Історія з собаками - Гуляшки Андрей (читаемые книги читать TXT) 📗
— Який там власник, — стримано усміхнувся Авакум. — Хіба ви не бачите, що машина з білим номером?
— Це вже дрібниці! — викручувався старий Драгнев. — Я спершу дивлюсь на людину, а вже потім на номер!
Він увімкнув електрорадіатор і запросив Авакума сідати ближче.
— Тут сирувато! — пояснив він. — Від болота все просякає вологою.
— Ви порядкуєте в хаті лікаря, як у себе вдома. Певне, з ним добрі приятелі?
— Мене звуть Спиро Драгнев, — відрекомендувався старий з легким, але поважним, сповненим гідності поклоном. — Сам я з Печери, був лісником, викладав лісівництво, потім працював на тартаку й, нарешті, багато років держав цю корчму. — Він тупнув ногою по підлозі. — Зараз живу сам, тому так швидко здружився з лікарем. Він теж самотній.
— А це була корчма? — Авакум з цікавістю роззирнувся. — І ви корчмарювали?
— Так. Аж поки два роки тому вирівняли дорогу. А до того тут вирувало життя, шосе пролягало біля самого порога корчми. Можете собі уявити!
— Можу! — всміхнувся Авакум.
— Дурниці! — насупив брови старий. І, помовчавши, додав: — Що там ви можете уявити! Багато чого з тутешніх подій і уві сні не присниться!
— Чи ба! — засміявся Авакум.
— Маю велику хату в селі, але живу сам, бо жінка померла, а син виїхав до Лівії. Займаюся полюванням. Я голова мисливського товариства.
— І на що ж ви полюєте? — спитав Авакум.
— На диких качок і гусей, їх на болоті сила.
— Це ваша рушниця? — Авакум кивнув головою на стіну.
— Моя. Лишив позавчора, бо саме періщив дощ!
— Позавчора не було дощу.
— Може, я забув. Вам подобається рушниця?
— Я на рушницях не розуміюся.
— Де вже вам! Лікар казав, що ви археолог.
— На вигляд рушниця гарна.
— Вінчестер.
— Купили собі за кордоном?
— Ба ні! Де там! Один приятель привіз.
— Отож із цієї рушниці ви б'єте на болоті гусей та качок?
— Із цієї, і з інших. У мене аж три рушниці. Полюю вже понад тридцять років!
— Певне, знаєте околицю, як своїх п'ять пальців?
— Знаю.
— І болото знаєте, як своїх п'ять пальців?
— І болото.
— А де вбито собак мого приятеля?
— На болоті.
— Для чого?
Старий зміряв Авакума похмурим поглядом.
— Ви щось знаєте про це?
— Ні.
— І я не знаю.
Старий дістав цигарки й закурив.
— Хочу поговорити з вами про це.
— Про собак?
— Ні. З приводу собак. Ви лікарів приятель. Це добре. От і порадьте йому, дуже вас прошу, нехай забирається звідси негайно! І чого він прийшов на це непевне місце?
— Ви називаєте це місце «непевним»?
— Воно гірше, як непевне, товаришу, повірте! І скажу вам, чому. Тут обертаються темні сили, розумієте? Коли тут пролягала дорога, нею проїздили ті, що з-за кордону, — туристи, подорожні, словом, різні. Тут доконувано ґешефтів з валютою, золотом і ще багато з чим. Це місце не змінилося й дотепер, хоча корчми вже й нема. Багато хто з тих колишніх і тепер ще приїздить. Так я собі міркую, тобто припускаю. Еге ж, приїздить! Напевне, ці людці й звели зі світу собак. А хто ж би ще? Дійде до того, що й лікаря втоплять у якійсь болотяній ковбані! Краще йому піти звідси, поки є час! Ви його приятель, порадьте йому.
— А чому ви не заявили в міліцію?
— Заявляв! Двічі засідку влаштовували, та що з того. Сказали, дарма голову морочу.
— Як же так, що нікого не спіймали?
— Не пощастило.
— Чому?
— В ті ночі, коли влаштовували засідки, ніхто з тих не з'являвся. Може, їх хто попереджав звідси. Де пахне великими грішми, там усе можливо!
— А коли ви держали корчму, бай Спиро, вам не хотілося й самому встряти в ту гру?
— Їй-богу, ні! Нащо мені такі ігри? Я й так мав досить! Вистачало.
— Та я жартую! — промовив Авакум. — Щоб стати контрабандистом, треба мати відповідні нахили. — Він засміявся. — А нахили — це від матінки-природи, так чи ні?
— Певно, що так. З когось вийде добрий контрабандист, а з когось — митник!
