Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович (электронная книга .TXT) 📗
Але ж йому потрібна Вербівка! І Адамадзе знову й знову поринав у простори рівнин, видирався на горби, обминав олівцем і поглядом озера, ріки і болота і, знайшовши якусь Вербівку, гарячкове міркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
Він відкинув два чи три села з такою назвою. Він вважав, що туди дістатися можна було тільки кіньми, або бричкою, або всією ватагою «Комітету «Не журись» на чолі з отаманом Гущаком, і акція була б помітна людям. У Вінніпезі Гущак натякнув, що схованок дві, одна фальшива, друга — справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню — таємно, тихо. У справжню Вербівку цінності повезли, очевидно, залізницею, якщо вона тоді, в двадцятих роках, працювала у більшовиків, або простою сільською хурою, щоб не притягувати уваги, але і в такому разі їхали не глухими дорогами, де Гущака і банкіра могли пограбувати, а більш безпечним битим шляхом. Виходить, найвірогіднішою буде та Вербівка, яка біля залізниці, станції або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекістами п'яний гущаківський загін, у якій Вербівці! Адже на своїх бойовиків, збираючись тікати за кордон, аби не залишилося свідків, навів чекістів сам Гущак.
Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архіви НКВС. Адже така подія, як знищення цілого загону анархістів, не могла пройти без якихось рапортів чи доповідних. З тих архівних документів буде відомо, про яку Вербівку йдеться. Це точніше, ніж лепетання божевільного банкіра і никання по карті, ворожіння на кавовій гущі.
* * *
У Вербівку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе і Апостолов. Курт дав князю новенький німецький автомат з пласким магазином, повним патронів. Адже їхали в ліси, де могли нарватися на партизанів. Солдатів Курт побоявся узяти, щоб не відкрилася таємниця скарбу. Він, зрозуміла річ, хотів провести операцію «Скарб» тихо і швидко, не притягаючи до неї сторонніх поглядів. Довелося узяти про всяк випадок і щуп-міношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залізо, а компаньйони резонно міркували, що скарб міститься, певно, в якійсь металевій коробці, а, крім того, без щупа могли наразитися на міну, яких багато було розкидано після боїв у цьому районі.
Вони зійшли з поїзда вранці і до Вербівки, яка лежала від залізниці усього за три кілометри, рушили пішки. Майже цілий день вони лазили по ярках і видолинках у лісі, поблизу села, але тільки витягли і розрядили дві міни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями ніде не було. Не допоміг і хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь підозрілий, на їхній погляд, закапелок у лісі і питали: «Тут?» — намагаючись помітити в очах божевільного якийсь виблиск, спогад, Ідо підтвердив би їхню здогадку. Вони сподівались, що він пригадає місце схову. Якщо банкір саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це місце, відклавшись у його підсвідомості, могло викликати потрібну реакцію. Проте колишній банкір залишався байдужим до цих хитрувань. Він тільки хіхікав і мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплі штани і ватяник, начепив на ноги чоботи.
Зимовий ліс похмурою юрбою стовбурів мовчазно оточував їх і таємниче мовчав. На голих гілках чорніли воронячі гнізда і шапки омели.
Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербівку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архіви.
Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах підтвердження, що в уподобаному ними районі й справді у свій час були банди, розгромлені чека, хоч конкретно не називалися ні «Комітет «Не журись» з отаманом Гущаком на чолі, ні саме село Вербівка, але іншої Вербівки близько не було. Адамадзе співставив відому йому від Гущака назву села з документальними фактами з архівів і вирішив, що тільки тут Апостолов міг закопати коштовності Кредитного банку. Раух погодився з ним, і тепер вони ніяк не могли відмовитися від виробленого плану.
Втомившись від розшуків, від копирсання у твердій, скутій холодом землі, вони покидали на сніг свої саперні лопатки і стояли серед лісу, не знаючи, куди кинутися далі. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сідало в червоному хмаровинні. Підіймався вітер, посвистував у порожніх кронах, постукував кінчиками довгих гілочок, як кістяками скелетів.
Нарешті Адамадзе, який протягом багатьох років вимріяв цей день і у мріях своїх малював тисячі варіантів розшуку скарбу Апостолова, запропонував:
— Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.
— Кажи, — сердито буркнув замерзлий Раух.
— Підемо в село.
— І?..
— Може, хтось залишився живий з тих часів, може, пам'ятає січу в селі чека з анархістами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербівка. І, крім всього, насувається ніч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку іще пошукаємо.
Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер і князь попрямували до села.
…Увечері староста села — міцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих історичних землях, — одержав від гауптштурмфюрера наказ зібрати всіх дорослих мешканців у контору колишнього колгоспу.
Нагодувавши Апостолова і замкнувши його в якусь комірку у хаті старости, Раух і Адамадзе смачно пообідали у гостинного старости, який, як годигься, з шкіри пнувся перед високою особою гестапівського офіцера. Потім витягли Апостолова з комірки і в супроводі старости рушили до ошатного, певно, перед самою війною підновленого і побіленого будиночка контори.
В конторі уже товклися зігнані вербівськими поліцаями люди. На дверях стояв молодий, високий поліцай з довгими, спущеними по підборіддю вусами.
Коли «гості» увійшли, люди замовкли, принишкли, чоловіки поскидали шапки. Хоч у конторі стояло кілька стільців, що залишилися від колишнього умеблювання, ніхто не сидів.
Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебільшого жінок, що поприлипали до стінок кімнати, виштовхнувши наперед кількох дідів, узяв за руку Апостолова і відразу почав:
— Добродії! Оцей чоловік, — показав на колишнього банкіра, — разом з отаманом вільного загону Гущаком у двадцять другому році біля вашого села закопав важливі документи. Щоправда, він нині тяжко хворий і нічого сам не може згадати… Придивіться, чи не признає хто з рас цього чоловіка і події тих днів. Тоді ж у вашому селі чека налетіло на загін пана Гущака і порубало його… А головне — можливо, хтось знає місце, де заховано документи?
Адамадзе замовк і вичікувально дивився на людей. Зрозумівши, що ніщо їм не загрожує, люди заворушилися і посунули трохи вперед. Але ніхто не промовив й слова.
Мовчанка затягувалася, і люди, немов відчуваючи вину за те, що не знають, як відповісти, поопускали голови.
— Значить, ніхто нічого не бачив і не пам'ятає? — ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дідів.
— Та хто його знає… — почулося з гурту. — Коли це було…
Гауптштурмфюрер і Адамадзе терпляче чекали.
— От бидло! — вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв біля столу, неподалік високих гостей. Він розумів, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, і треба всіляко догоджати, щоб зберегти свою голову.
Раух підняв руку. Перешіптування у гурті селян стихло.
— А шкода, що ніхто не пам'ятає, — каліченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. — Той, хто покаже місце сховки, одержить від щедрої німецької влади корову і тисячу рейхсмарок…
Серед гурту відчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб німецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрілювала, а обіцяла як на ті часи ціле багатство. «Корова і тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цінні для німців документи лежень у землі біля їхнього села!»
Знову зашепотіли люди у гурті, перепитували одне одного, розводили руками.
Рятуючись від незадоволення або й гніву гауптштурмфюрера, староста запобігливо промовив до Рауха:
— Як бачите, ніхто не знає, пане. З тих часів півсела вигибло — хто з голоду, хто від більшовицького розкуркулення і енкаведе… Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто із дідів згадає…
