Замкнена кімната - Шеваль Май (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
Маурітсон не любив ледарювати й на середу призначив собі багато роботи. Найперше треба було отримати на Центральному вокзалі наркотики, перенести їх до камери схову на станції метро «Естермальмторг», потім передати ключик від боксу одній особі в обмін на конверт з грішми. Тоді навідатись на адресу, куди надходили таємничі листи для Мальмстрема й Мурена. Його трохи дратувало, що він ніяк не міг дізнатися, хто ті листи посилає. Після цього він планував піти в крамницю по труси та інші закупки. І останній пункт програми — чергові відвідини квартири на Данвікскліпан.
Наркотики — амфетамін і гашиш — були спритно сховані в солодкій булці та шматкові сиру, що лежали в звичайній торбі разом з іншими цілком невинними продуктами.
Маурітсон уже забрав товар і стояв на переході біля вокзалу нічим не прикметний, пристойний чоловік з паперовою торбою в руках. Поряд з одного боку стояла літня жінка, а з другого — дівчина в зеленій уніформі, інспектор автостоянок, та ще повно людей/Метрів за п'ять на тротуарі стовбичили, заклавши руки за спину, два поліцаї, на обличчях у яких проступала тупа байдужість.
Машини, як завжди, мчали безперервно, повітря було таке насичене чадом, що люди насилу дихали.
Нарешті спалахнуло зелене світло, і всі кинулись уперед, орудуючи ліктями, щоб хоч на соту частину секунди випередити сусідів.
Хтось штовхнув літню жінку. Вона злякано озирнулась і сказала:
— Я погано бачу без окулярів, уже, мабуть, зелене світло?
— Так, — ласкаво відповів Маурітсон. — Дозвольте, я вам допоможу перейти.
Досвід навчив його, що чемність дає зиск.
— Щиро дякую вам, — мовила жінка. — Тепер рідко хто думає про нас, старих.
Що правда, те правда.
— Я нікуди не поспішаю, — сказав Маурітсон.
Він легенько взяв жінку під руку й почав переводити її через вулицю. Та метрів за три від спасенного тротуару якийсь розігнаний перехожий знов штовхнув жінку так, що вона аж похитнулася. Маурітсон підтримав її, щоб вона не впала, і раптом хтось гукнув:
— Злодій!
Він підвів очі й побачив, що інспекторка показує пальцем на нього.
— Поліція! Поліція! — загорлала вона знов.
Літня жінка розгублено озирнулася.
— Ловіть злодія! — кричала далі інспекторка. Маурітсон насупив брови, але тримався спокійно.
— Що сталося? — запитала літня жінка. — Що таке? — А тоді й собі заверещала: — Злодій! Злодій!
Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.
— Що тут діється? — владно запитав один.
— Що тут діється? — вже не так владно підхопив другий.
Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.
— Злодій! — верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона. — Хотів відібрати сумку в цієї жінки!
Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: «Стули пельку, падло прокляте!» — але вголос мовив:
— Вибачте, тут трапилась якась помилка.
Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:
— Я сама бачила!
— Що? — хвилювалась літня жінка. — Де злодій?
— Що тут діється? — один поперед одного питали поліцаї.
Маурітсон не втрачав витримки.
— Сталась якась помилка, — ще раз сказав він.
— Цей добродій допомагав мені перейти вулицю, — сказала літня жінка.
— Аякже! — обурено крикнула блондинка. — Такий допоможе! Він смикнув за сумку так, що ця стара ба… дама мало не гримнула додолу.
— Ви все переплутали, — мовив Маурітсон. — Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.
— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.
Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:
— Прошу за мною.
Тоді помовчав і додав:
— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.
Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.
— Це явна помилка, — сказав він. — Але й не диво, коли подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.
— Що таке? — спитала жінка. — Куди треба йти?
— У дільницю, — пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?
— Поліційну.
Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.
— Може, я помилилась, — засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номери машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.
— Нічого страшного, — лагідно втішив її Маурітсон. — Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.
Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.
Почалася забарна процедура.
Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.
— Ні, я таки помилилася, — знервовано заявила свідок. — І мені треба вже бути на роботі.
— Ми повинні все з'ясувати, — сказав практичніший поліцай. — Обшукай його кишені, Кеннете.
Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:
— Ваше прізвище, шановний?
— Арне Ленарт Гольм, — сказав Маурітсон. — Або просто Ленарт Гольм.
— Адреса?
— Вікергатан, шість.
— Так, ім'я й прізвище сходиться, — сказав другий поліцай. — Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.
Перший поліцай звернувся до старої жінки:
— У вас чогось не стало?
— Ні.
— Зате в мене скоро не стане терпцю, — сердито сказала інспекторка. — Як ваше прізвище?
— Це до справи не стосується, — присадив її поліцай.
— Та ви не хвилюйтеся так, — заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.
— У вас щось украдено?
— Ні, ви вже раз питали.
— Що у вас було цінне в сумці?
— Шість крон і тридцять п'ять ере в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.
— Усе це є?
— Є.
Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:
— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.
Маурітсон поховав по кишенях свої речі.
— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї виглядав огірок і шість стеблин ревеня.
— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай.
— Продукти.
— Так? Ану перевір, Кевнете.
Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.
Маурітсон спокійно стежив за ним.
— Так, — врешті сказав другий поліцай. — Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, — булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.
— Що ж, — підсумував його колега, — тоді питання вичерпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу. — Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в нас робота. Нам прикро, що на вас упала підозра. Сподіваємось, ви не маєте до нас претензій?
— Певне, що не маю, — сказав Маурітсон. — Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.
— До побачення, пане Гольм.
— До побачення, бувайте здорові.
Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.
— Ну й спекота, — сказав він і шпурнув кашкета на лавку. — Сядь, Джеку.
Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. Тоді відірвав її від рота і знов гримнув:
— Сядь, Джеку!
Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхувати торбу.
Маурітсон уже йшов до дверей.
— До побачення, пане Гольм, — сказав і собі Кеннет.
— До побачення, бувайте здорові, — відповів Маурітсон.
Пес уже засунув усю голову в торбу.
Маурітсон відчинив двері лівою рукою, а правою сягнув по торбу.
Пес загарчав.
