Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
— Категорично заперечую! — закричав він з місця. — Ваша кореляція причин і наслідків різкого зросту поданих у розшук по Києву у той рік не конгруентна. До злісних аліментників ті сто зайвих чоловік, як з’ясувалося, не мали ніякого відношення! І взагалі, там був нехарактерний фактор, який виводить цей епізод поза межі будь-яких наукових кореляцій. Я вимагаю викреслити цей фрагмент зі стенограми і не включати його до збірника.
Головуючий — інтелігентний генерал з московської академії миттю вгамував пристрасті.
— Наш київський колега правий: не можна співставляти те, що не співставляється, чи як ви там кажете — корелюється. І зі статистикою треба бути дуже обережним. Недаремно ще канцлер Бісмарк стверджував, що є три види неправди: брехня, наклеп і статистика.
Від автора: інтелігентний генерал з академії ненадовго пережив Олексу Сироту. Зацькований за власну порядність всесильним тоді союзним міністром Щолоковим, він застрелився. Але і Щолоков недовго тріумфував. П’яні міліціонери з транспортного відділу якогось московського вокзалу забили до смерті інтелігентного чоловіка, котрий їм чомусь не сподобався. А той виявився офіцером КДБ! Терпіння у Контори лусьнуло. Після довірливої розмови з шефом КДБ Юрієм Андроповим міліцейський маршал застрелив спочатку свою дружина, велику любительку конфіскованих діамантів, а потім пустив і собі кулю в скроню. Скандал навколо подружньої пари високопоставлених злодюг тихо спустили на гальмах.
Та справжній погром МВС Ю.В.Андропов учинив через десять років після описаних тут подій, коли замінив на посаді генсека покійного Брежнєва. За неповний рік з радянської міліції витурили сто тисяч співробітників. До того ж багатьох не просто розжалували і позбавили пенсій, а й посадили. Декого навіть розстріляли.
Дотеп головуючого прийшовся всім до смаку. Бо ми ж то знали, яке це безглуздя: вимагати від міліції щорічного зросту розкриття злочинів з одночасним щорічним їх зменшенням шляхом профілактики. Не сміявся тільки ще один генерал, з нашого, республіканського міністерства, котрий сидів праворуч від головуючого. Він нахилився до москвича і щось прошепотів йому на вухо. Головуючий кивнув на знак згоди і повідомив:
— Увага! Даний фрагмент вилучається з тексту стенограми і з оригіналу реферату. Тут мені підказали, що по цьому епізоду працювало зовсім інше відомство і взагалі, для його оприлюднення навіть в межах «для службового користування» потрібен найвищий рівень допуску. Сподіваюсь, до цієї теми ми більше не повертатимемося.
Що там не кажи, а в кожному, навіть найсерйознішому зібранні мусить бути свій «Пилип з конопель». На конференції ним виявився єдиний представник прокуратури, схожий у своєму двобортному мундирі з малахітовими петличками на начальника воєнізованої охорони овочевої бази.
— Не для протоколу, звичайно, проте мушу наголосити, що ту справу стосовно зайвих зниклих прокуратура не вела. Але ми вийшли з поданням до відповідних інстанцій стосовно чіткішого дотримання законодавства про релігійні громади, зокрема секти. І це дало свої результати. От ви, товаришу генерал, даремно кепкуєте з статистики. Вона, між іншим, показала, що після того прикрого епізоду, принаймні в Києві нічого подібного не повторювалося.
Московський генерал терміново оголосив перерву, а в моїй голові заклацали кісточки рахівниці.
Від автора: сучасний інспектор карного розшуку сказав би: «В моїй голові наче комп’ютер запрацював». Проте, тоді, у сімдесяті роки будь-яка техніка, котра мала пристрої для роздрукування текстів, викликала шок у комуністичних ідеологів: «А раптом на ній потай будуть друкувати антирадянщину?»
Що характерно — вимагалося здавати до КДБ зразок шрифту кожної (!) друкарської машинки, проте про можливість фотокопій крамольних текстів і зображень чекісти якось призабули.
В усякому разі, передову техніку боялися довірити навіть міліції. Тому покоління Олекси Сироти обходилося оргтехнікою часів ще Шерлока Холмса: папір, ручка, теки для слідчих справ плюс заповнені від руки картки картотеки. І взагалі, за винятком КДБ і «оборонки» вся радянська держава ділила-множила в стовпчик, а додавала-віднімала на рахівницях. Технічна інтелігенція, щоправда, мала в своєму розпорядженні таку собі чудасію — логарифмічну лінійку, але з нею возитися — залізні нерви треба мати.
