Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗

Пробачте, знову відволікся. Отже, як зараз пам’ятаю, був день, такий собі день. Точнісінько як у «Записках божевільного» М.В.Гоголя — без числа, чорт його зна, що за день. На роботі справ для мене не знайшлося, зате накотила чергова хвиля зміцнення трудової дисципліни. Крім уже звичних журналів реєстрації «Прийшов-пішов» і традиційних ранково-вечірніх засідок кадровиків у кущах біля головного входу, цього разу впровадили ще й так званий «Реєстр внутрішніх відряджень». В ньому належало фіксувати всі свої переміщення з редакційного корпусу в апаратно-студійний, а особливо короткочасні вилазки за прохідну. Наші начальники прекрасно розуміли, що журналістика не висиджується за казенним столом, а редакція — то не бухгалтерія, проте, і вони терпіли, і нам терпіти веліли.

Того дня мій особистий терпець увірвався. Я написав у тому притиреному реєстрі: «Пішов на три літери», поставив точний до секунди час відбуття, розписався і випав на Хрещатик. Конкретно — на другий поверх «Дієти», себто, дієтичного гастроному, де каву ще подавали, але пити вже, здається, доводилося навстоячки. Проте, там якраз «викинули» київські торти фабрики Карла Маркса (завважте, не хлібозаводу номер чотири!) і сотні озвірілих людей з тупою приреченістю штурмували кондитерський відділ в надії здобути оте маленьке солодке щастя простого радянського громадянина. Аби прорватися через цей оскаженілий натовп до кутка з кавоваркою годі було й мріяти.

В «Кулінарії» влаштували позачерговий санітарний день. Доки єдина бабуся-прибиральниця ліниво вецькала брудною ганчіркою по підлозі, персонал розбився на групи за інтересами і жваво пліткував.

В готелі «Дніпро» годували комплексним сніданком якусь численну делегацію представників обласної ланки, тому двері зсередини було зачинено не лише на ключ, а й на швабру. Залишалося йти до підземного переходу. Там клієнтів було трохи менше, аніж у «Дієті», зате настрій панував приблизно такий же. Нова буфетниця, заслана у наше підземелля з ресторану «Динамо» за якісь там провини, бридливо жбурляла страждущим недомиті чашки з недовареною кавою. Страждущі зривало зло на ній і один на одному.

Я розглядав увесь цей гармидер, а сам думав: чи наша старша кадровичка (колишній майор НКВС) вже забрала «Реєстр внутрішніх відряджень», а якщо забрала, то чи вже вчитується в графу «Мета відрядження», чи просто зводить баланс наявності та відсутності персоналу.

— Ти стовідсотково правий, мій друже Гораціо, — почувся ззаду знайомий голос, — на світі ще чимало такого, що й не снилося нашим мудрагелям.

Єдиним із моїх знайомих, хто став би цитувати Шекспіра у підземному переході об одинадцятій ранку був Олекса Cирота, старший інспектор Київського кримінального розшуку, мій друг і також великий любитель кави. Ситуацію він оцінив професійно:

— Якби сьогодні була Тамара, то розжилися б парою чашок поза чергою. А ця навіть стрихніну наліво не дасть, змусить вистояти. Ти в «Дніпрі» вже був?

— Скрізь був. В «Дніпрі» спецобслуговування, в «Кулінарії» санітарний день, в «Дієті» провінція київські торти хапає.

— А кажуть, що в бульйонній навпроти метро знову варять?

— Варять, куштував… має присмак і запах сечі із сусіднього громадського клозету.

— Ситуйовина, — погодився Олекса, — а на роботі в тебе що?…

— Зміцнення трудової дисципліни. Кадровики навіть до туалетів заскакують аби перевірити чи ми там, чи десь здиміли. Слухай, а у вас «Реєстр внутрішніх відряджень» є?

— Обов’язково! Як тільки одержуємо інформацію про виявлення чергового неопізнаного трупу чоловічої статі, так одразу дивимося у цей реєстр — чи то випадково не наш співробітник вибрався у ті місця по справах. Добре! Вважай, що ти мене умовив. Ходімо до мене додому, вип’ємо по-людському. А на роботу подзвони і скажи, що тебе затримали свідком дорожньо-транспортної пригоди. Довідку я тобі дам. Хай її кадровики засклять і на стінку у себе повісять.

