Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Я подумав, що слова ці — немовби теплі. У них надія і щось начеб недомовлене, а не лише банальне заспокоєння. Ні, не в самих словах, а в тому, як цей чоловік вимовив їх до жінки. Може, він знав таємницю заспокоєння не лише її, а й себе на додачу? Різниця тут майже невловима, а все ж суттєва.

Я не чув, що ще сказав той чоловік, але жінка, здається, повеселіла. І враз в мені ворухнулася ледь вловима неприязнь до них обох. Мов спійманий на гарячому, я поспішно відвернувся.

Тим часом Комаров продовжував про щось говорити, схилившись до Люськи.

— Послухайте, — промовив я, — послухайте…

Комаров замовк, і вони обоє підвели голови.

— Кажи, Андрійку, — підтримала Люська.

— До біса, — сказав я. — Усе до біса! Я візьму ще коньяку.

— Не треба, Андрійку, — попросила Оленка. — Давайте розбігатися. Я й так затрималася довго.

— Ти хазяйновита жінка, — похвалив я. — Я люблю хазяйновитих жінок.

— Не треба, Андрійку, — повторила Оленка, і торкнулася моєї руки.

Я зрозумів, що справді не варто нічого казати і злитися не варто. Ніхто не винен у тому, що сталося.

Ми поволечки вибралися надвір. З-за рогу війнув рвучкий холодний вітер. Люся йшла поруч, ми зайняли цілий тротуар, і на нього падали довгі тіні.

— Заходь, Андрійку, — сказала раптом Люся.

— Куди? — спитав я.

— До нас у КБ.

Я поглянув на неї. Звичайна ввічливість, чи…

— Я заходитиму.

А проте знав, що ніколи не зайду.

Ще лишилося якихось сто метрів до зупинки, де ми попрощаємося, й останні потенційні свідки моєї поразки зникнуть. Лишуся сам.

Ми йдемо тротуаром. Невмолимо наближаємося до зупинки і чим більше ми наближаємося, тим чіткіше я розумію, що мені не хочеться зараз бути самому. Думка, що з'являється, змушує мене спинитися.

— Ти також дуже поспішаєш? — тихо питаю Люсю.

— Ні, але…

— Залишишся зі мною? — кажу ще тихіше.

— Навіщо?

— Просто так.

— Тому, що ти йдеш від нас? І що ми далі робитимемо?

— Ти вважаєш, що я робот? — намагаюся недолуго пожартувати.

— Я так не вважаю. Ти справді хочеш, щоб я залишилася?

— Дуже.

Я сказав правду. І, коли усвідомив це, мене кинуло в жар. Невже причиною — моя самотність? Чи в мене справді народилося почуття до нашої лялечки?

Ми підійшли до зупинки, майже відразу сіли в тролейбус. Я знав, що Люся мас виходити першою, в центрі, але вона не вийшла, це я побачив напевне, хоч людська юрба й роз'єднала нас.

— Там тобі справді буде краще, Андрію? — це спитала мене Оленка, котра стояла поруч.

— Звичайно. Інакше, чому б я переходив?

— Мені здається… У тебе наче щось трапилось…

— Що ж у мене могло трапитися?

— Не знаю. Ти сам не свій.

«Але ж і повзе цей тролейбус», — подумав я.

Немов почувши мої слова, тролейбус і зовсім спинився. Людська хвиля, що нахлинула на черговій зупинці, роз'єднала і нас з Оленкою. Але ненадовго. Вона знову проштовхалася до мене.

— Ви прийдіть коли-небудь до нас… — сказала вона.

— Прийдіть?..

— Ну, з Магдою. Або й утрьох.

— Авжеж, — пообіцяв я. — Прийдемо. Тільки Іринка зараз у батьків. А як твої?

— Мої вдома. Хотіли Василька в школу віддати, так шести ще немає. Тільки у жовтні виповниться. Ти прийди якось, Андрійку.

«Вона до дідька наполеглива, — подумав я. — І причеплива. Весь час я почував себе винним, коли розмовляв з нею. А тепер?..»

Тролейбус колисав нас, штовхалися ті, хто стояв поруч, хтось питав, чи я виходжу.