… в моїй голові заклацали кісточки рахівниці і по горизонталі почали відкладатися факти.
Перше: п’ять років тому в Києві ймовірно водночас зникло безвісти десь сотня понадпланових громадян.
Друге: справу визнали настільки серйозною, що до неї не підпустили ані прокуратуру, ані міліцію. Отже, очевидно, займалося цим КДБ. Більш ніж очевидно.
Третє: причиною зникнення або основною версією визнано діяльність якоїсь релігійної секти. Схоже на правду, бо Контора особливо люта до всіх цих баптистів-штундистів-ієговістів-євангелістів сьомого та решти днів тижня.
Четверте: віднайшли людей чи не віднайшли — невідомо. Бо справу засекретили так, що майже ніхто із сторонніх про неї нічогісінько не знав. Принаймні, в нашій міліцейській управі жодна ворона не каркнула.
А звідси випливає: а що, коли і Контора не розшукала зниклих людей, а тому з такою радістю вхопилася за «Максима Горького» тільки тому, що за п’ять років до того у Києві щось сталося з його пам’яттю і його кудись занесло. Точніше, не кудись, а в Царицинську губернію, край революційної, бойової і трудової слави радянського народу. Ану раптом отой знайда насправді один із жертв сектантської сваволі, яких досі не можуть віднайти? Можна сказати- подаруночок товаришам чекістам з неба впав! Чи з поїзда випав, що ближче до життя.
І в самий розпал моїх аналітичних роздумів отой вчений полковник, що наробив стільки шуму своїм рефератом, вочевидь відчув, що його образили — і то в найкращих почуттях. Бо підійшов до нашого, київського колеги і вигукнув:
— От уже ви, малороси, любите ґвалт здіймати на рівному місці! Того ж року в Красноярському краї в одну ніч зникло двісті вихованців дитбудинку — і нічого. Ніхто туману не напускав і розслідування не секретив.
Отепер проговорився наш київський генерал, котрий почув цю репліку. Вочевидь, дуже вже його пекла та п’ятирічної давності історія.
— Ну і що? А бодай навіть не двісті, а дві тисячі шмаркачів пропало. Але ж не разом зі спальним корпусом.
Ляпнув і раптом зблід. Потім обережно скосив очі на московського генерала, але той складав папери до портфеля і ніяк не реагував.
Загалом на цій конференції субординація чітко дотримувалась, як це не дивно, лише в так званому п’ятому питанні, себто випивці. Генерали, полковники, підполковники і схожий на вохрівця прокурор розслаблялися окремо. А ми, молодші офіцери та пара приблудних майорів боролися з алкоголем шляхом його знищення у своїй компанії. Хтось із дотепників пояснив:
— Це ми тут просто розслабляємось і відпочиваємо. А старші товариші лише роблять вигляд. Насправді вони там за чаркою свої справи залагоджують.
Однак, ця сприятлива для випивки ситуація була несприятливою для мене. Адже я через це не міг неформально поспілкуватися з тими, хто щось знає про понадпланову сотню зниклих. На щастя, я мав свою людину за їхнім столом, отого майора на прізвисько Мономах. Бо він, як доцент і зять академіка, попри своє майорське звання був допущений до «вищого рівня».
Мономах уважно вислухав моє прохання і філософськи зауважив:
— Життя приїлося, старлей? Сіра буденність почала дратувати? Всі злочини один на одний схожі… Яскравих вражень закортіло, чогось новенького, оригінального?
— Ну, закортіло.
— Тоді я тобі, Сирота, як другу запропоную альтернативний варіант. У тебе двері в квартирі назовні відчиняються, чи всередину?
— Назовні, а що?
— То добре. Бо якби всередину, то довелося б блочок присобачувати і дірку свердлити. Так от, рекомендую: візьми, друже, міцненький шпагат, один кінець міцно прив’яжи до причинного місця, а другий — до дверної ручки. Замки, природно, повідчиняй. Потім сядь в коридорі на табуретці, так, щоб шпагат був у натягнутому стані. Виклич по телефону пожежну команду, «швидку допомогу», своїх друзів-лягавих, ну, службу газу і втішай себе надією, що трапиться якась неймовірна подія і на твій виклик ніхто не з’явиться. От тобі і ризик, і новація, і свіжа гострота відчуттів. Наполегливо рекомендую… Знаєш, чим у нашій системі закінчуються ігри в приватного детектива?
