Трава нічого не ховає - Нюквист Герд (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Можна.
— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тут опинилася.
Я більше дивувався, як вона тут опинилася, а не чого.
— Як ти зайшла сюди, Люсі?
— Я давно полювала на твої ключі і якось удома побачила їх на твоєму нічному столику. Я зробила з них відбиток і поклала їх на місце. Це ж так просто.
Вона вже заспокоїлася.
— Ти щось їла, Люсі?
— Рибні фрикадельки. В тебе сила-силенна банок із рибними фрикадельками, Мартіне.
— Я їх люблю, — відповів я.
— Але більше нічого не їла. Боялася виходити. Можна ще трішки кави?
Я налив їй ще одну чашку.
— Ти питаєш, чи на мене можна покластися, Люсі. Я відповів, що можна. Але й сам мушу тебе одне запитати. Чого ти тут ховаєшся?
Вона глянула на мене поверх чашки. Рукави моєї піжами були для неї надто довгі. Без начорнених вій і нафарбованих губ, з розсипаними по плечах, непричесаними косами вона була краща, ніж будь-коли раніше.
— Я ховаюся, бо не хочу, щоб мене арештували за вбивство, — відповіла вона.
В її голосі не було ніякої гри, вона говорила цілком щиро, просто стверджувала факт.
— Чого б тебе мали арештувати за вбивство, Люсі? Вона всміхнулася.
— Я не така дурна, як тобі здається, Мартіне. Не така дурна, як усі думають. Я певна, що Карл Юрген знайшов на револьвері відбитки пальців. Цілком певна, що моїх. Я завжди розуміла, що все це спрямоване проти мене.
— Так, відбитки твоїх пальців, Люсі. В її погляді знов прозирнув страх.
— І на тому, чим ударили панну Лунде, напевне теж відбитки моїх пальців?..
— Я подзвоню Карлові Юргену й запитаю…
— Ні, Мартіне!.. Не треба… Ти мені приятель… не дай їм забрати мене…
Чашка випала в неї з руки. Я нахилився й підняв її. Кава розлилася по килимі.
— Я мушу подзвонити Карлові Юргену, поліція не може гаяти часу на пошуки. В неї є інші, такі самі важливі справи.
— А тобі конче казати, що я тут, Мартіне? — запитала вона тихим жалібним голосом.
— Не знаю.
Я підійшов до письмового столу й подзвонив Карлові Юргену додому.
— Це Мартін. Я знайшов Люсі Лунде.
— Де?
Я помовчав.
— А я обов'язково повинен казати тобі про це?
— Залежно від обставин. Хіба вона вважає, що їй загрожує небезпека?
— Авжеж, саме так вона вважає.
На другому кінці проводу на хвилю запала мовчанка.
— Згідно з Кримінальним кодексом людина, яка вважає, що їй загрожує небезпека, і ховається, не робить ніякого злочину, навіть якщо її шукає поліція. Тобто та людина не зобов'язана виявляти свого сховку й віддавати себе в руки поліції.
Оцей мені Карл Юрген! Такий педант, що аж гидко.
— А по-твоєму, їй загрожує якась небезпека?
— Певною мірою так. їй загрожує арешт за замах на життя.
— Я знаю. Відбитки пальців на револьвері…
— Мартіне, не давай знаку, якщо вона біля тебе. Я тобі щось скажу.
З непроникним обличчям я перевів погляд на картину, що висіла над каміном.
— Ну?
— Викрутку, якою хотіли вбити панну Лунде, повернули з лабораторії. На ній ті самі відбитки пальців. Пальців Люсі Лунде.
Я роздивлявся на картину Тюгесена. Тонкі барви — відтінки золотаво-сірих. Пейзаж з бляклими дерезами, рожевою стіною і дорогою, на якій осіла біла курява.
— Їй можна залишитися тут, Карле Юргене? — Думаю… думаю, що так. Ти сказав «тут». Отже, вона в твоєму помешканні?
От йолоп, знов пробалакався!
— Нехай залишається там, де вона є. Це навіть краще. Я боюся за неї. Надто очевидні докази проти неї. Настирливо очевидні. Нехай вона дасть тобі слово, що не буде нічого робити… Мені навіть краще, що вона буде там. Я пошлю свою людину наглядати за твоїм будинком.
— Дякую, Карле Юргене.
— На добраніч.
Я на хвилину зупинився перед похмурим домом полковника Лунде.
