Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— Так точно, втямив, товаришу генерал.
— Брешеш, Сирота, нічого ти не втямив. Просто не хочеш на неприємності нариватися. Я з тобою в головному згоден — обшукати цю квартиру необхідно. Хоча і є у мене одна думка, але це потім. А у нас не сімнадцятий рік і не тридцять сьомий, не виходить так, щоби ногою в двері, прикладом межи плечі і головою об стінку. Останній раз запитую: до всіх дійшло? Тоді хапоніть пару людей з паспортного відділу і бігом уперед! Тільки в ЖЕКу перевірте, хто там прописаний.
Під час короткої наради тут-таки, у коридорі під генеральськими дверима, вирішили: кому, куди і з ким іти, що саме і кому відповідати на різні недоречні запитання. Потім паспортисти з курсантами побігли, а мене притримав за рукав Старий:
— Олексо, ти звернув увагу на те, що Генерал сказав про якусь там думку?
— Звернув. Але не став уточнювати. Я так вважаю, що у начальства є певні вагання.
— Не вагаються тільки дурні і автоінспекція. Щоправда, з різних причин. Генерал, напевне, побоюється, що ця квартира не має жодного стосунку до вбивства. Розумієш, Сирота, тут одна річ не сходиться, дуже важлива. Ну от зведи все докупи: молода, красива, розумна, відмінниця, перспективна… під судом і слідством не перебувала, сім'я благополучна. Шкідливих звичок немає. Янгол во плоті! І раптом вбиває людину, потім патрає і розкидає все це! Це ж не курча зарізати. Тут і досвідчений рецидивіст або лягає на дно, або п'є до видіння зелених чортів на шафі. А вона ходить до інституту, відмінно здає іспити, дурить голову красивому хлопцю, а головне — спокійненько ночує на тій самій квартирі, де, ймовірно, зарізала коханця. Не сходиться… Якщо це її робота, то вона нам такі натяки робить, що і телеграфний стовп зрозуміє.
— А що, такого не буває, товаришу підполковник?
— Буває, Олексо, буває. Але переважно у досвідчених, старих злочинців, яким їхнє життя вже поперек горла стоїть, «зав'язати» самому сил не вистачає, прийти з повинною злодійський гонор не дає. От вони і підставляються. Може, і несвідомо, не знаю. Я ж сискар, а не твій друг-психіатр.
— Спасибі за ідею, товаришу підполковник. Бо я зі своїм другом ще тоді поговорив, коли все це розпочалось. Ви ж самі звеліли… а тепер бачу — недоговорив.
Позапланова паспортна перевірка особливих проблем не викликала. Ніхто не запитував — чого це раптом, лише цікавилися, коли ж будуть паспорти нового зразка. Щодо квартири, де ночувала наша медичка, то ще в ЖЕКу нам сказали приблизно таке:
— Хазяї кудись поїхали на пару років. Здається, на Кубу, а може, що і в Африку. Але стосовно комунальних розрахунків, то тут усе гаразд — платять родичі. їхня дочка доглядає за хатою, бо ж самі знаєте, оселя без людей кепсько себе почуває. Одразу починають крани текти, меблі розсихатися, а там, не дай Боже, проводка з ладу вийде.
Сусіди фактично підтвердили цю інформацію:
— Приходить дівчина, культурна, вихована, бо з нами вітається. Часом ночує. Але ніяких гулянок, ніяких «бугі-вугі». Часом телевізор увімкне, але й то неголосно. Компаній не водить… Чи хтось до неї приходить? Може, хтось колись і приходив, але знаєте, так акуратно, тихо. От у нас поверхом вище сімейство проживає, так то не люди, а кара Господня. Як не пісні горлають, то п'ють. Як не п'ють, то порожні пляшки об підлогу б'ють. А оце якось до четвертої ранку вчилися під гармошку танцювати цей… як його? Шейк! Уявляєте?
Уявити, що хтось до четвертої ранку танцює шейк, мені було неважко. Сам грішив у студентські роки. Але щоб робити це під російську трьохрядну гармошку?! Я би заплатив, щоб таке побачити.
Одне слово, слідство в цьому напрямі додало пір'ячка у крильця нашому янголяткові. Більшу надію я покладав на розмову з другом-психіатром. Ану він щось читав такого у своїх іноземних книгах, що допоможе мені переконати начальників, вихованих на суворих принципах діалектичного матеріалізму, що і диявол був колись янголом, і то не абияким, а мало не генералом небесного воїнства.