Я навмисне переказую у всіх деталях події того ранку. Вони аж ніяк не були пов’язані з наступною розповіддю мого друга Сироти. Але я хочу щоби молоді читачі зрозуміли, як складно було в ті далекі радянські часи двом нормальним дорослим людям спокійно посидіти і погомоніти годинку-другу за кавою, в теплі і затишку. Можливо, саме такі от побутові дрібнички, а не прагнення до високих ідеалів, з часом накопичувались аби врешті викликати в головах людей думку, що далі так жити не можна.

Олекса з мамою займали двокімнатну квартиру майже в центрі Києва у старому дореволюційному «прибутковому» будинку. Ця споруда пережила чимало потрясінь і катаклізмів. Її кілька разів перебудовували. Спочатку із розкішних квартир робили комуналки, потім комуналки перепланували на окремі квартири зі стандартним радянським метражем. Тому Олексина обитель мала чудернацький вигляд: з невеличкої прихожої троє дверей вели до житлових кімнат і туалету, а от до ванної і кухні треба було ще йти довжелезним коридорчиком завширшки з метр. Щоправда, кухня була несподівано просторою і до того ж мала балкон. Його спорудив хтось із попередників Олекси, якесь велике цабе. Бо балкон і високі скляні двері з вікнами були єдиними на глухій стіні брандмауера і здалеку нагадували гніздо якогось чудернацького птаха.

На цій кухні Олекса і проводив майже весь свій вільний час, а в маленькій кімнатці, схожій на поставлену на попа цигаркову коробку, лише спав.

Я одразу зрозумів, що мого друга щось гнітить. Він був не втомленим чи збудженим, а саме пригніченим.

— Сьогодні у нас розподіл праці. Зерна змелеш ти, а я зварю.

— Що сталося?

— Виробнича травма. Один йолоп не там, де треба, і не тоді, коли треба обрізом вимахував. Довелося вибивати з нього цю дурну звичку. Ну я й передав куті меду — трішки. Подробиці потім. Мели, цапуню, мели…

Я слухняно змолов, а мій друг заварив міцнющу каву, відсьорбнув за один раз пів чашки, скривився, допив, мовчки встав, помив чашки і джезву, запарив нову порцію і раптом запитав:

— Ти теж вважаєш, що я несповна розуму?

Я намагався звести все на жартики, мовляв, як щось і помічав у свого друга Олекси, то виключно надмір здорового глузду, а не його відсутність. Проте, Сирота відмахнувся і нарешті сказав своє знамените:

— Слухай!

— Слухай і одразу забувай. Бо у мене ситуація, як у тій дитячій казці. Розкажеш, що у царя роги ростуть — відрубають голову. Не розкажеш — луснеш, як та булька. Я не жартую. Бо як хтось сторонній дізнається, що я тобі все розповів, можна спокійно застрелитись. Але якщо промовчу, то лише комісують зі служби — щоправда, через психушку. Про цю установу я недаремно згадав, бо саме з неї все почалось.

Якщо бути точним, то почалося не з того дурдому, що на Куренівці, а з того, що мені влаштував замполіт. Залітає рано-поранесеньку, щуряка кабінетний — і горлає з порогу:

— Пишіть пояснювальну! Ви після вчорашнього затримання відзвітували тільки за один використаний набій.

А я, розумієш, тим часом затискаю кавомолку лівою травмованою рукою і намагаюсь правою сотворити бодай якийсь крутячий момент. До того ж так, щоб не скавчати від болю. Тому й відповідаю крізь зуби:

— Ну відзвітував. І що далі?

— А у затриманого в наявності одне поранення.

Я від усієї цієї дурні не одразу зрозумів, за що на мене партія цього разу пре, мов паровоз. Вирішив, що за перевищення межі необхідної самооборони. Починаю викручуватися. Кажу:

— Так він же на мене з обрізом попер! А в обрізі — картеч. А у мене за спиною дитячий майданчик. Так що накажете? Запрошувати його до нас на політзаняття?

Виявляється, річ не в тім, що я бандюку межи очі приклався, та ще й так, що руку собі відбив.

— Виходить — ви зробили один постріл. А у затриманого одне кульове поранення.

— Ну правильно.

— Ні, не правильно. Виходить, ви не зробили попереджувальний постріл в повітря.

Так от де піп собаку закопав!

— Аж ніяк! Зробив!

Замполіт починає туго метикувати, як це один плюс один може дорівнювати одному. Його у ве-пе-ша цього не вчили.