Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Від автора: Нашестя СНІДу на територію СРСР, виявляється, можна було зупинити. Інформація про смертельну небезпеку цієї хвороби до вищого радянського керівництва дійшла вчасно. Однак тодішній вождь медицини академік Блохін зневажливо пирхнув: «Чому у нас повинна боліти голова від того, що у їхній розтлінній Америці невідомо чому здохло кілька педерастів?»
Олекса Сирота:
Вирок суду приголомшив і мене, і Старого. Ніхто не взяв до уваги головної пом'якшуючої обставини — садизму вбитого. Прокурорша, від якої саме втік черговий чоловік до молоденької студентки-практикантки, звела все до анекдоту:
— Шановний суд навіть не уявляє, чого тільки не вигадують звинувачені на своє виправдання. Мені у своїй багаторічній роботі на посту державного обвинувачувача довелося чути і не такі нісенітниці. Пам'ятаю, одна розтратниця пояснювала, що брати державні гроші їй наказував диктор Левітан, який для цього виходив з радіоточки.
Після такої нищівної передмови рогата Бранд-майорша описала в усіх подробицях процес ліквідації трупу як доказ повної деградації обвинуваченої і зажадала вищої міри покарання, оскільки «не існує реальних строків соціальної реабілітації особистості вбивці». Цей термін — соціальна реабілітація особистості — вперше вжив на всесоюзній нараді Генеральний прокурор і відтоді його підлеглі почали носитися з ним, як дурень з писаною торбою.
Троє хирлявих мужчин — суддя і два засідателі — жовто-зелені від почутого, засудили колишню медсестру до страти. Верховний суд залишив вирок у силі. Вперше за чимало років у камері смертників Лук'янівського ізолятора з'явилась жінка. І тільки в інстанції останньої надії — Комісії по помилуванню при Голові Президії Верховної Ради УРСР — знайшлась холодна голова, яка у своєму виступі розставила все в належному порядку:
— Зачекайте, за що винесено смертний вирок? За вбивство? Але ж воно було вчинено у стані афекту. До цього ми ще повернемось. Давайте визнаємо — засудили за неналежне поводження з трупом. Чи є у нас розстрільна стаття на цей випадок? Немає! Це або обтяжуюча обставина, або свідчення психічної ненормальності. Схиляюсь до останнього, бо у стані шоку саме жінка схильна до нелогічних вчинків. Пригадайте, у стані післяродової гарячки жінка може навіть вбити свою дитину. Але жоден суд її за це не засудить.
Тепер про те, що державне звинувачення назвало «фантазіями вбивці». Маю на увазі садистські нахили вбитого. Нічого собі фантазії, якщо їх реальність підтвердило більше десятка свідків! Інша справа, що з усіх цивілізованих форм захисту обвинувачена вибрала саме нецивілізовану. Нарешті, суд, на мою думку, безпідставно відкинув версію про спонтанний характер самого акту вбивства. А на нього вказує оте тимчасове помутніння свідомості, про яке дала показання обвинувачена. На жаль, і психекспертиза цього не дослідила. Таке враження, що всіх заворожив отой ніж. А якби в руках у неї була м'ясорубка чи кришталева салатниця? Ми б і тоді говорили про заздалегідь обдумані наміри?
Взагалі, в цьому процесі державне обвинувачення було явно не на висоті. Дозвольте процитувати прокурора: «До обтяжуючих обставин слід віднести і те, що вбивця зганьбила найгуманнішу в світі професію радянського медика». А якби ця нещасна працювала швачкою-мо-тористкою на фабриці імені Рози Люксембург?
Або змащувала букси на станції Київ-Товарний? Тоді що, вона б уникла вищої міри? І вже зовсім некоректно було порівнювати засуджену із фашистськими злочинцями. До речі, адвокат вимагав відвести саме цю представницю прокуратури на тій підставі, що її чоловіка-лікаря відбила молоденька гарна практикантка з медучилища. Тому у неї упередження до молодих гарних жінок узагалі, а до медичних працівниць — зокрема. Шкода, що суд теж звів цю вимогу до анекдоту. І останнє. Пам'ятаєте, як кілька років тому на такому ж засіданні ми відмінили смертний вирок одній професійній жебрачці? Вона крала маленьких дітей, котрі ще не вміли розмовляти, і працювала з ними в поїздах. А коли маля від голоду, холоду і непридатної їжі вже не могло навіть плакати, ця нелюдь його придушувала, кидала трупик у туалеті, а сама крала наступну дитину. Ви пам'ятаєте, на якій підставі ми замінили їй розстріл на ув'язнення? Вона, мовляв, сама матір і у неї є свої діти. Хоча ця потвора не пам'ятала навіть, у яких саме вони дитбудинках. Шкода, що у нашої засудженої не було дітей. Може, тоді б вона не сиділа у камері смертників? — закінчила промову розумна людина з комісії.
