Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗

— Поспіх ні до чого, наручники теж знімемо. Руки помити не бажаєте? Бо й це можна. Ми ж не енкаведе часів Берн'.

Старий загрозливо кашлянув. Я зрозумів натяк:

— Проведіть затриманого. І наручники, наручники зніміть. А тепер, товаришу підполковник, слухаю вас уважно.

— Сирота, не ліпи горбатого до стіни, а політику до відрізаного… сам знаєш, чого. Допитуй, звичайно, не відкладаючи, але май на увазі, що отакі от, на вигляд слабенькі, можуть рогом впертися — і нічого ти з ним не зробиш. Якщо він тільки «шістка» у цій справі, та ще й «шістка» підкована, то намучаєшся добряче.

Я це враховував. Тому після обов'язкової для кожного допиту преамбули запитав:

— З якою метою ви намагалися вивезти з території підприємства робочі фотоматеріали багатотиражної газети? Для економії часу пояснюю, що вчора я розмовляв особисто з директором вашого архіву (якщо ви й справді там працюєте)…

— Працюю. Можете перевіряти, це недалеко.

— Знаю. Перевіримо. А тепер чекаю відповіді на своє запитання: для чого ви вчинили цю акцію?

— От ви тут мене у співучасті до якогось злочину підозрюєте, а насправді я хотів інший злочин упередити. Так, у не зовсім законний спосіб, згоден відповідати.

— Цікаво, цікаво, і що ж саме ви збиралися упередити?

— Один негідник шантажував… дуже хорошу людину.

— Дозвольте заперечити. Дуже хороша людина не дасть себе шантажувати, а якщо раптом таке і трапиться, то вона спокійно звернеться до нас.

— Тут особливий випадок. І цей негідник усе розрахував.

— Давайте від узагальнень перейдемо до конкретики. По-перше, хто цей негідник. По-друге, яке відношення він має до матеріалів, які ви намагалися викрасти, зловживаючи, до речі, службовим становищем? Це вам світить, до речі, як мінімум звільненням з вовчим квитком. І, по-третє, хто ця жертва шантажу? Ну, є ще по-четверте, по-п'яте і по-шосте, але не будемо збивати все докупи. Давайте почнемо, як казали древні римляни «аб ово», себто, від яйця. Чого ви посміхаєтеся? Якісь асоціації?

— Та так, є певні. Але дуже далекі. Я вже відповів: це хороша людина, я не хочу, аби її вимазували брудом на всіх перехрестях і ламали їй життя. Я готовий нести відповідальність за зловживання службовим становищем. Щодо особи шантажиста, то оскільки його вже Бог покарав, і ви це знаєте не гірше за мене, то про що ми будемо говорити? Я не знаю, хто, де і коли спровадив його на той світ, але переконаний, що ані я, ані людина, якій я допомагаю, в це не вплутані. І, нарешті, капітан Сирота, так вас, здається, звуть, ви тут згадували енкаведе часів Берії? Дуже доречно. Тоді принцип презумпції невинності не діяв. А зараз діє. Це не я повинен доводити вам, що я хороший, а ви зобов'язані переконати суд у зворотному. У мене все.

Старий знову кашлянув, мовляв, а що? Я тебе попереджав. Довелося змінити тактику.

— Добре. Вчинимо у суворій відповідності з законом, який ми тут усі поважаємо. У нас є сорок вісім годин… ні, вибачте, вже сорок сім, аби затримати вас без пред'явлення вам офіційного звинувачення. За цей час ми переконаємо прокурора, аби ваш статус затриманого змінити на заарештованого, а відтак — офіційно підозрюваного. У нас є достатньо часу і доказів, щоб довести вашу як мінімум причетність до набагато важчого злочину, аніж вульгарна дрібна афера. А вам раджу добряче подумати. Бо знаєте — трансформація з підозрюваного через підсудні в засуджені відбувається дуже швидко.

— Спасибі на доброму слові, капітане. Як каже начальник мого директора, «працюйте — і вас помітять».

Молодого архіваріуса відвели до нашої управлінської капеу (камери попереднього ув'язнення — авт.), а ми зі Старим сіли і стали мовчки дивитися один на одного.

Олекса Сирота:

У мене було таке враження, що спілкування з бригадиром і його оточенням згубно на мене подіяло. Старий це підтвердив:

— Що, Сирота, який їхав, такого й здибав? Теж, між іншим, із дипломом. Щоправда, не університетським, а театральним. Як зіграв. Га? Отож, це тобі не петеушниць ганяти. Що збираєшся робити?

