Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович (первая книга .TXT) 📗
— Її скинули в воду, — уточнив Білякевич.
— Це не має значення, — заперечив Орел. — Людина не палиця, її не закинеш на двадцять п'ять метрів. Тоді я не надав цьому значення. А коли Юхим Євгенович, — він глянув на Онопрієнка, — поговорив зі мною, я знову поїхав на озеро, проміряв усе, побалакав з хлопцями… І вийшло ось що…
Аквалангіст подав підполковникові карту частини Лісового озера й правого берега його. Цю карту накреслив він сам, нанісши на неї причал для човнів і складені на березі залізобетонні плити. В тому місці, де вони лежали, криві лінії, якими Орел позначив донну течію, відступали досить далеко від берега.
— Тут озеро утворює невеличкий затон. Ось він, схожий на підківку. Якби жінка упала в воду саме в цьому місці, течія не віднесла б її тіла туди, де ми його знайшли, — пояснював аквалангіст. — Течія не доходить до затону. Хіба що жінка відплила від берега метрів за двадцять п'ять — тридцять і там утопилась.
— Вона втопилася в затоні.
— А хто це бачив? — досить гостро запитав Орел і одразу ж додав: — Даруйте… Так не могло бути.
— А якщо вона впала в озеро ось тут? — Онопрієнко показав на карті місце праворуч від плит, метрів за п'ятдесят.
— Це інша річ, — погодився гідролог. — Тут взагалі небезпечно — вир.
Білякевич насторожився: точка, яку показав Онопрієнко, була там, де, за словами Назарова, Світлана вперше, на початку літа, пустуючи, стрибнула у воду і її мало не затягло в чорторий.
— Виходить, у затоні вона не могла втопитися?
— Могла, там доволі глибоко. Проте тіло звідти водою не віднесло б. Хіба, може, його хто перетягнув потім.
— Навіщо?
— Звідки ж мені знати?
— Як гідролог, ви можете дати такий висновок? — запитав Онопрієнко.
— Хоч зараз.
— Не поспішайте, — стримав його слідчий. — Це має бути докладний висновок, обгрунтований розрахунками, вимірами й усіма іншими методами. Я ознайомлю вас із тими питаннями, на які ви повинні дати відповідь. Скільки часу вам потрібно на таку роботу?
— Ну, якщо так, то, мабуть, з тиждень, не менше.
Коли Орел пішов, Онопрієнко невесело всміхнувся:
— Чим далі в ліс, тим більше дров. Що ви думаєте, Вікторе Михайловичу, про цю гідрологічну сенсацію?
— Думаю, що вона може підштовхнути нас до розгадки.
— Ну-ну, — недовірливо похитав головою Онопрієнко. — Побачимо.
Повернувшись з управлінської наради, Білякевич побачив біля дверей свого кабінету незнайомого офіцера міліції.
— Ви до мене?
— До вас, товаришу підполковник, — узяв під козирок офіцер. — Старший лейтенант Петришин, дільничний інспектор…
— Приїхали!.. — радісно перебив його Білякевич. — До кінця відпустки приїхали. Ну, молодець, Петришин! Ви навіть не уявляєте, який ви молодець.
Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.
— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.
На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..
Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте Білякевич і: Онопрієнко цілий день шукали. Їм допомагали Ляшенко, Глушицький, Петришин, Галина Юрко, експерти-криміналісти з науково-технічного відділу. Оглянули кожен сантиметр землі біля ялинника. Та навіть масляної плями ніде не знайшли.
Вже зібралися кінчати марну роботу, коли це Петришин став на коліна, відламав кусок глини, вивернутий, гусеницею бульдозера, й почав обережно розламувати його пальцями.
— Є один. Схоже, з тих, — спокійнісінько, якось аж надто буденно сказав він.
То був недокурок сигарети. Точніше жалюгідні рештки його.
Пізно ввечері в кабінет до Білякевича зайшов начальник науково-технічного відділу підполковник Рубанов, а за ним ще цілий гурт — експерти, Ляшенко, Глушицький, Юрко і навіть черговий по управлінню.
