Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Скільки?
— Півтори тисячі.
— Чи не забагато для студента?
— Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…
— Якими купюрами гроші?
— Це має значення?
— Не знаєте?
— Забув.
— Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?
— Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.
Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила — студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.
Хаблак мовив:
— Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…
— Пом’якшить мою долю?
— Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…
— Не притягався, — ствердив Шило. — І тепер — ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? — Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.
— Доводилося, — раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. — І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.
— Ось я й кажу!.. — підвищив голос Шило.
— Помовч! — раптом зло мовив Семенчук. — І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.
Шило інстинктивно відсунувся від нього, наче шукав у Хаблака захисту. Ситуація видалась майорові дещо кумедною, і він мовив:
— Ось бачиш, що трапляється, коли погано поводяться…
Але студент раптом покрутив головою, витягнув уперед руки, мов простягав їх до наручників, і закричав тонким голосом, майже беззвучно:
— Ну!.. Ну чого вам треба, чого вчепилися в чесну людину, чого кидаєтесь на людей, захищати нас мусите, а кидаєтесь, і це вам не минеться!
— Досить! — обірвав його Семенчук. — Бачив я таких, і чого мушу розводити з тобою церемонії? Не треба було красти, тоді б з тобою панькалися… А зараз ти злодій!
— Він ще не злодій, і це вирішить суд, — вставив Хаблак.
— Так, суд! — учепився за ці слова Шило. — І яке ви маєте право?
— Я сам знаю свої права, — похмуро відповів Семенчук. — А також обов’язки. І мій найперший обов’язок — довезти тебе зараз до ізолятора тимчасового затримання.
— Довезли, — мовив Хаблак, бо справді, машина вже загальмувала перед райвідділом міліції.
Перш ніж висадити Шила, майор порадив йому:
— Подумайте, поки ми складатимемо протокол про вилучення грошей. Те, що я дістав їх з вашої кишені, засвідчать троє: ми з лейтенантом і шофер машини. Решта — за вами..
Шило блиснув на нього очима.
— Ваші підозри ображають мене, і я буду скаржитись!
— Дивіться, пожалкуєте.
Шило не відповів, вистрибнув з машини й пішов до приміщення у супроводі Семенчука.
З кабінету начальника райвідділу Хаблак подзвонив до Івано-Франківська. Григор’єва в управлінні не було, й довелося переключатися на домашній телефон. Почувши, хто дзвонить, полковник пожвавішав:
— На коні, майоре? — запитав.
— Важко сказати. Потребую допомоги.
— Сьогодні неділя…
— Невже, гадаєте, забув? По неділях ми з моїм Стьопою рибу в Дніпрі ловимо.
— І ловиться?
— Верховодки настьобуємо.
— А в Косові?
— Тут у вас форель у гірських струмочках, але спіймали ми, здається, лосося.
— Ого!
— Коротше, Семене Семеновичу, через годину з Косова до Івано-Франківська — літак. Тут цю рибу на плівку зняли, і слід би перевірити по картотеці. Й пошукати відбитки пальців…
— Де?
— Той чоловік нашому студентові паку грошей дав. Може, на цій паці “пальці” й знайдемо.
— Навряд.
— І я так гадаю, але ж купив не купив, а поторгуватися можна.
— Надсилайте, оперативна машина чекатиме на аеродромі.
— Коли щось проясниться, подзвоніть. Через три години чекатиму в райвідділі.
Григор’єв подзвонив на двадцять хвилин раніше умовленого строку.
— Вітаю вас, майоре, — сказав мало не врочисто, — риба справді велика.
— Невже?
— Відомий ростовський рецидивіст Леонід Спиридонович Боков. Прізвисько Болт.
— Про Болта чув, — відізвався Хаблак. — Але ж він, здається, відбуває строк?
— Звільнився чотири місяці тому.
— І в Ростові-на-Дону йому набридло?
— Бачите, поїхав на гастролі.