Як нам згодом розповіли, долю медсестри вирішив один-єдиний голос — Голови Комісії, заступниці Голови Президії Верховної Ради. Замість розстрілу — п'ятнадцять років Одеської колонії.
Від автора: Через кілька років Одеську колонію посиленого режиму для жінок ліквідували. Медсестру перевели в аналогічний заклад під Черніговом. Працювала вона в зоні за фахом.
Щодо Голови Комісії, котра врятувала їй життя, то вона зробила найвищу для радянської жінки кар'єру в Україні — стала Головою Президії Верховної Ради. Цю посаду в незалежній Україні ліквідували. Сама жінка залишила про себе добру пам'ять, бо зробила людям багато хорошого, зокрема, виправила немало суддівських помилок. На жаль, після серпня 1991-го року вона відійшла від політики і громадського життя. Шкода!
А от стосовно тієї жебрачки, то спрацював принцип про горбатого, котрого лише могила вирівняє. Вона вийшла на волю років через сім, по амністїі, і знову взялася за старе. Востаннє її судили вже в незалежній Україні. Чекала смертної кари. На загальне здивування, одержала всього дев'ять років ув'язнення.
Олекса Сирота:
Закінчилося літо і до Києва повернулися не лише діти, студенти та щасливі відпускники. Професійні грабіжники, аферисти, кишенькові злодюжки відігрілись на Сочинських та Ялтинських пляжах і взялись за старе. Мене закрутили справи. Пам'ятаю, вже листя пожовкло і стало облітати, але сонце вдень ще добре пригрівало. Того року природа подарувала Києву довге бабине літо. Я поспішав кудись у районі Печерського мосту, коли почув радісний вигук:
— Сирота, сискар, ходи сюди! Народ зве!
Інтонації «народу» вказували десь на півлітра випитого. І то не кави. Я озирнувся — за столиком однієї з небагатьох у місті літньої кав'ярні сиділо троє добряче п'яних чоловіків. Підійшов ближче — і пізнав прапорщиків зі спортроти. Шість порожніх пляшок підтвердили, що моє перше враження відносно кількості спожитого алкоголю виявилося помилковим. Вояки були у тому стані, коли всі люди — брати, але горе тим, хто цю думку не поділяє. Я підсів до столика і прийняв запрошення випити. Прапорщики, виявляється, вже не перший тиждень поминали колегу, причому особливо вразила їх не сама смерть приятеля, бо «всі там будемо!», а спосіб затирання слідів злочину.
— Сирота, брате, — розплакався у мене на плечі отой, що любив трахати свою благовірну, встромивши її обличчям в холодець, — яка смерть! Яка несправедливість! Як вона його!.. Навіть могилки немає, аби ми оце разом поплакали, квіточку принесли, за упокій душі випили!..
Я вже збирався порадити служивим, аби вони поридали, а заразом поклали квіти і підняли чарки над отим унітазом, куди спустили після попередньої кулінарної обробки «макаронника по-флотськи». Але прикусив язика. П'яний прапорщик зі значком майстра спорту — то воістину нечиста сила. Краще не заводитись.
— Якби не я, він би жив! — бив себе в груди любитель сексу під холодне. Я миттю нагострив вуха — про що це він? Може, отого кавуна другу подарував? Е, ні — веселіше:
— Того вечора, в суботу, він у наряд заступив, помічником чергового по роті. А перед цим мені каже: «Василю, я тебе, як мужик мужика, прошу! Моїй курві треба позапланову перевірку влаштувати. Підміни на пару годин!» Ну, раз треба, то треба. Почекали пару годин після відбою, він узяв чергову машину і поїхав. А я його пов'язку начепив і сиджу, як король на іменинах. Бо хто нас перевірять буде, ми ж не ПВО! У мене кум в їхньому штабі, так повіриш, за рік жінку на три кілометри недо: «того»!..
