Коштовний камінь - Гуляшки Андрей (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Шкода, — сказав Вилю Власев. — Ми повинні цілий день іти.
— Ну, то нехай не буде! — кивнув стрілочник і сплюнув на землю.
Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, біля підніжжя гори, показались дві вантажівки. Вони залишали позад себе клуби сірої куряви.
— Ці машини йдуть за нами! — зрадів Вилю Власев. — Досить вчасно прибувають.
— А чого б їм не прибувати вчасно! — сказав стрілочник.
— Мені доводилось чекати на них і годину, і дві, — всміхнувся геолог.
— І поїзд часом запізнюється! — Стрілочник зробив глибоку затяжку. — Іноді на хвилину, а то й на годину, по-різному буває.
— Це погано, — насупився Вилю Власев. — Точність — найважливіший принцип сучасного транспорту.
— Я теж кажу, що це негаразд, — погодився стрілочник.
Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже піднявся над горизонтом. Імла, що покривала поле в долині, стала прозорішою, потім порожевіла і якось одразу розтанула й зникла, наче дим.
Автомашина з багажем вирушила першою.
Вилю Власев зібрав членів своєї бригади і виголосив кілька напучень. Порядок вимагає цього, і тому нехай і вони відчують, що віднині він вимагатиме суворого додержання дисципліни і нікому не прощатиме ніяких відхилень від службового графіка. Він кашлянув, намагаючись зробити голос чистим і твердим, повагався, чи діставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, він просто засунув руки в кишені потертої шкіряної куртки і розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмі, в капелюсі з широкими м'якими крисами, він мав кумедний вигляд; двоє шоферів, які спостерігали цю сцену, штовхнули під бік один одного, — мабуть, щось сказали на його адресу — і зареготали на весь голос.
— Зачекайте хвилину, — подав голос Павел Папазов. — Нема двох чоловік. Ми не в повному складі, — і звернувся до шоферів: — Дайте сигнал!
Пролунав пронизливий звук сирени, і на цей тривожний заклик першим озвався Андрій Андрєєв. Він вискочив із залу чекання і поспішив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.
— Глянь-но! — здивовано гукнув Марко Маринов. — Поголився, причепурився, ніби до міністра в гості йде!
— Це потрібно було б зробити кожному з нас, — зауважив Павел Папазов і незадоволено помацав своє підборіддя. — Хлопець зробив правильно, а нам усім має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що мені якось розповів інженер Спиридонов? Він брав участь в одній експедиції по дослідженню північних земель. Щоранку у тридцятиградусні морози геологи розтоплювали лід на примусах і голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.
— Ну, це вже пробачте! — жартівливо відгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свіже, як у дитини.
— Тепер тільки Делчо Єнева нема, — насупився керівник групи. — Може, й він десь наводить ранковий туалет?
— Ось він, ось! — раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямі низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бік залізничного полотна.
Картограф, йдучи під руку з стрілочником, у кепці набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:
Рано-раненько красна дівчина
Та пішла на білий Дунай!
— Уже встиг клюкнути, красень! — зітхнув Марко Маринов.
Делчо тимчасом продовжував:
Умивати біле личко,
Біле личко, чорні очі!
— Не міг зачекати до обіду! — кинув йому докірливо «мисливець» Зюмбюлев.
Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи відповідь.
— Сумніваюсь, — нарешті сказав він, весело дивлячись на лаборантку. І раптом здригнувся, ніби зненацька облитий крижаною водою. — Зуб у мене розболівся, товаришу Власев, от я й забіг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний біль, як відомо, дуже заважає.
— Це факт, — підтвердив стрілочник.
— От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, — засміявся в бороду Зюмбюлев.
Вилю Власев знову кашлянув.
— Товариші, — почав він. — Ось автомашини, які довезуть нас до села Цвят. Машина, на мій погляд, справна, напевно, і шини не пошкоджені. Все за те, щоб ми без зволікань і в призначений час прибули на місце. Я прошу вас під час їзди не стояти в кузові, а сидіти на своїх місцях.
— Хто знає, — пробурмотів картограф.
Вилю Власев хотів ще сказати про дисципліну, але, почувши його репліку, зовсім передумав говорити.
— Займайте місця, — сказав він. — Я сяду останнім.
— Тобто переді мною! — усміхнувся парторг.
Бригада прибула в село після обід, їх радісно зустріли старі знайомі, — тут вони якось зимували, — допомогли перенести більшу частину багажу в читальний зал.
— Доведеться зачекати — більше ніде! — вибачався голова сільради, а очі в нього хитро посміхались. — Всі склади забиті зерном, ще будемо молотити. І де ми все дінемо, не уявляю. В читальні можна. Зараз такий час, що ніколи про книги думати. Ваші речі не заважатимуть!
— Своєчасно зібрати врожай — це найважливіше! — заспокоїв його Павел Папазов. — Які досягнення?
— Трохи більші, ніж у минулому році. Якщо в нас будете зимувати — на всіх білого хліба вистачить.
— Радий, дуже радий! — кивнув парторг. — У нас важливі термінові завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-дві лекції на політичні теми.
— Ви ж дивіться, хоча б мідь десь знайдіть! — підморгнув голова, підкручуючи вуса. — Як знайдете, то й наш край трохи розбагатіє: влітку — на полі, зимою — в шахтах. Трудодні плюс підробіток — оце життя!
— Хто знає, — хитав головою Делчо Єнев. Він був у поганому настрої: сільмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Ніде прополоскати хворий зуб.
Вилю Власев склав список речей, і завідуючий бібліотекою підписався, відкрив щоденник на букву «Г» і записав: «Голова сільради здався мені людиною з багатою фантазією. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхідно давати йому не більше одної третини того, що він вимагатиме з нас, особливо за коней».
По обіді, біля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулів, спокійних й статечних, навантажених різним приладдям, інструментами, похідною лабораторією і двома скринями з провізією. Далі швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловік, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сільського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник відділення міліції відкомандирував для охорони табору геологів від непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвідомлював усю важливість дорученої йому начальством ролі і тому гордо дивився поперед себе. Він ледве відповідав на запитання, якими засипав його циган — погонщик мулів, хоч звичайно був досить балакучим.
Сонце припікало, від бруку віяло розжареним повітрям, розігрітим щебенем. Низькі горби обабіч дороги поросли рідкими чагарниками та пожовклою травою.
Вилю Власев важко дихав, хапаючи повітря розкритим ротом, по вилицях у нього стікали брудні струмочки поту. Але йшов він упевненою твердою ходою, час від часу скидаючи фетровий капелюх, ніби когось вітаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповідав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої «навряд» і «хто зна».
Андрій ішов попереду — він не почував ні втоми, ні спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простір окриляли його душу, наповнювали бажанням скоріше йти, добратися до тих місць, недалеко від яких він знайшов чудовий і таємничий берил.
Ось тут, на висоті, і той поворот. Шосе тягнеться на схід, зникає, як срібна нитка, на зеленій рівнині. Праворуч відходить стежка, спускається в глибокий рів, густо порослий ліщиною, і знову піднімається вгору, в'ється, наче змія, і повзе між лісистими схилами все далі на південь. Вона пробирається в тіняві дубові ліси, перетинає галявини, розкидані серед чагарників і вкриті буйними високими травами, їхній табір буде на одній такій галявині — там, певно, ще є сліди торішнього табірного життя.
Власне, звідси починається загадкове.
