маніловим…
Сокирко знав, що про якогось Чичикова писав Гоголь, що саме — не пам’ятав, до Гоголя, як взагалі й до інших письменників, не доходили руки, та й, зрештою, чи обов’язково чекістові засмічувати собі мізки старорежимною літературою? Революція народила своїх письменників — Фадєєва та Гладкова, ще, може, Соболева, «Капітальний ремонт» якого Сокирко прочитав з інтересом і вважав цей роман кращим за толстовські чи гоголівські.
— То прошу! — повторив заступник наркома, і Іван протиснувся у двері боком, не повертаючись до начальства спиною — це було б остаточним порушенням субординації.
Ще більш здивував Сокирка Онищенко, коли вони опинилися вдвох. Запропонував Іванові сісти не біля письмового столу, а вказав на крісло поряд з низеньким, круглим, заваленим журналами й газетами. Улаштувався навпроти, закурив «Казбек», підсунув пачку Іванові, випустив дим з ніздрів і подивився запитально. Сокирко знітився, та постарався нічим не виказати цього: потягнувся за цигаркою, хоч курив рідко — у компаніях та після добрячої чарки.
— У комсомолі ви з якого року? — запитав Онищенко.
Іван подумав, що для з’ясування деталей його біографії простіше було б подзвонити до управління кадрів, та відповів, утупивши в заступника наркома відданий погляд:
— З двадцять четвертого.
— Здається, ви з Фастівського повіту?
— Село Чорногородка.
— На Тетереві?
— Батькова хата на самісінькому березі.
— Біля кладовища?
— Звідки знаєте? — запитав Сокирко й одразу знітився: такому високому начальству негоже ставити запитання.
— З сусіднього села отаман Гайовий…
— З Дорогинки.
— У двадцять другому ми полювали на отамана. Але тоді Гайовому вдалося вислизнути.
— Здається, його взяли у Києві?
— На розі Столипінської і Великої Підвальної. Отаман був озброєний до зубів: два нагани й кілька гранат. Ішов з охоронцями.
— Ви?.. — здивувався Сокирко. — Ви особисто брали Гайового?
— Що ж тут дивного? Тоді я ще був помічник оперуповноваженого.
— Кажуть, ви працювали ще з Кравченком та Євдокимовим?
— Під їхнім керівництвом… — Онищенко знову подивився на Івана, струсив попіл у масивну чавунну попільницю й запитав: — До органів вас рекомендував комсомол?
— У двадцять восьмому мене обрали секретарем сільського осередку, а з тридцятого працював у Фастівському комітеті.
— Виходить, брали участь у колективізації? Важко було?
Сокирко всміхнувсь переможно. Згадав себе разом з головою сільради Гнатюком на майдані біля чорногородської церкви: Гнатюкові принесли з церкви лавку, голова був худорлявий і низенький, але розмовляв ледь не басом. Зранку Гнатюк випив склянку самогону, голос сів і звучав як труба з оркестру, переможно й настирливо. Гнатюк, підвівшись на лавку, насварився на людей маленькими кулаками, ця загроза видавалась смішною, натовп слухав погано, люди перебивали не погоджуючись. Схаменулися лиш тоді, коли Сокирко з Гнатюком та з надісланими з Фастова на допомогу активістами пішли розкуркулювати. Дати б тоді Гнатюкові волю, виселив би всю Чорногородку. Він кипів, як розжарений самовар, ненависть клекотіла в ньому. Голова не милував нікого — Іван добре пам’ятав, як стара Сотничка випхала поперед себе п’ятеро дітлахів і сама стала на коліна, та Гнатюк лиш реготав зневажливо, складаючи протокол на виселення, а Сотник — похмурий, міцний, як віл, мовчазний і лютий — підвів жінку, посунув на Гнатюка, і той позадкував до столу, шукаючи в кишені наган. Нарешті витягнув, тицьнув дулом Сотникові в груди, загорлав люто: «Назад, куркульська мордо, бо покладу на місці!»
