Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги серии онлайн TXT) 📗
Влаштовуватись на звичайну роботу Танюшику не дозволяла амбіція — та й що може розбалувана увагою опереткова діва? Зрештою, всі свої сили та уміння Танюшик віддала вихованню маленької Галини, десь у глибині душі сподіваючись, що дочка піде її шляхом.
Який з Танюшика педагог, Євген Прокопович помітив одразу, але не втручався, справедливо вважаючи, що сімейні чвари зроблять їхнє і так невлаштоване життя суцільним пеклом.
Тепер же результати Танюшикового виховання були як на долоні, та Євген Прокопович знайшов виправдання і цьому. Сконструював свою, так би мовити, філософську систему: якщо б Галина справді стала відомою співачкою, кому б це було вигідно? Тільки червоним. Он як носяться з різними Паторжинськими та Литвиненко-Вольгемутами, навіть звання для них вигадали — народні артисти, начеб знамениті дореволюційні зірки співали лише для дворян та імператорського двору! От Шаляпін — то справді був народний, його народ боготворив. А тепер артисти, та й не тільки артисти, усі, хто досяг чогось у житті, служать не народу, а більшовикам, зміцнюють їхню владу, а Галина нехай розмальовує нігті дружинам радянських чиновників, хай розбещує їх, вони, в свою чергу, впливатимуть на чоловіків — нехай хоч трохи підгниває більшовицько-пуританська система.
На Бессарабці Євген Прокопович купив у кіоску газету, на ходу переглянув її і спохмурнів: жодного повідомлення про арешт ворогів народу. А таку інформацію Євген Прокопович вишукував жадібно й читав з насолодою. Що ж це за влада, коли старі революціонери, більшовики з дореволюційним стажем — звичайні шпигуни іноземних розвідок, диверсанти? Не влада, а банда, зграя кар’єристів, пристосуванців, лицемірів, які, виявляється, звалили монархію заради власних шкурних інтересів. Он Зінов’єв і Каменєв видавали себе за справжніх революціонерів, крутилися навколо самого Леніна, а що виявилось? Не те що зрадники — шпигуни…
Кому ж тоді вірити, коли колишні члени більшовицького ЦК готували не тільки переворот, а навіть вбивства?
Євгенові Прокоповичу ставало приємно від цих думок: виявляється, справедливо він ненавидить цю владу — збіговисько шпигунів та вбивць. Щоправда, всі газети горлають, що партія сама викриває зрадників і очищується. Гай-гай… Хіба може бути (та й яка влада допустить це?), щоб один з найбільших воєначальників виявився елементарним шпигуном? Ну, може, один і міг би якось зрадити… Але ж і Якір, і Тухачевський, і ще багато…
Євген Прокопович задоволено потер руки. Хай… хай б’ють одне одного, перегризають горлянки… Гадали — свобода, держава трудящих, демократія і соціалізм, життя не шкодували за цю свободу, вибороли її, а товариш Сталін сказав: вороги, і повели вас. палких революціонерів, до стінки.
Нема правди на світі, подумав Євген Прокопович, і не буде ніколи. Якщо вже більшовики перегризлися між собою — кінець світові. Комісари у шкірянках, які пишалися своїм пуританством, червоні командири в шоломах і з «разговорами» на грудях, котрі йшли, не згинаючись, під кулі, партійні вожді, які одержували однакову для всіх пайку хліба…
І от минуло лише двадцять років від вашої хваленої більшовицької революції.
Якір, який, кажуть, ходив в атаки разом з червоноармійцями, захопив двоповерховий будинок навпроти Пролетарського парку. У Затонської також особняк, у Косіора… Один Постишев ще грає в демократію, — завжди пішки, заходить до гастрономів буває на заводах. Навіть дозволив ялинку…
Тут Євген Прокопович нічого не має проти, навіть заповажав більшовицького лідера.