Мій друг робив одразу три речі, які йому подобалися. Курив, запивав нікотин кавою і водночас гортав сторінки товстелезної книги німецькою мовою. Щоправда, для цього йому довелося вийти з кав'ярні на вулицю і сісти на вузеньке підвіконня вітрини. Зсередини прибиральниця гупала у скло, вимагаючи негайно віддати чашку, ззовні засмиканий народ обтирав об його ноги авоськи з картоплею, але такі побутові дрібниці ніколи не бентежили Бориса.
— Ніж ото тулитися куприком на холодному бетоні, купив би собі складаний стільчик, як у рибалок.
— Я про це думав. Але то дефіцит.
— А по блату? Ти ж лікар.
— По блату тільки урологам.
— Не зрозумів гумору.
— Бачиш, деякі мужики платять урологам скажені гроші за маленьку довідку: мовляв, те, що ваш благовірний привіз із полювання чи риболовлі, то ніякий не трипер, а якась там застуда якихось протоків. Одне слово — нежить, тільки знизу.
— Ага, попісяв проти вітру! — згадав я характеристику, виписану колегами убієнному Едіку.
— Я тобі вчора весь день дзвонив — і на роботу, і додому. Де ти зник?
— Проводжав до самої хати одну гарну, ніжну і дивовижну студентку-медичку.
— Психіатра?
— Хірурга. З ухилом у патологоанатомію.
— Тобі, Олексо, більше би придався травматолог.
— Чому саме травматолог?
— Ну, йдеться ж про законний шлюб, як я здогадуюсь? Кращої жінки для мента, аніж лікар-травматолог, крім психіатра, звичайно, годі й шукати.
— Мій наївний друже, я цю баришню проводжав на такій відстані, що вона навіть не здогадувалася про моє існування.
— Пошляк ти, Олексо. Я думав, у тебе нарешті справжнє почуття, а це, виявляється, твої лягавські жартики. Якщо не секрет, що вона тобі зробила? Не запросила на білий танець? Сирота, ти жорстока людина.
— Борисе, мені особисто вона ще нічого не зробила. Але щоби ти не вважав себе таким уже гуманістом, знай: на неї ми вийшли не без твоєї допомоги. Ти пам'ятаєш, я тобі розповідав про розібраного на частини фотографа?
— А, таки відшукали? З міліції належить.
— Відшукати — відшукали, але не знаємо, як підступитися. Щось вона як для вбивці, для жінки, та ще й в такому юному віці, надто впевнено почувається.
І я коротко переказав другові наш кримінальний сюжет — і про віднайдену еротичну колекцію, і про невдаху-брата з його аферою, і про незламну мамуню, і про підпільну квартиру. Борис не перебивав, і навіть коли я закінчив, не став нічого питати. Натомість одразу перейшов до висновків:
— Заспокойся сам і заспокой своє міліцейське начальство. Ви зробили все, що від вас вимагалося, більше того — все, що могли. А далі починаються невідомі для вас і заборонені для нас сфери так званої судової психології. Прошу не плутати з судовою психіатрією.
— Ну, тут і я трішки тямлю. Це коли злочинця визнають або осудним, або неосудним на підставі медичної експертизи.
— Молодець, п'ять з плюсом, кава за мій рахунок. Але тут виходить зачароване коло. Бо експертиза щодо осудності чи неосудності призначається і у нас, і в усьому світі виключно за рішенням суду. В крайньому випадку — постановою прокурора, але ажніяк не слідчим. А судової психології не існує взагалі. У нас, маю на увазі.
— У нас багато чого не існує, Борисе. «Зате ми робимо ракети і підкоряєм Єнісей».
— Знаю, знаю, знаю… Зате коли наша солістка Великого театру раптом почувається пригніченою, то вона махає на це рукою і працює далі — до нервового чи психічного зриву. А солістка «Ла Скала» негайно йде до психоаналітика.
— Спасибі, переконав. Тепер, будь ласка, від теорії до практики.
— Прошу. Спочатку про матусю. Абсолютно нормальна позиція для абсолютно нормальної психічно матері. Підкреслюю: нормальної, а не тої, яку Максим Горький вславляв.
— Ніловна?
— Ні, інша. Та, котра з ідейних міркувань сина зарізала… Затям… ця жінка буде обстоювати своїх дітей, навіть коли їй покажуть у морзі результати їхньої діяльності. Вона все одно знайде їм виправдання.
— І що це доводить?