«Я куркуль? — засопів Сотник. — Цю землю мені сільрада дала в двадцять першому, коли всім ділили. На їдоків тобто, по десятині… То я — господар, — підвів важкі кулаки, — розумієш, господар, я зі своїх десятин щороку снопи возив, а ти у сільраді горло дер та самогоном заливався. На воли я сам отягнувся і на коня також, усе село знає, а ти як був бидлом, так бидлом і лишився!..»
«Поїдеш у Сибір із своїми цуценятами, — зловісно посміхнувся Гнатюк, — аби не пив нашу незаможницьку кров і не шкодив трудовому селянству!»
«Я і на Соловках не пропаду, — пообіцяв Сотник, — але якщо не сам, то дітям накажу, щоб повернулися і тебе, сволоту, зничтожили».
Сокиркові тоді не було шкода ні Сотника, ні інших чорногородських куркулів. Усі вони однакові, дбають лише про себе, про власне збагачення, заважають суцільній колективізації, а партія закликає саме до цього. Щоб незаможники, сільська біднота, об’єднувалися, колективно перетворювали село, а куркульню слід ліквідувати раз і назавжди, вирвати, як бур’яни з майбутніх чистих колгоспних ланів.
Тому й відповів твердо, чесно дивлячись заступникові наркома у вічі:
— Важко не важко, партія наказала — хто, крім нас, зробить? Хіба вам було легше, коли брали Гайового?
— Правильно міркуєте, товаришу Сокирко, — звузив очі Онищенко. — Ми з вами на передньому краї, і від нашої витримки та принциповості залежить багато.
— Вчимося у вас, старшого покоління, — сказав Іван, зиркнувши на орден Червоного Прапора на Онищенковій гімнастерці.
— Я голосував за вас, коли приймали в партію. Бо певен, що не схибите.
Іван опустив очі, проте одразу підвів і мовив, дивлячись віддано:
— Можете не сумніватися.
— Знаю вашу принциповість, тому й викликав, — сказав Онищенко сухо, та Іван уловив у його тоні якусь непевність. — Коротше, вам доручили вести справу Романюка. То прошу врахувати! Романюк член парти з великим стажем, колись ми воювали разом.
Сокирковим обличчям майнула тінь, і це не пройшло повз увагу заступника наркома.
— Боронь боже, я не хочу, щоб ви потурали Романюкові. Але розберіться у справі без упередження, — чи то попросив, чи то наказав. — Ми не можемо дозволити собі знищувати досвідчені й загартовані партійні кадри.
Іван на знак згоди нахилив голову, розмірковуючи: і Бухарін, і Риков та іже з ними також були досвідчені й загартовані, а виявилися звичайними шпигунами іноземних розвідок. Але ж порівняно зовсім недавно і сам товариш Сталін сказав, що не дозволить розправу над Бухаріним. Отже, Сталінові стали відомі додаткові факти. А ми знаємо, як можна організувати такі факти, подумав нараз і сам жахнувся своєї думки…
Проте навіщо фальсифікувати? Факти повідомлені в листі, а той, про кого пишуть, може визнати їх або відкинути. От Бухарін сам визнав, що шкодив Радянській владі, брав участь у прямих заколотах проти неї, якщо ж нікчемний Романюк визнає, що був завербований польським генштабом, хто сумніватиметься в цьому?
Як домогтися цього визнання?..
Й не таких притискали, подумав Сокирко, але, впіймавши напружений погляд Онищенка, вирішив: певно, не треба…
Від заступника наркома залежить, чи одержить він чергову шпалу, то чи варто псувати з ним стосунки?
— Можете покластися на мене, — сказав. — Гадаю, хтось хоче звести рахунки з товаришем Романюком, от і наклепав на нього.
Сокирко побачив, як пом’якшали риси обличчя в заступника наркома, й остаточно утвердився в своєму рішенні. Кому потрібен той Романюк? Працівник середнього рангу, й навряд чи сам нарком пам’ятає про свою резолюцію. Таких резолюцій товаришеві Балицькому доводиться накладати щодня по декілька, і, якщо з розумом обгрунтувати своє рішення, Романюка можна випустити через тиждень чи навіть раніш. Раніш, мабуть, не варто, поспішливість кине тінь на нього самого, а тиждень — достатній строк, щоб розібратись із звичайним наклепом.