— Оце-то бай Спиро! Чи ба, як мудро сказали!
Він підійшов до рушниці, погладив ложе й поклацав язиком.
— Впала тобі моя рушниця в око! — вигукнув бай Спиро.
— Що правда, то правда! — відказав Авакум. — Не рушниця, а розкіш! А покажіть-но, бай Спиро, як із неї стріляти! Набивається з цівки?
— Чи ти збожеволів! — обурився бай Спиро. — Яка рушниця тепер набивається з цівки? Ти, хлопче, відстав років на сто!
— Може, й відстав! Покажіть!
На мить очі бая Спиро звузилися, якусь секунду він напружено вдивлявся в обличчя Авакума, тоді мимовільна тривога минулася, й на обличчі мисливця знову заграла звична поблажлива усмішка.
— Отак стріляється, хлопче! — бай Спиро підвівся з-за столу й зняв рушницю. — Натискається на оцю кнопку, отут, — і рушниця розламується. Оце затвор, бачиш? У цівці є набій. Бачиш, отам? Клац, закриваємо, й рушниця готова до пострілу. Зрозуміло?
— Трохи!
— Більше знати й не треба, бо з тими, хто буцімто знає, найчастіше стаються нещастя!
Доки вони жваво розмовляли на рушнично-мисливські теми, надворі зовсім споночіло, а незабаром прийшов і Анастасій, збентежений своїм запізненням і зворушений до сліз зустріччю з Авакумом.
— А ми з твоїм приятелем, — промовив бай Спиро, потираючи руки й приязно дивлячись на Анастасія, — розглядали найважливіше зараз питання, і я дуже задоволений, що мені вдалося перебалакати з ним до твого повернення!
— Що ж це ви вирішували? — здивувався Анастасій, з цікавістю дивлячись на Авакума.
Авакум здвигнув плечима, а бай Спиро відповів:
— Вирішили, що тобі треба якнайшвидше забиратися звідси! Тут не місце для тебе. Вчора вколошкали твоїх собак, а завтра можуть уколошкати й тебе!
Авакум непевно всміхнувся, й Анастасій відразу зрозумів, що бай Спиро самовільно говорить від його імені. Анастасій підійшов до столу, дістав із шухляди пружинку, знайдену під вербою, і обережно поклав її на столик перед Авакумом.
— Оце я знайшов біля моїх собак! — показав він. — Мабуть, не має зв'язку з їх отруєнням, але я взяв. Пружинка! Може, хтось із мисливців загубив.
Авакум і бай Спиро дивилися на пружинку, наче були готові з'їсти її очима.
— О! — голосно вигукнув бай Спиро й схопив пружинку перш ніж це встиг зробити Авакум. Старий випередив його на півсекунди, а то й менше. Безцеремонно запхнувши пружинку у внутрішню кишеню куртки, пояснив: — Це пружина викидача з моєї одностволки. Того ранку я стріляв качок — і вона вилетіла зі свого гнізда. От пощастило! Мушу тебе, лікарю, почастувати, велику послугу мені зробив!
Доки він багатослівно дякував, Анастасій випадково зустрівсь поглядом з очима Авакума й аж стерп. Такий пекучий докір був у них! Вони наче кричали: «Що ж ти зробив? Хіба так можна, хто тебе просив?»
Вимагати пружинку назад було пізно. Він почервонів і зітхнув.
— Послуга справді велика! — промовив Авакум. — На вашому місці, бай Спиро, — приязно звернувся він до старого, я неодмінно сказав би: «З цієї нагоди, хлопці, запрошую вас у гості, почастую чаркою коньяку та кавою!» — І додав: — Надворі така холоднеча, що я залюбки пішов би до вас у гості! В таку погоду тільки гостювати.
— Сказано — зроблено — підвівся бай Спиро. — Прошу, мені буде дуже приємно!
По обличчю Анастасія майнула тінь. Він же кликав Авакума, щоб посидіти вдвох, поміркувати про собак, а той відразу ладен іти кудись заради чарки коньяку. У нього самого є коньяк, і кава б знайшлася. Чого його ходити? Він уже збирався промовити: «Сидіть, я вас почастую!», як Авакум непомітно наступив йому на ногу. Анастасій здивовано глянув на нього, але на Авакумовому обличчі не можна було прочитати нічого, пов'язаного з тим таємним знаком. На ньому малювався лише захват від запрошення колишнього корчмаря, задоволення і добрий настрій.
Вони сіли у «Волгу», але, перш ніж натиснути на стартер, Авакум згадав, що він у спортивній сорочці й без краватки.
— Я зневажатиму себе все життя, — промовив він, — якщо піду в гості у такому вигляді!
