У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
— Карл Якобсен, редактор «Алькюбінських вістей». Тюге відрекомендував Бранта й себе. Якобсен знов усміхнувся.
— Я так безцеремонно звернувся до вас, бо не помітив вашого колеги. О цій порі машини не знайдеш. Ми тут до цього звикли. Мені буде приємно підвезти вас до готелю. Брант, якому вже набрид вокзал, крадькома глянув на Тюге, чи той не думає відмовлятися, подякував і взяв у руки валізки. Вони пішли за редактором і вмостили свої речі в багажник. «Вольво», безперечно, бачило кращі часи, але рушило на диво плавко.
Тюге, який сів поряд із редактором, почав пояснювати, що вони навіть не знають, у якому готелі їм замовлені місця, але Якобсена це не збентежило.
— Звичайно, в «Принці», всі там зупиняються, — сказав він. — Вибір у нас невеликий.
Тюге замовк. Брант сидів ззаду і розглядав вулиці, що вже починали оживати.
— Номери там справді гарні,— знов озвався Якобсен. Його слова не дуже переконали їх, бо вони не знали, як
він оцінює машину, в якій вони їхали. А її давно вже треба було як слід почистити.
Вони проїхали через шляхопровід під залізничною колією. Тоді, коли його споруджували й будували вокзал, думали, що місто ростиме в цьому напрямку. Але сталося інакше. Станція опинилася тепер на околиці, куди незручно було добиратися. Далі вони поминули квартал, забудований віллами в стилі тридцятих років, підкреслено простими, — ті вілли були мовчазним протестом проти витонченої розкоші марнотратних забудівель шістдесятих років.
— Тут мешкає Ельмо Поульсен, — редактор кивнув головою на досить великий жовтий будинок, але тієї ж миті машина завернула за ріг, і будинок зник у них з-перед очей. — «Принц», звичайно, міститься на Ринковому майдані, поряд із ратушею та поліційною дільницею, — пояснив далі він. — Доведеться об'їздити, бо в цій справі ми зробили поступ: уже кілька років скрізь у центрі переважають вулиці з однобічним рухом або призначені тільки для пішоходів. Так ухвалив муніципалітет, і це його найбільше досягнення, відколи ми п'ятнадцять років тому збудували лікарню. Тобто нову лікарню, а в колишній тепер міститься пологовий будинок.
Довга рівна вулиця з три— і чотириповерховими будинками, на перших поверхах яких подекуди ще доживають віку скромні маленькі крамнички. Саме відчинили великий магазин самообслуговування. Він роззявив свої двері, як пащу, навіть не приховуючи страшних зубів, що рік у рік трощили одну по одній дрібні сусідні крамнички. Всі погоджувалися, що це неподобство, що такого не повинно бути, але ж у великому магазині товари дешевші.
Тюге і Брант дивилися на все це холодно й неприязно.
— Ось ми й приїхали? — сказав Якобсен, зупиняючись перед чотириповерховим будинком з помпезними сходами.
Він завів їх до приймальні.
— Це люди з карного розшуку Єнсене. Де їхні номери? Невисокий рудий адміністратор розгорнув книжку.
— Ми забронювали їм сімнадцятий і дев'ятнадцятий, — сказав він.
— Вікнами на подвір'я, над баром! Не годиться, старий. Адміністратор знов заходився гортати книжку, і врешті вони з Якобсеном зійшлися на тому, що з вільних номерів найкращі будуть двадцять перший і двадцять третій, хоч інші теж непогані.
Цілу дорогу Якобсен намагався підтримувати в люльці жар. Тепер він витяг її з рота і сказав:
— Не моє діло було зустрічати вас. Ми однаково побачилися б зі службового обов'язку. Але підвозив я вас не тому. Сподіваюся, вам буде зручно в цих кімнатах.
Він так швидко залишив їх, що вони не встигли подякувати йому.
— Люб'язний чоловік, — зауважив Тюге.
Брант мовчав. Пресу він недолюблював, хоч би до яких викрутасів вона вдавалася. Ліфт мав двійчасті куті двері й' підіймався з незворушним спокоєм. Ключі з величезними бирками треба було обертати двічі.
— Зустрінемось, скажімо, за півгодини, — запропонував Тюге.
Вони вивчали меню. Вибір був не дуже великий, але їм подали свіжі булочки. Тюге їв усмак. Це була одна з небагатьох його радостей — опинитися поза контролем Герди. Брант длубався в тарілці, зате пив чашку за чашкою чорну каву. Офіціантка позирала на них зацікавлено й неприязно. Вони взяли вже третій кавник! Просто неподобство, але нічого не вдієш, сніданок входить у платню за номер.
