Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович (электронная книга .TXT) 📗
Ні, вирішив Співак, не доручила б Гальчинська якийсь свій діамант продати цій людини із спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б підозру і, зрештою, вивело б на неї.
— Добре, Василю Вікторовичу, — відриваючись від довгого ланцюжка міркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстиції. — Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипівни. Ви заявили, що бачили їх на ній, але вони вас не цікавили. Так?
— Так, — радо кивнув Бородій, думаючи, що слідчий цілком згодний із його запевненнями.
— А мені щось не віриться, що ви такий вже байдужий до краси, — говорив далі Співак, спостерігаючи, як хмурніє лице підозрюваного. — Ви ж майстер, і червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, ніжок та проніжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..
— Та мені… хіба мені, як випив, до них було, заллю очі — і все… Що я там бачив?!
— А не доручала вам Людмила Йосипівна продати обручку або камінчик?.. Ну, віднести до скупки або що… — про всякий випадок, щоб потім не дорікати собі, спитав Співак.
— Ні, — хитнув головою столяр. — Ніколи такого не казала…
— Гм, — гмукнув слідчий. — Добре. Тепер, Василю Вікторовичу, останнє запитання. Дуже важливе. Напружите пам'ять, згадаєте — і на сьогодні все, я вас поки що відпущу. Відповідайте як на сповіді, наче перед батюшкою.
Бородій втупив у радника юстиції насторожений погляд.
— Скажіть, Василю Вікторовичу, чи не говорили ви кому-небудь про коштовності Гальчинської?
Столяр відразу хитнув головою.
— Не поспішайте, — попередив Співак. — Подумайте, згадайте… Не спеціально, а так, випадково, з п'яних очей… Могло бути. Цілком. Десь бевкнули: мовляв, є така багатюща жінка, у якої діаманти і різні прикраси… Га, Василю Вікторовичу? Пригадайте.
— Ні, — твердо сказав столяр. — Ніколи й нікому!
— А все ж? Нікому не похвалилися, що от маєте знайому, яка завжди пляшку поставить. Десь комусь за чаркою. Різне говориться за столиком, коли у чоловічій компанії…
— Про таке не говориться, як у мене, — похмуро відповів Бородій.
— Дайте вашу повістку, — сказав Співак, — щоб вас випустили… А самі ось прочитайте протокол і підпишіть.
Радник юстиції із змішаним почуттям дивився услід сутулій постаті столяра, який важкою ходою пішов до дверей. Він випростав свої довгі зомлілі ноги під столом. Якщо довго тримати їх в одному положенні, зігнутими, то через хворобу судин кров у них біжить погано, вони терпнуть і тупо болять…
13
Гнилий осінній вітер проймав до кісток. Сіялася мжичка, в пелену дрібнісіньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих сніжинок. У темряві розпливалися рідкі вогні двох ліхтарів і світловид фар великих закритих фургонів, які виладналися в один ряд на просторому подвір'ї психлікарні.
Адамадзе переступав з ноги на ногу біля однієї з таких машин. Його, як і всіх поліцаїв, яких привезли цієї ночі до психлікарні, не проінформували, навіщо їх підняли серед ночі і що означає очікувана акція. Але внаслідок логічних міркувань, в основі яких був уже набутий досвід, поліцаї здогадувалися, навіщо ці великі фургони, чому операцією керують гестапівські чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комуністи, а також невиліковні хворі, зокрема психічні, мусять бути знищені. Одні — як вороги націонал-соціалізму, інші як неповноцінні чи баласт, що даремно хліб переводять. Отже, німці щось надумали зробити з мешканцями психлікарні.
Адамадзе нервував. Адже в цій лікарні тримають Апостолова, заради зустрічі з яким перетяв океан, поневірявся по Європах, злигався з німцями, став мало не інвалідом.
Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч і дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усіх надій. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що він нічого не придумав і мовчки стояв в оточенні. В голові весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Франції його запроторили до табору інтернованих іспанців та добровольців інтернаціональних бригад, хоч він ніякий не іспанець і менш за все цікавився як генералом Франко, так і демократами. Тільки щасливий випадок вивів його з того табору. А потім — Німеччина, охоплена шалом звірячого патріотизму: «Дойчланд, Дойчланд юбер алес!» Коли німецькі війська увійшли до Парижа, він попросився на службу в армію фюрера і йому, колишньому підпоручику білої Добровольчої армії Врангеля і нащадку грузинського князя Адамадзе, було виявлено довір'я, порадили почекати якийсь час. Він, звичайно, не знав, що слушний час, про який йому натякнули, це наступний «дранг нах остен» — війна з більшовицькою Росією. Він не був великим політиком чи дипломатом, але інтуїтивно відчував, що раніше чи пізніше це станеться, бо не повірив у договір між Гітлером і Сталіном, і не помилився.
І ось тепер все гинуло. Адамадзе не знаходив собі місця. З кожною хвилиною нервував усе дужче, бо розв'язка невідворотно наближалась, а нічого путнього не придумав. Від хвилювання йому стало жарко, і він уже нічого не помічав навколо: ні мряки, що висіла над головою, підсвічувана ліхтарями, ні вітру; не помічав і розпливчастих постатей поліцаїв, що так само ниділи біля машин, чекаючи наказів гауптштурмфюрера, який зайшов у приміщення розпорядитися евакуацією.
«Що робити?! Що робити?! — билося в голові Адамадзе. — Зараз виведуть їх, разом із іншими і запхнуть у машину й Апостолова і повезуть десь на ліквідацію, можливо, у Бабин яр, — і прощай надія що-небудь довідатися про скарб». На очах у Адамадзе обривалася остання ниточка. Звичайно, від колишнього банкіра багато не довідаєшся — князь це уже зрозумів: що взяти з божевільного?! Але хто зна, може, старий якось і прохопиться потрібним словом — нікому не відомо, як крутяться жорна у покаліченому млині…
«Випросити Апостолова у гауптштурмфюрера? Попросити відкласти акцію для банкіра? Завдяки рекомендації співачки, гауптштурмфюрер Раух прихильно ставиться до нього. Він влаштував його до поліції, куди раніше не брали через кульгавість, і навіть не рядовим, а старшим поліцаєм. Єдине, що зажадав Раух від Адамадзе, — позбутися бороди. Борода була пишна, чорна до синяви, з ледь помітними білими іскорками. Колишній князь викохував її у лікарні, куди потрапив після падіння з містка, дорожив нею. Але що зробиш, коли треба! Гауптштурмфюрер не любив борід — вони завжди нагадували йому про партизанів-лісовиків.
Проте як пояснити таке прохання?
Адамадзе кляв себе, що не здогадався під яким-небудь приводом раніше забрати Апостолова з лікарні. Чорт із ним, посадив би в хаті, доглядав би і, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто міг подумати, що ця акція відбудеться так швидко і так несподівано.
«Сказати гауптштурмфюреру, що це мій тесть? — гарячкове міркував Адамадзе. — Ні, — вирішив він, — не допоможе!»
«Відкритися Рауху і поділити скарб?!»
«Неможливо. Забере все і застрелить».
«Ні, не знищить, принаймні попервах. Йому потрібен буде зацікавлений помічник».
«А потім усе одно кінець! Від гауптштурмфюрера нікуди не втечеш, не сховаєшся. А накладати головою не варто, навіть заради мільйонів. Що ж робити?»
Цілком вірогідно, що Раух такий фанатик нації, який відмовиться від власного щастя на користь Гаймат і Гітлера. Тоді він офіційно організує розшуки, сподіваючись в разі удачі на ще один хрест і підвищення по службі… А він, Адамадзе, залишиться ні при тих ні при сих. І мовчатиме, бо, як тільки розкриє рота, той самий Раух негайно його знищить.
«Що ж робити?!»
Побачивши, що з лікарні строєм, покрикуючи, есесівці уже виводять першу партію хворих у лікарняних халатах, що, загуркотівши мотором, один із фургонів під'їхав упритул до ганку, щоб хворі прямо з дверей лізли в нього, Адамадзе зовсім розгубився. Він кинувся до фургона, хоч місце його було біля брами і машин, і почав зазирати в обличчя хворих, які покірно, навіть поспіхом залізали у черево фургона, куди не проникав пронизливий вітер і тому там було трохи тепліше, ніж надворі. Апостолова серед них не побачив.
