Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Він поглянув на Єнсена пильно й сумно.
— Знаєте, що я зробив? Я написав серію статей і в них докладно й прихильно проаналізував політику й культурний рівень тієї країни, порівнюючи їх з нашими. Звичайно, моїх статей не опублікували, та, власне, я інакшого й не сподівався.
Він на мить замовк, насупив брови, а тоді повів далі:
— Найкумедніше те, що я й досі не знаю, навіщо так зробив.
— На злість?
— Можливо. Але відтоді — а минуло вже чимало часу — я ні з ким не розмовляв про це. Та й, зрештою, не знаю, навіщо так зробив. Я, здається, про таке ніколи й не думав. Попрацювавши з півмісяця у видавництві, я втратив цікавість до всього на світі й далі вже сидів і писав усе, що вони хотіли, аркуш за аркушем. Спочатку вони ще, мабуть, вважали, що я здатен на більше, ніж було насправді. Потім побачили, що я цілком безпечний і можу стати гвинтиком у їхній велетенській машині. Раніше вони навіть намірялися перевести мене в спеціальний відділ. Ви, певне, про нього й не чули?
— Ні, чув.
— Його ще звуть тридцять першим відділом. У них його вважають одним із найголовніших. А чому, я не знаю. Про нього рідко згадують і тримають його у величезній таємниці. Він працює над якимись проектами. Нашим професійним жаргоном його називають «підкидною групою». І ось мене вже були мало не перевели туди, але потім, видно, похопилися, що я ні на що більше не здатний, тільки продукувати гладенькі й приємні життєписи відомих людей. Та й, зрештою, вони мали слушність.
Він неуважно провів пальцями по чашці з кавою.
— І раптом я встругнув оту штуку. Господи, як же вони здивувалися!
Єнсен кивнув.
— Я, бачите, відчув, що більше вже нічого не зможу написати, — раптом злякався, що останні мої рядки будуть солоденькою, нудною брехнею про якогось пройдисвіта, вихвалянням негідника, який розгулює по світу й зчиняє бешкети в кишлах для педерастів.
— Останні рядки?
— Авжеж. Я виписався. Вже й раніше знав, що мені край, що більше я нічого не втну. Те відчуття пойняло мене якось раптово. Згодом я знайду собі іншу роботу, байдуже яку. То, певне, буде нелегка справа, бо ми, журналісти, властиво, нічого більше не вміємо. Але якесь воно буде, в нашу добу не обов'язково щось уміти.
— Аз чого ви живете?
— Видавництво повелося зі мною дуже ласкаво. Вони сказали, ніби самі бачать, що я виписався, дали мені платню за чотири місяці наперед і зразу відпустили.
— І, крім того, вручили диплом? Господар здивовано глянув на Єнсена.
— Еге ж. Смішно, га? А ви звідки знаєте?
— А де він?
— Та ніде. Я міг би, звичайно, набалакати, що порвав його на дрібні клапті й викинув із тридцятого поверху. Але, як сказати правду, я цілком прозаїчно пошпурив його в сміття, як мав іти.
— Ви його зім'яли?
— Авжеж, а то він не вліз би в кошик. Він, пригадую, був величенький. А чому ви питаєте?
Єнсен поставив йому ще чотири запитання.
— Ви тут мешкаєте постійно?
— Я вже казав, що мешкаю тут відтоді, як цей будинок заселили, і маю намір прожити в ньому, аж поки вимкнуть електрику та воду. По-своєму тепер тут навіть стало краще, ніж було раніше. Нема сусідів, і майже не помічаєш, що в будинку не зроблено звукової ізоляції.
— Чому той відділ звуть тридцять першим?
— Він міститься на тридцять першому поверсі.
— А хіба є тридцять перший поверх?
— Так, на горищі, над редакціями масових видань, під самим дахом. Туди ліфт не доходить.
— Ви там були?
— Ні, не був ніколи. Більшість працівників про нього навіть не чули.
На прощання господар сказав:
— Шкода, що я так розбалакався. Коли перескакуєшь з одного на друге, все виходить наївно й заплутано. Але ви наполягали… І ще одне: ви й далі підозрюєте мене в чомусь?
Єнсен був уже на сходах і не відповів. Господар усе ще стояв у дверях. На обличчі в нього не помітно було тривоги, тільки байдужість і безмежну втому.
