Коштовний камінь - Гуляшки Андрей (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Так думав Славі Спиридонов, схилившись над вікном, а Вилю Власев тимчасом попльовував на пальці і зосереджено гортав сторінки щоденника. Власне, це був не щоденник, а просто товста записна книжка в жовтувато-коричньовій шкіряній палітурці. Зелені шовкові стрічки розділяли цей щоденник на три частини. У першій частині були записи матеріального знаряддя. Туї в алфавітному порядку він записував усе, в чому мали потребу геологи: від компасів і торбинок для мінералів, від пробірок для похідної лабораторії до кольорових олівців картографів, лінійованого паперу й коробки з цвяхами та шпильками. Друга частина щоденника містила характеристики геологів. Ці характеристики були дуже лаконічні, наприклад: «Н. — спостережливий, але надто захоплюється, йому можна вірити тільки на 70 процентів». Або: «А. — добре лазить по скелях, але має нахил приймати все жовте за золото. Ентузіаст. Його проби і висновки обов'язково мають підлягати лабораторній перевірці». Або: «В. — невправний, але зате терплячий і солідний. Не захоплюється, не гарячиться. Добре обізнаний з порівняльним методом, розуміється на хімії. Йому можна вірити на 90 процентів».
У третій частині щоденника були записи географічного характеру й ескізи та плани місцевості, назви населених пунктів, рік, сіл, гір. Тут був і розпис руху поїздів, причому в дужках вказувались зупинки на станціях, а синіми хрестиками позначались ті місця, де зимою можна було попоїсти гарячого супу, а влітку — окрошки й запити лимонадом.
Вилю Власев кашлянув і, побачивши, що начальник повернувся в його сторону, похмуро, з заклопотаним виглядом заговорив:
— Цієї ночі, товаришу Спиридонов, ми відправляємось в дорогу, а наша матеріальна частина досі не впорядкована. Як вам відомо, я не раз скаржився на господарський відділ. Можете собі уявити! Ми от-от вирушаємо, а в нас немає двох запасних держаків до молотів і чотирьох ґнотів до спиртових ламп № 2. Отут, — він постукав по шкіряній оправі свого щоденника, — помітки червоним олівцем, які означають, що замовлення не виконано.
Вилю Власев витер долонею спітніле чоло й зітхнув.
— Взагалі, товаришу Спиридонов, господарська частина у нашій установі не зовсім на своєму місці, і прошу мати це на увазі. Скажете: велике діло — два запасних держаки! Справді, невелике. Але ж ви знаєте, що в складному механізмі буває досить і одної порошинки, щоб робота стала. Чи не так? Взяти хоча б годинниковий механізм… Та для чого звертатись до порівняльного методу, коли наш випадок і без цього ясний! Уявіть собі, що двоє з моїх людей поламають держаки молотів. А таке часто буває. Адже це однаково, що без рук лишитися!
Славі Спиридонов зсунув брови, насупився, по обличчю його промайнула тінь ледве стримуваної досади.
— Ви не повинні робити трагедію через такі дрібниці, — сказав він. — Ви інколи взагалі буваєте надто педантичним. Вибачте, але все це виглядає несерйозно. Два держаки! Мені здається, що ваші люди могли б зробити собі не два, а десять!
— Держава платить моїм людям за наукову, розвідувальну роботу. І вони повинні витрачати час саме на це. Що ж буде, товаришу Спиридонов, коли кожний із них почне займатися теслярством? Припустімо, держаки до молотків зробити можна. А ґноти до спиртових ламп? Невже мої люди повинні перетворюватись у спеціалістів по виготовленню ґнотів?
Спиридонов махнув рукою і з втомленим виглядом опустився в червоне шкіряне крісло біля письмового столу.
— Пробачте, якщо я вам надокучаю, — сказав Вилю Власев, розстібаючи верхній ґудзик шерстяної жилетки. — Ви знаєте, що я люблю суворий порядок і точність. Така звичка.
Тонкі губи Спиридонова скривила саркастична посмішка, та він стримав себе і, спокійно піднявши телефонну трубку, наказав завгоспу негайно видати бригаді ще одну дюжину запасних держаків для молотів і десять метрів ґноту для спиртових ламп.
— Про виконання доповісте мені особисто, — сказав він. Потім, поклавши телефонну трубку, повернувся до Вилю Власева і запитав:
— Ви задоволені? Може, вам видали мало спирту?