— Виходжу, ~ сказав я, хоч виходити не збирався. Усе ж я просунувся вперед. Моє підборіддя торкнулося чийогось плеча. Плече було м'яке й тепле, навіть гаряче. Я підвів погляд й побачив насторожені темно-карі жіночі очі. І тут я згадав про існування Люсі.

— Я виходжу, — сказав я, ні до кого не звертаючись.

— Я згадав, що й Оленка існує, і подумав, що вона напевне пробирається слідом за мною. Проте її не було видно. Я розшукав її голову серед людських голів і кивнув на прощання, відчуваючи раптом неймовірне полегшення. Ця жінка завжди мовби знала про мене більше мене самого. Я виходжу, — сказав я уже втрете, тепер адресуючи це дебелому дядькові, що штовхнув мене в плечі.

І, вже спинившись біля виходу, помітив у других дверях світлий Люсин плащик.

Уперше в моїй оселі була чужа жінка.

Ось вона заходить, озирається довкола, трохи зніяковіло, а може, й злякано, мовби чекає чогось несподіваного.

— Я сам, — заспокоїв її.

«Сам назавжди», — хотів додати, але не вимовив ці слова.

Люся стріпнула головою, наче заперечувала мою думку, а може, звільнилася від чогось. Копиця білої соломи утворила віяло довкола обличчя.

— Роздягайся.

Вона слухняно стала скидати плащик, я галантно взявся допомагати і, знімаючи плаща, лівою рукою мимоволі погладив білу розтріпану копицю. Люся блимнула на мене доволі лукаво, я ступив крок з розпростертими руками, вона вивернулася з тих рук, відскочила вбік і завмерла трохи в недоладній позі, мовби знову чогось зля¬калася. Ми стояли і мовчали, мені варто було б продовжити цю гру, але насторога в усій її постаті зупинила мене. Раптом перехотілося грати далі, я наче спинився, але не від того, що зніяковів, що й собі злякався, а щось підсвідоме зупинило, наказало не переступати поки що межу.

— Вибач, що в мене безпорядок, — нарешті пробурмотів я. — Сьогодні я не чекав гостей.

Недбало накинуте простирадло поверх постелі, книжка на ньому, недогризок яблука на столику, книжки на підвіконні — все це справді не налаштовувало на ідилічну хвилю.

— У тебе ще не найгірший барліг, — сказала Люся зі своєю майже незмінною чарівливою посмішкою.

Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.

— І бага…

— Ти щось сказав, Андрійку?

— Нічого.

«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» — ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.

— Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, — пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.

Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.

Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.

— У тебе, звичайно, масла немає? — порушує її Люсин голос.

— Ти щось сказала? — перепитую, хоч добре почув, про що вона запитувала.

— Я питала про масло, — Люся вже стоїть у дверях кімнати.

— Масла немає.

— Шкода. Я б зробила чарівні бутерброди, каже Люся і зникає. Я спиняю себе, щоб не піти за нею, накриваю столик, знову гримкотять чашки, але ніякої ілюзії вже немає.

«Чи все отак банально насправді?» — думаю я.

— Маестро, де будемо ПИТИ чай? — питає Люся.

— У кімнаті. Я зараз…

Через кілька хвилин ми п'ємо чай з булочками, на яких лежать тоненькі скибочки сиру.

— Не вмієш ти пригощати дам, — сміється Люся.

— Я ж не чекав на тебе.

— А міг би чекати…

Звичайно, моя зверхність за цей час нашого спілкування була смішною, але чи тепер судити про це?..

— Люся… — починаю я, хочу щось спитати, але кажу зовсім не те, що хотів: — У тебе ніжне ім'я.

— Я теж ніжна, — незмигно дивиться на мене Люся. — Тільки ти не знав про це, правда ж?

Її тон трохи шокує мене, а величезні очі, що, здається, все розширюються і розширюються, гіпнотизують, і щоб позбутися цього враження, я опускаю свої.

— Боже мій, як же мило ти червонієш…

— Я не червонію.

— Ні, ти червонієш. Яка ти мила дитина.

— Не чер…

— Мовчи. Хай це буде правдою.