19
Кілька хвилин комісар Єнсен сидів у машині й проглядав свої нотатки. Тоді перегорнув сторінку й написав: «Номер 3. Колишня головна редакторка, 48 років, неодружена, звільнена з посади за власним бажанням і з повною пенсією».
Третій номер була жінка.
Сяяло сонце, біле й нещадне. Була субота, годинник показував без одної хвилини дванадцяту. Лишилося рівно тридцять шість годин. Комісар Єнсен ввімкнув мотор, і машина рушила.
Він не слухав радіо і, хоч проїздив центром, навіть не подумав заглянути на свою дільницю.
Зате спинився біля кав'ярні-автомата й довго вивчав три рекомендовані на сьогодні сніданки. Меню складали в спеціальному відділі міністерства охорони здоров'я. Готували страви централізованим способом — в одному з великих харчових синдикатів, і в усіх закладах громадського харчування вони були ті самі. Комісар Єнсен так довго стояв перед автоматом, що якась жінка позад нього почала вже нервуватися.
Врешті він натиснув на ґудзика, отримав тацю, заставлену тарілками, й прилаштувався коло якогось столика.
Тут він пильно оглянув те, що приніс: молоко, морквяний сік, кілька мелених котлеток, кілька листів білої капусти і дві розварені картоплини.
Він був дуже голодний, але боявся здатися на свій шлунок. Тому після тривалого вагання він відщипнув шматочок котлети, довго його жував, запив морквяним соком, тоді підвівся і вийшов.
Вулиця, яку він шукав, містилася в східній частині, зовсім близько від центру, в тому районі, де завжди мешкали представники вищих класів, що дивом збереглися. Будинок був новий, і споруджували його не за типовим проектом. Він належав концернові, і, крім квартир; у ньому були кімнати для гостей, конференц-зали та велика студія з терасою і скляним дахом.
Йому відчинила низенька гладка жінка Біляві коси її були вигадливо поначісувані на чоло, а фарба на рожевих щоках лежала так густо, що обличчя скидалося на кольорову ілюстрацію. Вона була вбрана в рожевий з блакитним халат із легкої тонкої матерії, а взута в хатні червоні капці на високому підборі, прикрашені золотою мережкою і чудернацькими різнобарвними китицями.
Єнсенові згадалося, що він бачив такий самісінький убір на кольоровій вклейці в одному із ста сорока чотирьох журналів.
— О, до нас завітав чоловік, — мовила, захихотівши, жінка.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи, — одноманітно відтарабанив він і показав свій службовий знак.
А сам тим часом устиг повз жінку оглянути помешкання.
Кімната була велика, простора і багато вмебльована На тлі витких рослин і драпування пастельних тоніз стояли низькі меблі з ясного дерева Вся кімната скидатіася на непомірно збільшений будуар дочки американського мільйонера, перенесений сюди просто з промислового ярмарку.
На канапі сиділа ще одна жінка, чорнява, багато молодша На одному столикові стояла пляшка вишнівки, чарка і сиділа кішка якоїсь заморської породи.
Жінка в халаті впурхнула до кімнати й вигукнула:
— Ох, як цікаво! До нас завітав детектив! Єнсен рушив за нею.
— Еге ж, серденько, справжній детектив з якоїсь спеціальної контори, чи дільниці, чи як там у них воно зветься. Чисто тобі як наше оповіданнячко в малюнках.
Вона обернулася до Єнсена й защебетала:
— Сідайте, любий. І будьте в моєму гніздечку як дома Може, вип'єте чарку вишнівки?
Єнсен похитав головою і сів.
— Ох, я забула, що я не сама. Це одна з найулюбленіших моїх співробітниць, із тих, що перебрали стерно, як я вже зійшла на берег.
Чорнява глянула на Єнсена швидко й байдуже, потім чемно, улесливо усміхнулася до жінки в халаті. Господиня опустилася на канапу, схилила набік голову й заморгала, як дівчинка Тоді раптом спитала холодно й діловито:
— Чим можу стати у пригоді? Єнсен вийняв нотатника й ручку.
— Коли ви пішли з роботи?
— Перед новим роком. Але прошу, не кажіть «робота»! Журналістика — це покликання, таке саме священне, як праця лікаря чи священика. Ні на хвилину не можна забувати, що читачі — твої брати, майже духовні пацієнти. Так уживаєшся в ритм свого журналу, думаєш тільки про читачів, віддаєш їм себе гегь усю.