Той відкрив щоденник на букву «С», переглянув написане і заперечливо хитнув головою.
— Спирту досить, — сказав він.
— От і добре, я дуже радий! — засміявся Спиридонов. Якийсь час помовчав і вів далі: — Все-таки, знаєте, я б вам порадив привчити своїх людей самостійно знаходити вихід із скрутного становища. Це дуже важливо, коли розвідник сам знаходить вихід із труднощів, які постають перед ним. Адже ви йдете не в театр, а в гори, доведеться лазити по козячих стежках, по скелях, часом будете зовсім відрізані від світу. Справжній розвідник повинен уміти в разі потреби і штани полатати, і багаття розкласти, і землянку зробити. Він не може бути білоручкою. Розвідник вириває у природи її таємниці, він натрапляє на численні перешкоди, живе в скрутних умовах. Ви не повинні привчати їх до опіки. Ось що я хотів би сказати.
Вилю Власев похитав головою.
— Яка там опіка! — всміхнувся він і постукав пальцем по обкладинці щоденника. — Ось я склав графік роботи для кожного, хто входить у нашу групу: тут зазначається все, що він має робити кожен день і навіть годину.
Так він говорив, а сам думав: «Це вже занадто, шановний, щоб геологи стали кашоварами, теслярами, будівельниками тощо. Час робінзонів давно минув! Наша епоха нова, соціалістична, а це значить — техніка і точний розподіл обов'язків. Кожна жаба повинна знати своє болото. Завгоспу нічого заноситись, він мусить відпускати бригаді те, що їй належить згідно з рішенням, записаним у протоколі. Геологи не повинні стругати держаки, їм треба шукати мідь. За це держава платить їм зарплату і командировочні. Хай відкривають родовища, — от і все».
Інженер Спиридонов дивився на велику карту Болгарії, що висіла на стіні, і лице його освітила тепла посмішка, наче відблиск якогось внутрішнього вогню.
— Знаєте, — сказав він, — я так вам заздрю, товаришу Власев! Зрозумійте мене правильно. Я просто нудьгую, багато літ прожив, а постарів усе ж невчасно. Ось гляньте, — він кивнув головою в бік карти, — це ж геологічна цілина. Мені б ваші роки — я жодного дня не сидів би в кабінеті. Я обшарив би усю цю дорогоцінну цілину і чого б тільки не відкрив! Скільки чудес приховано в цій землі!
— Так, — сказав Вилю Власев. — Наша земля багата на корисні копалини і на мінерали. А серед мінералів є досить гарні, ви маєте рацію. Візьмемо хоча б наш мармур. Забарвленням він не поступається перед найкращими мармурами світу.
Славі Спиридонов нахмурився, зітхнув, але раптом щось згадав і пожвавішав.
— Мало не забув! Це ж важливо, а я тільки тепер пригадав! Власне, я вас тільки заради цього й викликав, а ви відвернули мою увагу своїми держаками та ґнотами. Ви, товаришу Власев, справді іноді перебільшуєте. Не гнівайтесь на мене, ви ж знаєте, що я вас поважаю. Якби тільки ви не були таким жахливим педантом, то були б великим ученим, запевняю вас. Але ви не схожий на інших педантів, інакше, їй-богу, я не зміг би вас терпіти. Так… Про що ж ми говорили? А, пригадав! — він погортав свій блокнот, щось прочитав і запитав: — У вашій бригаді працює один молодий геолог на прізвище Андрій Андрєєв.
— Є такий, — відповів Вилю Власев.
Славі Спиридонов помовчав.
— Чи знаєте ви, що цей Андрій Андрєєв твердить, нібито минулого року…
— Що — минулого року?
— Ось заждіть!
Начальник встав і почав ходити по кімнаті.
— Він твердить, що в минулому році, — уявіть собі, — у тому районі, куди ви тепер направляєтесь, є сліди… Але ж які! Вгадайте.
— Певно, не ведмедя, — сказав Вилю Власев.
— Ведмедя! Якби він сказав мені, що бачив сліди слона, я б менш був здивований! Та що варті сліди якогось там слона чи навіть мамонта, коли хочете знати, в порівнянні з його відкриттям! Слухайте. Цей ваш юнак запевняє, що напав на сліди берила. Берил, розумієте? Чудесний, рідкісний мінерал, з якого здобувається метал берилій, вдвічі легший за алюміній. Це метал, про який мріють авіаконструктори всього світу! Зрозуміли?