— Нах-хаба! — зовсім щиро вигукнув Хаблак. — І як ви це встановили? Фото?
— Пальчик… — реготнув Григор’єв. — Один з пальчиків усе ж відбився на пачці з грішми.
— Доказ незаперечний, — мовив Хаблак.
— Доказ чого?
— Що заплатив півтори тисячі Шилу.
— А ваш студент скаже: позичив.
— Скаже, — погодився Хаблак. — Сьогодні скаже і завтра, поки не зберемо інші докази.
— Дай боже…
— На бога надійся, а сам не зівай.
— Що робитимете з Болтом?
— Затримаємо.
— Протестуватиме.
— Нехай. Ми його в Київ завтра доставимо. Разом іа студентом, але так, щоб не могли змовитись. А там покажу його деяким людям…
— Бачили?
— Так, засікли, коли виносив валізи з дому.
— Ого!
Хаблак лише гмикнув у відповідь: Григор’єв не був би таким оптимістом, коли б знав, хто саме бачив Болта з валізами. Олег і Грицько — хлопці тямущі, та малі, можуть дещо й забути.
— Нехай щастить! — побажав Григор’єв і поклав трубку.
— Нехай щастить… — повторив Хаблак і раптом заспівав на мотив якоїсь зовсім простої пісеньки: — Ней-хай щастить, нех-хай усім нам сьогодні щастить…
До кімнати зазирнув Семенчук.
— Гарні новини? — запитав, помітивши Хаблакову радість.
— Непогані.
— Що?
— Зараз будемо брати Болта.
— Кого-кого?
— А той лисий — Болт. Відомий “домушник”, ростовський злодій-рецидивіст Болт.
— Овва, і сидить він зараз у ресторані “Верховина”, п’є горілку й не знає, що ми зачекалися його.
Болт справді от уже дві години пиячив у “Верховині”. І, певно, сидів би там до вечора, але офіціант після короткої розмови з Семенчуком відмовив йому в черговій пляшці. Болт спробував скандалити, та вчасно схаменувся: зустріч з міліцією в будь-якому випадку не влаштовувала його.
І все ж вона відбулася. Вийшовши з ресторану, Болт ледь не наштовхнувся на Хаблака й неввічливо облаяв майора. Хаблак загородив йому дорогу.
— Чи не можна ввічливіше, Болт? — попросив.
Той одразу потверезішав, ступив крок назад, підвів руку, наче хотів захиститися.
— Ти!.. — видихнув хрипко. — Звідки знаєш мене?
— Хто ж тебе не знає, Болт.
— А я тебе знати не хочу… — Болт зробив спробу обійти Хаблака, та побачив, що дорогу йому заступив ще один кремезний молодик. — Менти? — запитав без особливої злості. — Вистежили? Але ж номер не пройде, я чистий.
— Чистий чи брудний — поговоримо в райвідділі.
Болт зрозумів: сперечатися марно.
— Поїхали, — погодився мало не лагідно. — Сподіваюсь, машину маєте?
— Спеціально приготована для вас, — не менш чемно відповів Хаблак.
— Починаємо слідчий експеримент, — мовив Хаблак і ще раз уважно роздивився довкола себе.
Олег, як і в той злощасний вечір, сидить на столі, поруч на лавочці — його мати, а з другого боку столу — поняті. Хлопчик теліпає ногами й гордовито озирається — там, на деякій відстані, юрмляться дітлахи. Для них сьогодні Олежка з Грицьком — найбільші герої, кажуть, це саме вони допомогли арештувати великого, може, найпершого в усій країні, злочинця. Кожен висловлював свою думку з цього приводу, нарешті слово “допомогли” було остаточно забуте, тепер усі знали абсолютно точно, що їхні товариші саме затримали злочинця і скоро всі побачать цього типа — недаремно ж біля будинку зупинилася міліцейська машина.
— Починаємо, — повторив Хаблак і повернувся до Сагайдачного: — Давайте, лейтенанте.