Брант почував себе більш-менш у формі після душу. Тюге обмився тільки до пояса в умивальнику, зате довго чистив зуби. Це був його коник. Він завжди докладав величезних зусиль, щоб зберегти зуби, яким нічого не допомагало. Він глянув збоку на Бранта, ладному вже дати волю своєму роздратуванню. Тюге цінував цього буркуна. Працюючи зі своїми молодшими колегами, він завжди ставився до них поблажливо, коли вони були невдоволені і виявляли це, тільки що тепер вони виявляли своє невдоволення постійно. Нічого їм не треба було, ні до чого вони не хотіли доскіпуватись. Тюге Свенсенові не властиве було шанолюбство, і його скромність не розходилася з ділом. До своїх молодших колег він не мав ніякого упередження, не ставав їм на заваді, коли вони хотіли самостійно провадити слідство. А все-таки він міг багато чого навчити їх, виловити зі свого записника щось корисне для їхньої роботи, якісь випадки з давніх часів, варті, щоб їх зіставити з тим, що вони розплутували тепер. Після такої довгої, втомливої їзди, як цієї ночі, він подумував, чи не піти йому на пенсію, не чекаючи, поки вийде термін. У садку вже з'явилися крокуси, проліски, тендітна парость троянд, ще тільки перша брость, провісник весни. Але ж у них пізні діти, а з теперішньою дорожнечею спробуй прожити без платні.
— Ти готовий, Нільсе? Вже скоро восьма. Мабуть, можна йти до наших колег.
— Ми не чекали вас так рано, а то, звичайно, були б… Вони машинально подали один одному руку. Начальник поліції Гольм виявився середнім на зріст чоловіком років шістдесяти, ледь гладкуватим, з рум'яним обличчям і рідким білим чубом. Йому було трохи ніяково, що прибиральниця ще не скінчила замітати й совала шваброю у них біля ніг. Тюге замахав руками — мовляв, нічого страшного.
— Нас підвіз журналіст, — пояснив Брант, — а то б ми й досі чекали, поки ви приїдете.
Гольм запитально глянув на них.
— Редактор Карл Якобсен. Тутешній поет, — сердито пояснив Брант.
Тюге здвигнув плечима. Гольм сів.
— Я не думав… тобто ми не думали, що ви приїдете раніше, ніж. опівдні.
Він був занепокоєний, почав шукати щось у кишенях, потім витяг руки, так нічого й не знайшовши. А Брант нещадно вів далі:
— Ми виїхали, коли ви нас покликали. Звідки нам було знати, що можна не квапитись.
Обличчя в Гольма почервоніло ще дужче. Початок не віщував нічого доброго. І звалилася ж на його голову ця проклята справа! Прибиральниця скінчила підмітати. Вони посідали навколо столу. Тюге глянув на годинника.
— Уже майже тридцять годин, як знайдено тіло. Може, послухаємо, що ви за цей час устигли зробити?
Гольм переставив попільничку і здмухнув з паперів-невидимий порох.
— Бачите, ми трохи розгубилися. Таке містечко, як наше! Ми всі тут знаємо одні одних. Я почуваю себе неправоздатним.
У приміщенні було надто тепло. Вікна виходили на майдан. Шибки були добре вимиті, але рами старі, фарба на них облупилася, стеля взагалі посіріла, а на шпалерах проступали плями. Видно, міська влада не вельми полюбляла начальника поліції, коли не могла йому навіть зробити необхідний ремонт1.
— Мені потрібен час, щоб обміркувати все, — повів далі Гольм. — Тут вважають, що я сам повинен розплутати цю справу. — Він провів рукою по очах, бо вночі спав не більше за своїх гостей. — По-свосму це справа проста. Якби він признався, звичайно. Але він заперечує свою вину. Тому… Ну так, саме тому я й наполіг, щоб покликали вас.
Тюге кивнув головою. І поглядом спинив Бранта, щоб той більше не заводив про це мови.
— Ми познайомилися зі справою в поїзді з тих відомостей, що ви їх нам дали.
З усіх форм звертання Тюге вибрав офіційне «ви». Не тому, що хотів поставити себе вище від Гольма, — просто в деяких випадках легше працювати, коли дотримуєшся дистанції, уникаєш панібратства, якого насправді немає.
