Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
— Ось він.
Конверт був білий, звичайний, угорі наліплено три марки, а в нижньому лівому кутку стояв червоний штемпель з написом «терміновий». Усередині лежав згорнутий учетверо аркушик паперу. І адреса й текст листа були складені з наліплених літер, певне, вирізаних з якоїсь газети. Папір був дуже високої якості, і його формат здавався нестандартним. Єнсен почав читати листа, тримаючи його пучками: «щоб помститися за вбивство яке ви вчинили в будинок закладено потужний заряд із годинниковим механізмом що має вибухнути рівно о чотирнадцятій годині двадцять третього березня дайте змогу врятуватися невинним».
— Вона, звичайно, схибнута, — сказав русявий. — Просто-таки божевільна.
— Авжеж, ми дійшли такого висновку, — додав чоловік у шовковій краватці.
— Або це неймовірно дурний жарт, — мовив русявий. — Та ще й банальний.
— Авжеж, може й таке бути, — погодився чоловік у шовковій краватці.
Русявий байдуже позирнув на нього і сказав:
— Це наш директор. Перший директор видавництва.— І, трошки помовчавши, додав: — Мій найближчий помічник.
Усмішка в директора поширшала, і він схилив голову. Може, з вдячності, а може, заховав обличчя з якоїсь іншої причини. Наприклад, зі скромності, пошани чи гордощів.
— У нас є ще дев'яносто вісім директорів, — пояснив русявий.
Комісар Єнсен глянув на свого годинника: 13.19.
— Мені здалося, що ви, пане шефе, сказали «вона». Ви маєте підставу допускати, що листа послала жінка?
— Мене звичайно називають видавцем, — поправив русявий.
Він обминув стіл, сів у крісло і закинув на бильце праву ногу. — Ні, звичайно, ні. Просто мені так здалося. Хтось же мав його послати.
— Авжеж! — сказав директор.
— І мені цікаво: хто? — закінчив русявий.
— Так: хто? — й собі докинув директор.
Усмішка вже зникла з його обличчя, натомість на переніссі з'явилися глибокодумні зморшки.
Видавець закинув на бильце й ліву ногу. Єнсен знову поглянув на годинника: 13.21.
— Треба евакуювати будинок, — мовив він.
— Евакуювати? Неможливо. Це означало б припинити працю. Може, й години на дві. Ви розумієте, що це означає? Хоч приблизно уявляєте, скільки це нам коштуватиме?
Він обернувся разом з кріслом і вимогливо глянув на свого найближчого помічника. Той миттю наморщив чоло ще трішечки глибше за свого шефа і, щось мурмочучи, почав вираховувати на пальцях. Чоловік, який хотів, щоб його звали видавцем, холодно подивився на директора, тоді крутнув крісло назад.
— Щонайменше три чверті мільйона, — сказав він. — Розумієте? Три чверті мільйона. Щонайменше. Або й удвічі більше.
Єнсен ще раз прочитав листа, тоді глянув на годинника: 13.23.
— Ми видаємо сто сорок чотири журнали, — повів далі видавець. — Усі вони друкуються в цьому будинку. їхній загальний наклад сягає понад двадцять мільйонів примірників на тиждень. І для нас головне — вчасно надрукувати їх і розіслати без затримки.
Обличчя його змінилося. Блакитні очі аж засяяли.
— У кожній господі нашої країни кожна родина чекає на свій журнал. Вони однаково цікаві для всіх-для принцеси й для дружини лісоруба, для громадського діяча, якби в нас такі були, для найзлиденніших, найупослідже-ніших — геть для всіх. — Він хвилю помовчав, тоді додав: — І для малих дітей. Для всіх малих дітей.
— Для малих дітей?
— Так. Дев'яносто вісім наших часописів призначені для дітей, для малих дітей.
— Серійні видання, — пояснив директор.
Русявий несхвально скинув на нього оком, і обличчя його знову змінилося. Він роздратовано крутнувся на кріслі й пильно глянув на Єнсена.
— Ну то як, комісаре?
— Незважаючи на всю мою повагу до цих доказів, я все-таки вважаю, що людей треба евакуювати, — відповів Єнсен.
— Більше ви нічого не можете порадити? Що ж тоді роблять ваші люди?
— Шукають.
— А якщо бомбу справді підкладено, вони її знайдуть?
— То досвідчені люди, але часу дуже мало. Вибухівку важко знайти. Практично вона може бути схована де завгодно. Як тільки мої люди щось помітять, то відразу мені повідомлять просто сюди.