Але ж Постишев — одинак, і хто його зна, може, завтра чи післязавтра виявиться: його демократичні виверти — окозамилювання, намагання втертися в довіру трудящим, а насправді — шановний Павло Петрович — звичайнісінький агент фашистської Німеччини…
Чесно кажучи, Євгенові Прокоповичу хотілося, щоб Постишев виявився ворогом народу. Таким, як, скажімо, Якір. Якіра він бачив кілька разів. Синок Якіра вчився в одній школі з його Галиною на розі Московської та Різницької, тільки на кілька класів нижче. Іноді батько завозив свого нахабного нащадка до школи в автомобілі, і Євген Прокопович бачив командарма на передньому сидінні чорного лімузина. Крім того, Євген Прокопович, хоч це й заборонялося, мав звичку вигулювати собак в парку саме навпроти Якірового будинку й не раз спостерігав, як сам Йона Еммануїлович виходив на балкон чи сідав у машину Шкода, не довелося побачити, як виводили його з дому й садовили у ту ж саму машину, але вже не з командирськими петлицями на кітелі, а в наручниках…
Що ж, не довелося, то й не довелося, подумав Євген Прокопович, але не засмутився і непоспішливо попрошкував до Бессарабки.
Йому пофортунило: вісімнадцятка, яка ходила не дуже часто, саме підійшла, вдалося навіть захопити сидяче місце, і Євген Прокопович розпростав ноги, відпочиваючи після церковної служби. А трамвай, натужно гуркочучи, піднімався вгору по Круглоуніверситетській. Євген Прокопович уже бачив стіл, застелений білою скатертиною, вазочку з червоною ікрою посередині й пляшку холодної, з погреба, горілки. Душа співала — біс із ними, більшовиками, меншовиками, денікінцями, колчаківцями, під три чорти всі уряди й революції, коли є затишний дім і смачна їжа.
Здається, лихоліття вже минуло. Відійшов голодний тридцять третій, картки відмінили, й зараз він купить цілий буханець свіжого хліба — слава богу, більшовики не розучились пекти хліб! Євген Прокопович вийшов з трамвая на зупинку раніш, купив у булочній на розі Московської та Бутишевого провулка не тільки хліб, а й дві «французькі» булочки. Петльований хліб можна їсти навіть з борщем, не кажучи вже про шинку й консерви, а до червоної ікри — тільки французькі булочки із свіжим жовтуватим вершковим маслом. Робити такі бутерброди Євгена Прокоповича навчив голова Вільнівськоі судової палати Будрайтіс — великий життєлюб і гурман, він ще вмів незрівнянно готувати зайчатину в червоному вині. Згадавши Будрайтіса, Євген Прокопович скрушно похитав головою. Той, певно, і нині обіймає у Вільні високу посаду, зумів пересидіти революційне лихоліття, пристосувався, як пишуть радянські газети, до загниваючої буржуазії, і по суботах пригощає гостей неймовірно смачною зайчатиною. А він забув навіть її смак…
Почувши кроки Євгена Прокоповича, радісно загавкали пси: передчували — і їм щось дістанеться від недільного обіду. А пляшка вже стояла посеред столу, по прозорому склу стікала від горлечка холодна сльоза, а з кухні долинав запах добре підсмаженого м’яса.
Танюшик з дочкою сиділи за столом, за звичкою чекаючи господаря. Євген Прокопович сам накраяв хліба й розрізав булочки, Танюшик густо намастила ікри, і усі випили по повній чарчині.
Євген Прокопович відклав бутерброд з ікрою, підчепив виделкою шматок оселедця — оселедця з цибулею та картоплею в мундирах вважав за найкращу закуску, ще, правда, фаршировану по-єврейському щуку — єдине єврейське, що визнавав.
Коли вгамували перший голод, Танюшик, яку аж розпирало від нетерпіння, мовила начебто байдуже:
— А у нас, Женюсик, новина…
Євген Прокопович задоволено відкинувся на спинку стільця. Тепер міг послухати й дворові плітки.
— Яка? — підохотив.
— Дядько Кирюша… — почала таємниче Танюшик. — Ти ж знаєш, він зранку в неділю п’є свою чвертку й іде на прогулянку. А тут нагодився до нього гість — такий самий, як і Кирюша, арсенальський слюсар. Певно, чверткою не обійшлось, і потягло їх на подвиги. Чи то повстання своє згадали, чи то сеча в голову вдарила — поїхали на Бессарабку. Щоб випити у якомусь шалмані ще по склянці портвейну.
— Знаю той шалман, — перебив Євген Прокопович, — біля кінотеатру Шанцера в пасажі, зовсім непогане вино подають. Колись мене пригощали там хересом…
— Стривай, я ж тобі про дядька Кирюшу… Скільки вони того портвейну вижлуктили, невідомо. Але після того випхались на середину Хрещатика…
— Не може бути, — не повірив Євген Прокопович, — на Хрещатику завжди міліція, а перехід дозволено тільки на перехрестях.
— Женюсику, але ж п’яні!
