Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Я відвернувся, тамуючи знову несподіва¬но виниклу злість. Другий кінець алеї від-кривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затем-неній алеї.
«Може, мені піти туди?» — подумав я.
Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратува¬ли б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.
Байдужість або виправдання — ось із чого я мав тепер вибирати. Якщо я виправдаю себе, можна почати життя спочатку. Можна одружитися вдруге… Але ж я не закоханий. Можна в когось закохатися, на зло Магді знайти ще кращу за неї.
«І почати все спочатку», — гірко всміхнувся я.
Але коли не почати нову гру, тоді що? Вдивлятися в зустрічні обличчя поглядом жебрака? Шукати когось, не будучи певним, що знайдеш, що, зрештою, тобі це потрібно? Я ще не боюся самотності, я молодий і дужий, жити можна, коли й не усвідомлюєш мети, зате усвідомлюєш сенс самого процесу життя. Ось він вихід, варто лише простягти руку, встати й піти.
Я простяг руку перед собою. Мої довгі худі пальці розітнули порожнечу. Опору не було, але не було й точки дотику. Я уявив, що так само йтиму життям, йтиму до безкінечності. Кар'єру зробити не зможу, для цього потрібно знати щось, мені невідоме. Я не вмію при¬водити в дію механізм стосунків, який для декого є сенсом життя.
Тоді я мав би просто жити, бо про талант уже говорити не доводиться. Але хто б мене навчив і цього мистецтва?
Слово «мистецтво» щось мені нагадало. Я пригадав, як колись у школі пробував грати у драматичному гуртку, згадав навіть свою роль — старого чоловіка, який не любить свого молодого сусіда. Котрий виявився вже на початку життєвого шляху набагато удачливішим за нього. Як же його звали, мого героя? Здається, Панас. А от п'єси не пригадаю: ні автора, ні назви.
Може, є хоч якийсь сенс у цій згадці? На¬вряд. Сотні, мільйони людей проживають життя не так, як хотіли. Але жоден з них не навчив тих, хто йде за ними. Не навчили? Ой ні, навчили, якщо ті, хто живе потім, хо¬тіли цього.
Зроблене відкриття здивувало мене. Я маю вчитися у когось? У мого діда?
Але я не пам'ятаю жодного слова з ролі. Ще я пригадав, як ми ставили уривок з горьківського «На дні». Я прагнув, аби мені дісталася роль Сатіна, але в уривку, що його вибрала вчителька, у Сатіна було всього-на-всього дві репліки, зате довгий монолог ви-голошував Хома.
Я тоді вивчив і його слова (мені навіть зда¬валося, що ліпше, ніж тезко Андрій Берчук, якому випала ця роль), і коли Андрій казав свої слова, я теж подумки проголошував їх.
Тепер я подумав, що в нашої вчительки Іраїди Максимівни це теж була хитра гра: ми спочатку обрали собі ролі, обрали насліпо, а тоді вона вибрала нам уривок. Еге ж, я прагнув сказати: «Людина — це звучить гордо», а сказав щось маловиразне.
Може, вже тоді проектувалося моє життя надалі, тільки я не знав про це?
А якби знав? Уникнув би помилок? Чи не прагнув злетіти високо? Невже не прагнув би, а задовольнявся тим, що є? Але я так жити не вмію. Не вмію чи удаю, що не вмію? От, дозгадувався, чи варто було й починати…
Я поглянув на сусідню лавку. Дівчата так само читали. Я пошкодував, що й собі не взяв книжки. Може, б тоді час ішов швидше.
Парком пробігла легка хвиля вітру, досить прохолодного, дівчата навіть оглянулися, наче сподівалися, що за вітром прямкус парком справжній Дід Мороз. А раз оглянулися, отже, читають не дуже уважно. Коли я подумав про це, мені чомусь стало трохи лег¬ше. Хвиля вітру вже відкотилася, з-за невеличкої темно-сірої хмарки з'явилося сонце. Я зручніше вмостився на лавці, наче збирався тут просидіти бозна-скільки. А що? Адже йти мені все одно нікуди, а додому анітрохи не хочеться. Не хочеться вертатися туди, хоч ти вбий.
