Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович (первая книга .TXT) 📗
— Це правда, Світлана була дуже марнославна, — потвердила Надя.
— Не тільки, — заперечив Білякевич. — Були у неї і меркантильність, корисливість, розрахунок. Особливо останнім часом. Не задарма ж вона допомагала Кравцеві, виручала Наталю Літинську, не задля жарту «доповнила» батькову спадщину: його малюнки разом із своїми ловко сфабрикованими додатками вона примудрилася двічі продати, причому недешево.
— Мені здається, ви тут занадто категоричні, — озвалась Надя. — Що не кажіть, а сестра мала здібності.
— Не заперечую. Скажу більше: Світлана мала талант. Безперечний талант! Одначе, повторюю, використовувала його тільки як засіб і тому дуже швидко розміняла. Не можна грати на фортепіано ногами й лишатись піаністом. А вона здебільшого саме так грала. Певно, їй здавалося, що це забавно: виходить і ногами! Згодом збагнула, що догралася. Згадайте цикл малюнків «Наші прагнення», створений за одним заходом, на одному пориві. Це ж вона своє малювала.
— Тоді у неї якісь неприємності були на кіностудії…
— Думаю, що причина тут не в якихось неприємностях, їй справді не дуже пощастило в кіно — доморощені Мерилін Монро у нас не в моді. Сподівалася на великий успіх, та ба — не вийшло. Але ж це ще не трагедія. Зрештою вона могла б стати непоганою кіноактрисою. Мала театральні здібності, гарний голос, ефектну зовнішність. Треба було тільки працювати над собою — завзято, наполегливо. А така робота була не для неї, вона звикла до легкого, звикла робити все мимохідь, за одним заходом. От у чому корені її трагедії.
— А яке це має відношення до того, що сталося? — здвигнула плечима Надя.
— Пряме! Світлана сама себе підвела — не зразу, ясна річ, помалу — до тієї межі, за якою почалася дорога вниз. А жаль! Пішла б іншим шляхом — багато чого могла б досягнути…
— Шмагати її треба було, — буркнула сестра, — а над нею сюсюкали…
Віктор Михайлович мовчки подивився на жінку. А думка снувала навколо того, що вона сказала.
… Жила собі дівчина. Росла, навчалась у школі, була піонеркою, вступила в комсомол, працювала… Була серед людей, у колективі. І ніхто не помічав, що вона егоїстка, над усе любить себе, свій успіх — легкий, без великих зусиль… Невже не помічали? Та ні, помічали, добре бачили, тільки не надавали значення, мирилися, бо вона — талант. Прощали те, чого не можна прощати. Сюсюкали…
Нічого не скажеш, у тому, як склалася доля Світлани, є провина й інших…
— Це теж відіграло свою роль, — чи то вголос продовжуючи свою думку, чи відповідаючи співрозмовниці, мовив підполковник. — Але насамперед винна вона сама. Не можна перекладати свої гріхи на чужі плечі. Головне залежало від самої Світлани. Хіба вона не розуміла, на яку стежку стала? Чудово розуміла. Знала, де й коли переступає межу дозволеного, часом навіть каялась і… знову робила своє, намагаючись діяти тонше, використовуючи будь-яку сприятливу нагоду… А такі нагоди, коли хочеш їх знайти, трапляються. Скажімо, випадкове знайомство з кимось, хто раптом зацікавився тобою і пропонує безкорисливу допомогу… А втім, зустріч Світлани з Гастоном Лаграном, ділком і політиканом від мистецтва, я б не назвав випадковою. В нашій країні Лаграна цікавили не так старі ікони, як молоді кандидати в дисиденти. Він не скупився на лестощі, обіцянки, щедро видавав аванси й розплачувався — як готівкою, так і натурою, переважно сигаретами з маріхуаною.
Світлана не довго вагалась. На той час вона вже впевнилася, що успіх, якого можна досягнути наполегливою працею, — не для неї. Тож і розміняла совість, як раніше — свій талант. Для початку запропонувала зарубіжному покупцеві батькові малюнки з власними «доповненнями». Лагранові сподобались і малюнки покійного художника, і — ще більше — спритність та безпринципність його дочки. Про кращу помічницю годі було й мріяти. Вони швидко знайшли спільну мову, і Лагран прямо сказав, чого він хоче.