— Вони ще мають три чверті години. Єнсен поглянув на годинника.
— Тридцять п'ять хвилин. Але навіть якщо вони знайдуть бомбу, їм потрібен буде певний час, щоб знешкодити її.
— А якщо взагалі немає ніякої бомби?
— То однаково я б радив вивести людей з будинку.
— Навіть за найменшого ризику?
— Так. Покладімо, що погроза може не здійснитися, що нічого не станеться. Та, на жаль, відомі й протилежні приклади.
— Звідки?
— З історії криміналістики.
Єнсен заклав руки за спину й гойднувся на передках.
— Така моя думка як фахівця, — сказав він. Видавець зміряв його довгим поглядом.
— За яку суму ви могли б змінити свою думку? — спитав він.
Єнсен здивовано глянув на нього. Видавець, мабуть, скорився долі.
— Звичайно, я пожартував, — понуро буркнув він.
Він спустив ноги з билець, повернув крісло назад, поклав руки перед собою на стіл і сперся чолом на стиснутий лівий кулак. Тоді враз випростався.
— Треба порадитися з моїм кузеном, — заявив він і натиснув кнопку внутрішнього телефону.
Єнсен помітив час: 13.27.
Чоловік у шовковій краватці нечутно рушив з місця, опинився поруч з Єнсеном і зашепотів:
— З шефом, з самим шефом, шефо'м цілого тресту, головою концерну.
Видавець щось промимрив у трубку і, почувши шепіт, холодно глянув на них. Тоді натис іншу кнопку, нахилився до мікрофона і сказав діловито й швидко:
— Директор будинку? Вирахуйте, скільки часу забере пожежна тривога. Разом із швидкісною евакуацією. Даю вам три хвилини. Доповісте просто мені.
До кімнати зайшов шеф. Він був такий самий русявий, як і його кузен, але років на десять старший. Обличчя в нього було спокійне, вродливе й поважне, плечі широкі, постава рівна. Одягнений він був у брунатний костюм, простий, але вишуканий. Коли він озвався, голос у нього виявився низький і приглушений.
— Скільки років тій новенькій? — неуважно спитав він, ледь помітно, наче з великої ласки, кивнувши на двері.
— Шістнадцять, — відповів його кузен.
— Ага.
Директор видавництва відступив до шафи. Здавалося, він аж зіп'явся навшпиньки, хоч стояв цілою ступнею.
— Це чоловік з поліції,— сказав видавець. — Його люди шукають, але нічого не знайшли. Він каже, що треба евакуювати будинок.
Шеф підійшов до вікна, подивився, помовчав.
— Уже весна, — мовив він. — Ох, як гарно!
У кімнаті запала тиша. Єнсен поглянув на годинника: 13.29.
— Переженіть наші машини, — сказав шеф краєчком рота.
Директор кинувся до дверей.
— Вони стоять коло самої стіни, — лагідно додав шеф. — Ох, як гарно!
Ще тридцять секунд тиші.
Почулося деркотіння, і на апараті внутрішнього телефону блимнула лампочка.
— Слухаю, — сказав видавець.
— Вісімнадцять — двадцять хвилин, якщо використати сходи, безперервні й швидкісні ліфти.
— Усе враховано?
— Усе, крім тридцять першого.
— А з… Спеціальним відділом?
— Далеко довше. — Голос в апараті трохи прив'яв. — Кручені сходи дуже вузькі.
— Я знаю.
Клацнула кнопка. Мовчанка. 13.31.
Єнсен підійшов до одного з вікон. Далеко внизу він побачив майданчик, де стояли машини, й широку, на шість рядів, рівну вулицю, тепер зовсім порожню. Побачив також, що його люди перекрили рух, поставивши жовті стовпці десь за чотириста метрів від будинку, й що один поліцай завертав машини в бічну вулицю. Хоч відстань була чимала, Єнсен чітко бачив зелену форму поліцая і білу паличку, якою той орудував, спрямовуючи вбік машини.
З майданчика рушило дві дуже великі чорні машини. Вони від'їхали трохи далі в південному напрямку, а за ними назирці ще одна, біла, певне, директорова.
Сам він устиг вернутися до кімнати й стояв тепер коло стіни. Усмішка в нього була тривожна, а голова похилена під тягарем турбот.
— Скільки в будинку поверхів? — спитав Єнсен.