Сонце вже просіювалося крізь віти дерев. На мої руки, які я тримав тепер на колінах, падали тоненькі, ледь теплі промені. Наче граючись зі мною, вони то виникали, то зни-кали. Оглянувшись, я побачив, що то хитається від слабкого вітру гілка наді мною. Я поворушив пальцями — промені заковзали по них. Один з промінчиків раптом почав рости, розширюватися. Може, мені здалося? Я став спостерігати і помітив, що він таки розширюється, хоч і дуже повільно. Сонце рухається, зрозумів я, воно обминає дерево, обходить довкола парку, хоч вони теж рухаються довкола сонця.
«Як його примирити ці два протиріччя?» — подумалось мені.
Я побачив себе у нашому секторі під беззахисним пекучим промінням липневого сонця. Я стояв і дивився, як тремтить полу¬денне повітря над заводом і містом, як воно наче розсмоктується під невмолимим тягарем спеки. То було всього місяць з чимось тому, ми збиралися тоді у відпустку, я намагався не думати, що буде після неї, я ще жив своїми ілюзіями.
Тоді хтось підійшов до мене. Левчук або Комаров. Ні, таки Комаров.
«Куди ти їдеш?»
«До себе».
«У село?»
«Ти не зрозумів. Не в село, а до себе».
Я повернув тоді обличчя і пильно подивився на Комарова. За моєю фразою нічого не стояло, я вимовив так, наче граючись, але вже дивлячись Комарову в обличчя, став бажати, аби він побачив за цими словами зміст — більший, ніж вони могли виражати насправді.
«До себе йдуть пішки, — сказав тоді Комаров, — інакше нічого не вийде. Фігня ви¬йде — от що».
Я вдав, що не зрозумів його. Хоч міг відповісти. Але біда в тому, що Комаров прекрасно зрозумів мене, хоч за звичкою промовив напівіронічно, трохи з дидактичними нотками, які тільки посилювали цю іронію.
А може, мені тепер здається, що було це розуміння? Тоді я злякався його, тоді я ще був на дистанції, хоч дихання й ставало все переривчастішим, але я підганяв себе і змушував нічого не думати, запевняв, що якось воно обійдеться.
Цьогорічна моя відпустка минула не¬ймовірно швидко. Мені хотілося розтягти кожен день, і, лише потративши даремно тиждень часу на пошуки якогось виходу, я зрозумів, що треба тікати до самого себе, до свого відчуття часу. Я перевершив сам себе: вигадував усілякі ігри з Ірочкою, екскурсії в гори, ми провели там чудово час, у Криму, я поїхав туди, хоч не мав і найменшого бажан¬ня, а для цього мусив просити гроші у мами, хоч знав, що вони більше потрібні Михайло¬ві, який будував свій будинок. Це теж була гра, натужна гра у веселість, у «все добре», це була гонка без переможця, тільки за мною ніхто не гнався, Магда була задоволена, Магда посміхалася.
Магда сприймала мої умови гри. Вона вранці, коли тільки сходило сонце, бігала за мною берегом, вона віддавала мені Ірусю, з якою я грався кілька годин, вона спостеріга-ла і раділа з цієї гри, і розуміла… Так, вона розуміла, що в мені все це неприродне. Що це втеча, і все.
Інакше й бути не могло. Я сподівався ж купити майбутнє її мовчання. Тоді я не знав, що Магда…
— Ви дозволите, молодий чоловіче?
Я здригнувся з несподіванки. Біля моєї лавочки стояла бабуся років шістдесяти п'яти, може, трохи більше, дивилася на мене запитливо і… прохально, наче лавка справді була моєю приватною власністю, а бабуся забула вдома дріб'язок, щоб заплатити за сидіння.
— Ви дозволите сісти? — повторила вона вже більш наполегливо.
— Звичайно, — буркнув я.
Вона сіла, акуратно розправила спідницю, щоб, не дай Боже, не зім'яти це старомодне диво темно-шоколадного кольору. І блузка була такого ж кольору, і вся вона була, наче шоколадна.
Мені захотілося встати й піти, я вже став підводитися, і тут до мене поверну¬лася пригасла було злість. Ніби й справді лавочка належала мені. Я вирішив пере¬сидіти цю, не знати звідки виниклу, бабусенцію. Щось у її шоколадній постаті було таке, ідо змушувало протестувати. Може, ці стиснуті губи, може, погляд, яким обдару¬вала мене, коли вже вмостилася на лавці, у погляді прохальність швидко переросла у насторожену цікавість. Ввічливість її мене роздратувала, нехай так. Але те, як вона після цієї несміливої прохальності по-господарськи розсілася на лавочці, роздратувало іде більше. Адже воно свідчило, що ввічли¬вість була показною. Бабуся могла просто підійти й сісти.
