Замкнена кімната - Шеваль Май (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
— Що, не треба політики? — спитала вона. — Гаразд, не будемо зачіпати її. Але так вийшло, що я стала власницею квартир на винайм. Чисто випадково — спадок. Зрештою, будинок непоганий, але що тут було, коли я сюди перебралася! Щуряча нора. Мій батечко, мабуть, за останніх десять років не поміняв жодної перегорілої лампочки і не вставив жодної розбитої шибки. Сам він мешкав далеко звідси і дбав тільки про одне: збирав квартплатню і викидав на вулицю квартирантів, що не могли вчасно заплатити. Потім він зробив із будинку гуртожиток і почав винаймати ліжка чужоземним робітникам і тим, що не мали де дітися. І дер з них шкуру. Що вдієш, треба ж їм було десь мешкати. Майже в усіх будинках такі здирники.
Мартін Бек почув, що хтось зайшов до квартири, проте Рея навіть не обернулася.
У дверях кухні з'явилася дівчина в робочому халаті і з вузликом у руці.
— Добрий вечір, — привіталась вона. — Можна мені скористатися пральною машиною?
— Звичайно, можна.
Дівчина не звертала уваги на Мартіна Бека, але Рея сказала:
— Ви ж не знайомі? Це… нагадай, як тебе звати.
Мартін Бек підвівся і потис дівчині руку.
— Мартін, — сказав він.
— Інгела, — відрекомендувалась дівчина;
— Вона тільки-но переїхала сюди, — пояснила Рея. — В ту саму квартиру, де мешкав Сверд. — Вона обернулась до дівчини: — Як тобі квартира, подобається?
— На всі сто. Тільки туалет сьогодні знов коверзує.
— А хай, йому грець. Завтра ж уранці подзвоню слюсареві.
— Решта все добре. Слухай…
— Що?
— Я не маю порошку.
— Візьми за ванною.
— І грошами й не пахне.
— Нічого. Більше як на півкрони тобі не треба буде. А тих півкрони відробиш мені. Замкнеш колись під'їзд або ще якось станеш у пригоді.
— Дякую.
Дівчина зникла у ванній. Рея запалила нову сигарету.
— От тобі й загадка. Свердова квартира добра. Я відремонтувала її два роки тому. І платив він тільки вісімдесят крон на місяць. А однаково вибрався.
— Чому?
— Не знаю.
— Ви полаялись?
— Ні. Я ніколи не лаюся з пожильцями. Чого лаятись? Звичайно, всі мають свої химери. Але це навіть цікаво.
Мартін Бек промовчав. Він відчував, що з нього спадає напруження. До того ж він уже переконався, що їй навідних запитань не потрібно.
— Найдивніше те, що Сверд поставив на двері чотири замки. І це в будинку, де пожильці замикаються тільки тоді, коли хочуть, щоб їх не турбували. А як зібрався переїздити, то відкрутив усі ланцюжки й засуви і забрав з собою. Надійно був захищений, незгірше за теперішніх дівчаток.
— Це ти в переносному значенні?
— Так. У сексуальному. Стовпи нашого громадянства жахаються, що підлітки, а надто дівчата, починають рано статеве життя.
Мартін Бек засміявся.
Він здивувався сам собі. Але що було, те було — він справді засміявся.
— Ми говорили про Свердові двері.
— Ага. А ти, виявляється, вмієш сміятись. Нізащо б не повірила. Я думала, що ти давно вже відвик.
— Може, я просто нині не в гуморі.
Невдалий жарт. На її виду майнула тінь розчарування. Адже вона не помилилась. І знає про це. То навіщо грати в піжмурки?
— Вибач, — сказав він.
— Звичайно, закохалась я аж у шістнадцять. Але в наш час усе було інакше. Тоді казали: навіщо плодити злидарів. Чи, може, це було ще раніше? А тепер людей лякає інше — що буде завтра. Десь допущено великої помилки.
Вона погасила сигарету й діловито сказала:
— Я надто балакуча. Завжди. І це ще тільки одна з моїх вад. Хоч, мабуть, це не найгірше. Як по-твоєму, балакучість дуже погана риса?
Він похитав головою.
— Рея почухала потилицю і спитала:
— А що, Сверд і там понаставляв замків?
— Так.
Вона тріпнула головою і поскидала з ніг сабо. Тоді вперлась п'ятами в підлогу і звела докупи великі пальці.