Вже було темно, і він бовванів наче велетенська скриня на потворному підмурку, з баштою, зробленою тільки на те, щоб із неї можна було милуватися краєвидом.
Кошлаті ялини, які легенько погойдував вітер, здавалися живими примарами, охляле гілля, мов зарослі лапи, простягалося до будинку, наче хотіло задушити його. В садку лежав мокрий почорнілий сніг.
Далеко внизу вздовж фіорда мерехтіло освітлене місто. Але будинок полковника Лунде огортала темрява. Бо тільки Люсі забувала вимикати після себе світло, а її тепер не було. Світилося лише у вітальні. Я насилу змусив себе зайти туди.
У вітальні сидів полковник Лунде й розкладав пасьянс. Він страшенно постарів.
Я передав йому вітання від своєї матері.
— Від вашої матері?.. Ага, правда. У неї все гаразд?
— Так. А як поліція?.. Вона ж, певне, була тут? Полковник Лунде поклав винову вісімку на винову десятку.
— Винову вісімку кладуть на винову дев'ятку, полковнику Лунде, — мовив я.
— На дев'ятку?.. Ну так… звичайно…
Він забрав вісімку назад до колоди. На мене він зовсім не дивився і, розмовляючи, не відводив погляду від карт.
— Так, поліція була тут. Приїздив сам інспектор Галл. Вони перевернули все в кімнаті моєї дружини…
Я вперше почув, що він назвав Люсі своєю дружиною.
— Вибачте за нескромне запитання, полковнику… Чого ви більше боїтеся? Тобто… більше лякаєтесь убивці чи боїтеся за свою дружину?
Він відповів відразу, не задумуючись:
— За свою дружину… Боюсь, що з нею може статися якесь лихо.
— А де панна Лунде й Вікторія?
— Не знаю.
Здавалося, наче, відколи зникла Люсі, в домі завалилася одна стіна.
— Я піду побалакаю з ними, — мовив я.
Полковник Лунде й далі не підводив очей.
— Поліція вже розпитала їх про все, про що тільки можна було розпитати.
— Розумію. Я лише хочу привітатися з ними, сказати, що я повернувся.
Панну Лунде я застав у кухні. Вона чистила срібло. Дивно. Пізно ввечері.
— Добрий вечір, панно Лунде. Моя мати просила передати вам вітання.
— Дякую. Я багато років не бачила її.
Вона відклала вичищену ложку, вмочила ганчірку в порошок і заходилась чистити другу ложку.
Вона довго натирала її. Нарешті підвела на мене очі.
— Ви не сумуєте за дружиною полковника Лунде?
— За його дружиною? Ви маєте на увазі Люсі?
— Так.
— Ні. Не скажу, щоб я сумувала за нею. Але мені не подобається настрій у цьому домі.
— Чому?
Вона зібрала всі ложки й поскладала їх рівно одну повз одну. Тоді взялася до виделок. Працюючи, вона дивилася просто на мене. її карі очі на вузькому характерному лиці не мали ніякого виразу.
— Тут живе вбивця, доценте Бакке.
Я й сам так вважав, а однаково дивно було почути це з уст маленької панни Лунде. Вона весь час вражала мене, коли так сухо стверджувала якийсь факт. Адже вона завжди здавалася тінню полковника Лунде, тінню і відлунням його поглядів на життя. Видно, я дуже недооцінював панну Лунде.
— А вам неприємно думати, що тут живе вбивця, панно Лунде.
Вона піднесла виделку до світла й оглянула її.
— Дурне запитання, доценте Бакке. Кому може бути приємно, що в домі живе вбивця. Нікому це не потрібне.
Нікому не потрібне? Що ж, видно, на це можна подивитися ще й так.
— А де Вікторія? — запитав я.
— Готується до екзамену. З нею все гаразд. Цікаво, чого вона так сказала?
— Я піду й сам гляну, як із нею, — мовив я.
Вікторія справді готувалася до екзамену. Вона сиділа в оранжереї, тримаючи перед собою атлас. Громадянська війна в Америці, подумав я.
Проте панна Лунде помилилася. З Вікторією було не все гаразд. Вона плакала.
Я сів до столу.
— Моя мати просила передати тобі вітання, — почав я.
Мені вже набрид такий вступ, але принаймні він був безпечний.
— Вона справді пам'ятає мене?
— Моя мати пам'ятає все. Чого ти плакала, Вікторіє?
Вона згорнула атлас.
— Не питай дурного, Мартіне.
їхні відповіді були такі самі дурні, як мої запитання.
