...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Ти мелеш дурницi, Панасику. Це — софiстика. Давай краще наллю тобi ще кави.
Юнак вiдмахнувся вiд Наталки i промовив до Коваля:
— А що про це скаже Дмитро Iванович? Якщо дозволено спитати.
Полковник, не кваплячись, ковтнув кави з чашечки i поставив її на стiл.
— Знаєте, Панасе, я з вами згоден.
Наталка здивовано поглянула на батька. Юнак теж не чекав такої вiдповiдi.
— Так-так, — пiдтвердив Коваль. — Є люди з дещо травмованою психiкою. Вони завжди себе почувають винуватими не у чомусь конкретному, а, так би мовити, взагалi. — Дмитру Iвановичу згадався художник Сосновський, який узяв на себе чужий злочин. — Такi люди, — говорив далi полковник, — уникають колективу, товариства, стають вiдлюдьками, скутi, повторюють те, що їм пiдказують, i в певних ситуацiях готовi без опору признатися в тому, чого вони й не робили. Можливо, це тягнеться ще iз старих часiв, з дореволюцiйних, як психологiчний атавiзм. Протягом столiть у старiй Росiї панувало беззаконня. Тiльки в нiй могла з'явитися така страшна приказка: вiд суми i вiд тюрми не зарiкайся. Перед богом i царем усi були рабами, усi виннi. I це почуття передавалося з роду в рiд…
— Ви гадаєте, що звiдти i нинiшнiй страх перед свавiллям, коли про царя вже й забули давно? — з iронiєю спитав юнак.
В загальному планi, сказати б, у соцiальному масштабi, страх ми подолали. Ще у сiмнадцятому роцi. Пiзнiше були серйознi порушення закону, страхiття культу Сталiна. I от у декотрих людей, особливо у молодих, як ви, з'являється недовiра до закону… Таке уявлення про закон хоч i тягнеться, так би мовити, здалеку, з часом все ж таки змiниться. Але процес, звичайно, тривалий i залежить значною мiрою вiд виховання…
— Навряд змiниться, — буркнув Панас. Невпевненiсть i страх сидять насамперед у вас, у старших, сидять глибоко, не виколупаєш. Страх вiдкладався у ваших душах роками, як стронцiй у кiстках. Вiн породив у вашого поколiння лицемiрство i брехню… — вовкувате насупився хлопець. — У нас цього менше i воно, тут я з вами згоден, спадкове… Але є й iнший страх. Не вiд колишнього царя-батечка… Ось я — фiзик. Що мої батьки-фiзики залишають менi у спадок? Атомну, ядерну, нейтронну бомби i тому подiбне, у космосi — лазер, на землi — чумнi бактерiї. Веселенька перспектива!.. Ви все це створили i пiдете, а нам розбиратися, жити з цим… А може, й не жити. Кожної секунди усе може обiрватися.
Коваль розумiв, що Панас має рацiю. Адже це рiзнi речi: мужнiсть у днi революцiї, смiливiсть проти названого класового ворога i епiдемiя страху у роки сталiнського терору, зверненого в середину революцiї, проти своїх, проти усiх i кожного. Страх цей тому й виник, що чистий розум людей не мiг збагнути пiдступнiсть "батька народiв", котрий найогиднiшi свої вчинки вмiло маскував у свiтлi шати iдеалiв i надiй.
Погоджуючись у душi iз студентом, Дмитро Iванович, проте, не хотiв при Наталцi визнати свою поразку, не бажав, щоб його власний душевний свiт, який стiльки рокiв готував їй у спадок, руйнувався зараз на її очах. А крiм того, його дратувала безцеремоннiсть, з якою молодi люди наввипередки звинувачують батькiв, не замислюючись над тим, яких страхiть довелося зазнати у тi гiркi часи цим самим батькам, "їм тепер, слава богу, легше, — подумалося Ковалю, — вони можуть судити наше поколiння, а ми безсило схиляємо голову перед їхньою правдою, бо не можемо повернути час назад, повернутися у своє минуле i змiнити його".
— Не розбиратися, а боротися, — продовжив Коваль. — Адже ви, сподiваюсь, не ретроград, сам майбутнiй учений i прекрасно розумiєте, що вiдкриття подiлу ядра — найбiльше досягнення людського розуму. Але використати це вiдкриття можна i на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молодi люди, майбутнi вченi, повиннi ще глибше проникнуть в таємницi матерiї i знайти способи виключити можливiсть воєнного застосування наукових вiдкриттiв. Старше поколiння, яке ви обвинувачуєте в усiх труднощах нашого столiття, врятувало свiт вiд коричневої чуми. Зараз ваше завдання — вiдвернути вiйну.