— Ну, з тебе належить, — весело сказав Рубанов, кладучи на стіл акт експертизи. — Тютюн з домішкою маріхуани — двадцять п'ять відсотків. Той самий склад, що й у сигаретах, знайдених серед речей Мелещук. Навіть папір такий самий. Схоже, що з однієї партії.
… Додому Білякевич пішов пішки, хоч було вже за північ і погода не вельми сприяла прогулянці — мрячив колючий, холодний дощ, до того ж підполковник добряче стомився за день. Але він не помічав ні дощу, ні втоми. Його охопило давно вже незнане почуття глибокого задоволення, певності того, що все зроблене вчора, сьогодні, що буде зроблено завтра, позавтрому, через тиждень, приведе зрештою до успіху. Вони — і він, і всі, хто йде з ним рядом, — на правильній стежці. Старі оперативники кажуть, що це чуття сліду; зійти з нього ти не маєш права, та й не захочеш…
… До чотирнадцяти років він був звичайним хлопчаком, непосидющим, допитливим, не вельми старанним — траплялося, не готував уроків, часом хапав двійки, хоч учителі, намагаючись бути об'єктивними, казали, що загалом це непоганий хлопець — кмітливий, здібний, і якби захотів… Але він не хотів. Його більше вабили телевізор, магнітофон, бренькання гітар, компанія друзів-ровесників, які до ночі тинялися по вулицях, скверах та дворах. Правда, і тут не все у нього йшло гладко — він був товстий, незграбний, і це часто викликало насмішки. Інколи він кидався на кривдників, та його не боялися — легко ухилялись од пухлих, зовсім не страшних кулаків, глузуючи ще дошкульніше, або, коли це вже набридало, били. Він плакав од люті й безсилля, погрожував розквитатись і сам лякався свого гніву. Хтось інший на його місці порвав би з дворовою компанією, а йому бракувало твердості, і він знайшов інший вихід: сяк-так навчився грати на банджо, яке подарував йому двоюрідний брат-моряк. Його авторитет серед підлітків одразу зріс: банджо — не якась там набридла гітара, банджо — то банджо! Це тоді він прийшов до висновку, що оригіналам багато що прощається. Перестав стригтися, ходив патлатий, у засмальцьованих джинсах, пом'ятому сомбреро, підперезаний ковбойським поясом з бляхою. Він уже потроху курив (сигарети йому давала в кредит довготелеса дівчина-кіоскерка), говорив ламким баском, називав себе Ніколас, хизувався, вставляючи в розмову — часто зовсім невпопад — англійські слівця, засвоєні аж ніяк не з шкільного підручника…
Шлях в образотворче мистецтво він почав з розмальовування футболок — спершу своїх, потім друзів, далі — друзів своїх друзів. Малював непогано, сусід-маляр допоміг йому зробити трафарет, підібрати відповідні фарби, скласти калькуляцію прямих і накладних витрат. Поставлене на відповідну технологічну й комерційну основу, «виробництво» швидко розвивалось. І хто знає, яких масштабів досягла б діяльність фірми «Ніколас Кравець і К°», коли б не втрутилась міліція. Шістнадцятилітнього Колю присоромили і попередили, відзначивши водночас його здібності до малювання. На сімейній раді після короткої дискусії постановили, що хлопець повинен учитися «на художника». Колю влаштували в художню школу і додатково найняли ще репетитора. Великих успіхів у малюванні він не досяг, але через три роки вступив до інституту декоративного і прикладного мистецтва. На цей час Кравець уже мав бороду, складаний мольберт і подругу, якою, на загальний подив, стала кіоскерка. Їй було близько тридцяти, йому — вісімнадцять. Проте Ніколасу це імпонувало:: на них звертали увагу, про них говорили. До того ж кіоскерка балувала його вже не тільки сигаретами — за якихось півроку він побував чи не в усіх міських ресторанах, вечірніх і нічних барах. Він не бачив нічого незвичайного в тому, що пиятики оплачувала подруга, трохи здивувався, коли її притягли до відповідальності за розтрату, обурився, що його викликали до слідчого. А втім, про цей період свого життя Кравець не любив згадувати.