— Треба подумати.

— Геніально! А досі ти що робив?

— Проводив оперативно-розшукові заходи.

— Не дури голову. Я так розумію, що цьому захиснику хороших людей треба було викрасти компромат. Де цей компромат, він нам пальцем показав. Бо якби, скажімо, йому потрібні були бухгалтерські звіти за минулий рік, то повір, він би таку ліву ревізію на заводі організував, — жоден обехаесесник не запідозрив би. Сиди слухай, думати я буду. Перше: доведеться зараз переглянути кожну плівку. Тільки не підскакуй. Треба буде — сорок вісім годин сидітимеш тут і вивчатимеш.

— Вже сорок шість — тридцять…

— Значить — без сніданків, обідів, вечерь і перекурів. Ну добре, підмогу я дам. Далі… подзвони додому оцьому, скажи, затримали, мовляв, вашого сина… лякати поки що не треба… Чого там голову морочити — за зловживання службовим становищем. Тим часом підключимо район, дільничних, щоб до завтрашнього ранку у нас була вся інформація на нього і на його оточення. Аж до того, що п'є і з ким спить. Останнє може виявитися першорядним.

— Ви що, вважаєте, то не він вбивав?

— Сирота, все може бути. От доведеш, чи був другий, і хто саме перший, тоді все якось саме собою укладеться. А зараз думай: що з оцим благородним робити? Отак — передивляйся плівки і думай. Бо ти вже ледь головне не проморгав. Тебе ж мало не носом тицьнули: якщо жіночі трусики заховані в чоловічі труси, то де мають бути нелегальні негативи? Правильно, серед легальних. Ну, давай, працюй, зараз я підмогу підішлю. Як щось підозріле знайдеш, одразу технарям віддавай. Хай друкують. Я їх зараз попереджу. І не журися, ми колись утрьох, аби знайти пістолет, звичайнісінькими вилами скирду соломи перетрусили. І знайшли!

— А де це ви, товаришу підполковник, посеред Києва здибали скирду соломи?

— А то після війни, коли ми і на місто, і на область працювали. Поділили нас уже пізніше.

— Добре, що поділили. Інакше б довелося мені ті скирди щодня перетрушувати.

Старий пішов, а я почав розмірковувати, як полегшити оцю Сізіфову працю. І тут пригадав написи на бірочках, пришитих до трусиків. Всі вони були акуратно переписані стовпчиком у мій блокнот, я його дістав, розгорнув і вкотре став перечитувати. Ну, імена відпадають, доки не знайдеш натурницю, це нічого не дасть. День, місяць… ага, он у Старого на стінці календар, звіримо одну здогадку. Так, все сходиться. Трофеї, принаймні цьогорічні, здобувалися від суботи до середи. Якраз у ті дні, коли редакція сачкувала. Тепер місяці? Різні. Від січня до грудня. А от на біса було вказувати години і хвилини? Він же не Пушкін, котрий «пам'ятав мить чудову»? Дурна якась скрупульозність. Я знав сексуально збентежених мужиків, які детально фіксували свої подвиги, і навіть тримав у руках такі щоденники. Але там, у кращому разі, вказувалася пора дня — ранок, день, вечір, ніч. Або ж «в обідню перерву» чи «після роботи». Але не хвилини.

А якщо абстрагуватися і розглядати це, як набір цифр? Що тоді? П'ятдесят ящиків. А на біса ця нумерація, якщо у коробках негативи за тематикою розсортовані: «Передовики», «Кращі агітатори», «Рейди якості» і так далі? І на додачу ще й невеличкий номер. На конвертах, окрім написів, теж номери. Що мається на увазі?

Оте саме й малося. Перший же рядок з донжуанського списочка… дванадцять-тридцять шість. Дванадцята коробка… підписана «Удостоєні знаку ударника п'ятирічки». Тридцять шостий конверт — «Склад готової продукції». Ану, глянемо, які там у нас комірники? Чи комірнички? Портрет, портрет, портрет… а це — на повний зріст. Своєрідний спецодяг у цих ударниць: самі трусики, та й ті в руках. Що у нас далі за списком? Вісім — сорок п'ять? Поїхали. Той самий варіант. Десь тут має бути ота нещасна з подільської забігайлівки… цікаво, чи впізнаю я її, коли віддрукуємо фото?