— Цього я вже ніяк не розумію. Мабуть, якась манія. Я часом навіть починала непокоїтися. Адже в мене є запасні ключі до кожних дверей. Бо в будинку багато старих. Ану ж хтось захворіє і потрібна буде допомога. Якось треба дістатись до квартири. Проте ніякий запасний ключ не допоможе, коли людина так забарикадується. А Сверд також був уже немолодий.
Рівне гудіння пральної машини у ванній змінилось деренчанням, і Рея гукнула:
— Допомогти тобі, Інгело?
— Так… мабуть, я сама нічого не вдію.
Вона вийшла на хвилину, а вернувшись, сказала:
— Тепер усе гаразд. До речі, якщо йдеться про вік, то ми з тобою майже однолітки.
Мартін Бек усміхнувся. Він звик, що йому ніхто не давав п'ятдесяти років, а щонайбільше сорок п'ять.
— Правда, не такий уже той Сверд був і старий, — повела далі Рея. — Але слабовитий. Мабуть, якась небезпечна хвороба, бо він вважав, що довго не проживе, Якраз перед тим, як переїхати, він лягав у лікарню на обстеження. Що йому там сказали, не знаю. Та лежав він в онкологічній клініці, а це, мені здається, нічого доброго не віщує. Мартін Бек насторожився: це була важлива новина. Але тієї миті знов рипнули вхідні двері і хтось голосно гукнув:
— Реє!
— Я тут! У кухні.
Зайшов якийсь чоловік. Побачивши Мартіна Бека, він завагався, проте господиня відразу підсунула йому ногою стільця і сказала:
— Сідай.
Чоловік був молодий, років двадцяти п'яти, середній на зріст звичайної статури. Довгасте обличчя, русявий чуб, сірі очі й рівні зуби. На ньому була картата сорочка, вельветові штани й сандалі. В руках він тримав пляшку червоного вина.
— Ось, узяв дорогою, — сказав він.
— А я думала сьогодні обмежитись самим чаєм, — сказала Рея. — Ну гаразд, давай чарки. Чотири. У ванній пере Інгела.
Вона нахилилась і почухала зверху ступню. Тоді сказала:
— Однієї пляшки на чотирьох замало. Але в мене дещо є. Візьми в буфеті, з лівого боку. Штопор лежить у верхній шухляді ліворуч від зливальниці.
Чоловік дістав усе, що вона звеліла. Видно було, що він звик слухатись. Коли він нарешті сів, Рея сказала:
— Ви, мабуть, ніколи не зустрічались. Мартін… Кент…
— Радий познайомитись, — сказав Кент.
— Я також, — відповів Мартін Бек.
Вони потиснули один одному руку.
Рея налила в чарки вина й гукнула своїм хрипким голосом:
— Інгело, коли скінчиш прання, тут на тебе чекає вино! — Тоді стурбовано глянула на чоловіка в картатій сорочці й мовила: — Ти, якийсь пригнічений. Що сталося? Знов не пощастило?
Кент ковтнув вина і затулив руками обличчя.
— Куди мені приткнутися? — спитав він.
— І досі без роботи?
— Так, і ніякої надії. Сидить людина з дипломом, і ніде нема вільного місця. Та й біс його знає, чи коли буде.
Він нахилився вперед, хотів узяти Рею за руну, але вона невдоволено відсмикнула її.
— Сьогодні мені сяйнула відчайдушна думка, — повів далі він. — Я хотів би знати, що ти скажеш.
— Катай, послухаєм, яка думка.
— А може, мені поступити в поліційне училище? Вони там усіх беруть, навіть не дуже грамотних. Їм бракує людей, і я зі своєю освітою можу розраховувати на підвищення, як тільки навчуся бити злочинців по пиці.
— А тобі так хочеться бити людей?
— Ти ж знаєш, що ні. Але я можу зробити там щось корисне… Головне звикнути, а тоді можна було б дещо змінити в поліції зсередини.
— Між іншим, поліція б'є по пиці не найбільших злочинців, — сказала Рея. — А як ти думаєш утримувати Стіну й дітей, поки вчитимешся?
— Можна взяти позику. Я сьогодні вже дізнавався, коли брав бланки для вступу. Ось вони, я хотів би, щоб ти поглянула на проспект і сказала свою думку. Ніхто краще за тебе мені не порадить.
Він витяг кілька бланків та проспект і поклав усе на стіл.
— Чи ти вважаєш, що це божевільна ідея?
— Та не дуже мудра. До того ж мені здається, що поліцію не цікавлять люди, які вміють думати і хочуть змінити її зсередини. А анкета в тебе чиста? З політичного погляду?
— Один час я був у «Кларте», і це все. Але вони тепер беруть кожного, крім тих, що входять до лівих організацій. Явних комуністів.