— А ви що? У кущi?
— Ми теж не складемо зброї… А що думає про це наш молодий друг? — звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусiю, намагався второпати, про що йдеться, i слухняно посмiхався, коли посмiхалися iншi. Дмитро Iванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.
— Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактнi теми, — кинулася на його захист Наталка.
"Як не опанував? — хотiв спитати Коваль. — Як же вчитися без мови?" Але не встиг промовити це, як гiсть сказав:
— Я все зрозумiв, Наталонько, твiй папа хоче знати мою думку.
Вiн виразно вимовив кожне слово, i Коваль помiтив, що iм'я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м'яко i нiжно, — i це зовсiм не порадувало його.
— Гадаю, — говорив далi Хосе, — вiйна — це погано, зовсiм погано. У мене вдома теж так думають, папа i мама.
— У Хосе батько комунiст, — поспiшила пiдказати Наталка.
— Це добре, що комунiст, — зауважив Коваль, розумiючи, що дочка хоче, аби Хосе сподобався. Втiм не бiда, якщо Наталка заприятелює iз хлопцем з далекої країни. По-перше, цей Хосе, можливо, й справдi людина непогана, у всякому разi, вiдразу помiтно, що вихований, iнтелiгентний, — заспокоював себе Дмитро Iванович. I потiм знайомство, навiть дружба — це не любов! Долаючи батькiвський егоїзм, Коваль теж проймався симпатiєю до цього привiтного хлопця. — От у боротьбi проти вiйни i зникне непевнiсть у майбутньому, у кого вона з'явилася, говорив полковник далi. — Ми в вас вiримо, вiримо в молодь. Менi доводиться зустрiчати рiзних людей, частенько, як ви розумiєте, не найкращих представникiв роду людського. Проте своєї думки не мiняю. При уважному розглядi i серед них виявляються такi, що випадково спiткнулися у життi. Головним чином через те, що їх навчили споживати, а не створювати… I їх треба не так карати, як перевиховувати, допомогти озирнутися на себе i зiп'ястися на свої слабенькi ноги. А загалом молодь у нас прекрасна. Тiльки гiднiсть не кричить про себе на кожному перехрестi, а виявляється в ситуацiях екстремальних…
— Ну, Дiк. ти чудовий пропагандист! — вигукнула Наталка. — «Дiк» — це Дмитро Iванович Коваль, скорочено, — пояснила вона Хосе i Панасовi.
Дiвчина весь час намагалася вiдвернути увагу батька вiд кубинця. Дмитро Iванович з теплотою зауважив про себе, що донька давно вже не називала його так. Невже повертається їхня колишня дружня щирiсть?!
— По-моєму, теж усе правильно, — вигукнула й Рита. — I ти, Панасе, закрийся! Замовкни!
— Було б добре, якби наш друг не просто замовк, а зрозумiв…
— Може, й так, — нарештi погодився хлопець.
Наталка пiдiйшла до кватирки i трохи вiдчинила її. У кiмнатi повiяло прохолодним повiтрям.
Дмитро Iванович з насолодою вдихнув його i вiдвiв погляд вiд Хосе, якого досi нiяк не мiг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хатi, впав на чобiтки, що виглядали з глибини коридора. "Наталчинi?.. Чиї ж iще?" — подумав вiн, бачачи, що Рита свої не скинула i немов демонструє їх, поклавши ногу на ногу.
Коваль зрадiв: таки купила! Не буде бiльше мерзнути у старому, не раз лагодженому взуттi.
Це була цiла проблема: зимовi чоботи для Наталки. Добрi хазяї, як вiдомо, купують сани влiтку, а воза взимку. У Ковалiв так не виходило. Влiтку Ружена здебiльшого була в «полi», Наталка теж працювала у глушинi, у будiвельному загонi, i пiзно восени, коли повернулася на навчання, чоботи у мiстi уже стали проблемою.
Звiсно, грубезнi, тупоносi, на важкiй i ламкiй платформi, виробництва мiсцевих фабрик, стояли у крамницях. Та дiвчата i задарма не хотiли їх брати.
Скiльки разiв обмiрковувалося у домi питання, де купити iмпортнi чобiтки. Полковник не вмiв заводити потрiбних зв'язкiв. В сiм'ї йому не дорiкали, але вiн сам карався тим, що чим ближче зима — тим менше у Наталки надiї купити те, що їй хочеться, хоч грошi на купiвлю вона завжди носила з собою i пiрнала у всi взуттєвi крамницi, якi потрапляли їй на очi. Нарештi впала зима, наближався Новий рiк, а чобiт у дiвчини так i не було.