Не тінь невідомого, хоч і цікавого рисувальника була потрібна Лагранові й тим, що за ним стояли, а живий і здоровий художник чи скульптор, бажано не бездарний, гонористий, добре, якщо задирливий, скандальний, більш-менш помітний у своєму середовищі. Такого чоловіка Лагран був ладен розрекламувати в пресі «вільного світу», піднести в ранг «борця за права людини», створити йому ореол «мученика соцреалізму» і, підготувавши таким чином, залучити до співпраці. Помічниці він пообіцяв високу винагороду, частину якої видав авансом разом з відповідними гарантіями на майбутнє. Лишалося знайти підходящого кандидата. Світлана не сушила собі голови — одразу ж подумала про Миколу Кравця і взялася до діла.
Незабаром Лагран познайомився з Кравцем і дійшов висновку, що це саме та людина, яка йому потрібна. Правда, Миколині роботи не викликали у нього захоплення: в творчості борця за «вільне мистецтво», мученика «соцреалізму» мають бути не еротично-будуарні мотиви, а рішучий протест проти засилля, сміливий виклик гонителям.
Кравець не зразу збагнув, чого від нього хочуть. Зате Світлана добре зрозуміла й запевнила Лаграна, що все буде гаразд. Вона мала фантазію, не сумнівалась у силі свого впливу на Миколу, досвід спільної роботи у них був, принципів не лишилося. Так виник задум «Повергнутого», дуже скоро втілений у восковій моделі, а потім і в бронзовому виливку. Ліпив, звісно, Кравець, але створювала той образ Світлана, орієнтуючись, так би мовити, на ідейне замовлення.
А далі скандал на худраді (його викликав сам Кранець — це треба було Лагранові), і незабаром фотографії «Повергнутого» з відповідними коментарями з'явилися на сторінках ряду західних ілюстрованих журналів. Колесо закрутилося…
Новоявлений дисидент скоро привернув увагу осіб, вельми впливових у країнах «вільного світу» — надійшли спокусливі пропозиції багатих закордонних колекціонерів і приватних виставочних салонів, запрошення до Іспанії, повідомлення про банковий рахунок… Не забули й Світлани. Лагран розумів, що без неї Кравець мало на що здатний, і постарався зв'язати їх одним мотузком. Попереду ще були серйозні перешкоди, проте Світлана вірила, що саме ця дорога приведе її до жаданої мети. А задля такої мети можна і треба йти на все… В цьому вона переконала й Миколу.
Білякевич замовк і пильно подивився на жінку. Вона зупинилась, уже не кутаючись у шарф, і підполковник побачив, як зблідло її лице, а в очах блиснули розгубленість, страх, безсилий гнів…
Але за мить очі погасли, обличчя якось осунулося, наче жінка раптом постаріла на добрий десяток років. У її погляді, в виразі лиця, в усій постаті відчувалися глибока втома й байдужість. І Білякевич зрозумів те, в чому досі сумнівався: це вже не маневр, не хитрування — вона відчула, що більше виходу немає. Попереду — глухий кут…
І все ж ця жінка вміла триматися й трималася до кінця. Підвівши голову, сказала тихо, майже спокійно:
— Ви суперечите собі. Якщо все було саме так, то Микола не мав би причин убивати Світлану.
— А він і не вбивав її… — повільно, мовби знехотя, мовив Білякевич. — Він убив іншу, схожу на неї жінку, яка заважала обом їм своєю безкомпромісністю, непримиренністю до їхніх негідних, дисидентських дій, готовністю викрити фальсифікацію малюнків Андрія Мелещука… Кравця не спинила навіть її вагітність… Він убив свою дружину Надю — придушив, купаючись в озері, і втопив. А через три години на тому ж озері, тільки в іншому місці, допоміг вам інсценувати вашу загибель… У темряві вам легко було непомітно вилізти з води і дійти до «Жигулів» Миколи Кравця — машина ждала поблизу. Так було задумано. Так і зроблено.
Миколина участь у наступній трансформації вас в Надію Мелещук-Кравець була зовсім незначна — тут ви були вже не тільки автором і режисером, а й виконавцем головної ролі. Перша ваша головна роль. Чи не остання? Зіграли ви її, треба визнати, непогано — зусилля режисера Любарського не пропали марно. Кравець тільки підігрував вам, так само, як і ваша матінка, яка боялася втратити й другу дочку… От як воно було насправді, Світлано Андріївно!..
