Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій (книги регистрация онлайн .txt) 📗

— Хтозна. Мужчина — істота примітивна.

— Ну, це ви вже занадто…

— Занадто делікатно. Я в госпіталі такого надивилась… Наприклад: полаялися двоє. Один в авто, другий пішки. Той, що за кермом, загальмував майже впритул. Котрий пішки, сказав йому все, що думає, не добираючи виразів. Слово по слову, водій вискочив з машини, потім пхатися почали. Автовласник невдало відступив на крок. Зачепився за бровку і — потилицею об асфальт. Пішохід з переляку, замість викликати, кого належить, заштовхує покійника у машину, сам сідає за кермо і жене в лісову зону. Там руками загрібає мертвого в пісок, повертається до Києва, кидає «Жигулі» біля кінцевої станції метро і… їде додому. Це реальний випадок. А вашого прапорщика, як я чула, кинули мертвим у воду.

— Звідки чули?

— Звичайно, з оперативки. Цілком можливо, що він теж з кимось побився. Не ускладнюйте собі життя, товаришу старший лейтенант. У нас не Англія і ви не Холмс.

Я, ясна річ, хотів дошкулити лікарці коментарем щодо її версії. Мовляв, прапорщик, перш ніж переходити вулицю, чомусь роздягся до трусів, бо ніяких слідів ушкодження, крові, а також пального чи мастила на його формі не знайшли. І ще — ми маємо справу з фактом масової курячої сліпоти тисяч людей, які не помітили ані самої штурханини, ані завантаження трупа в салон чи багажник. Це ж вам не ввечері у тихій дачній околиці, а вранці, посеред Печерська. Але я не став усього цього говорити, натомість запитав про інше:

— Ви медсестру давно знаєте?

— Років десять. Я в медучилищі викладала. Ще до госпіталю. Було їй тоді років п'ятнадцять. Самі знаєте, які вони, дівчатка у цьому віці, особливо ті, що з-під батьківського контролю вирвалися. Марафет по повній програмі, блузка на два розміри менша, ніж треба, спідничка на три пальці нижче талії. І при цьому щиро вважають, що особистою гігієною вони повинні клопотатися раз на тиждень. Бо у них в містечку жіночий день у лазні саме в суботу. А як вони сходами ходять! Піднімаються ще сяк-так. А спускаються — правим коліном стінку обтирають, а лівим — перила. Уявляєте?

Я уявив і опустив очі. Лікарка не зреагувала: — І ця така ж була. Прийшла — не гірша за інших, але в чомусь краща. Бо розумніша. Я за неї взялася, хоча це й не належало до моїх обов'язків. Погнала на гімнастику, навчила косметикою користуватись. Зачіску їй придумала. Оте самопальне «міні» з барахолки на сміття викинула.

— Словом, попрацювали, як Пігмаліон над Галатеєю?

— І не шкодую. Вона тямуща учениця, дуже тямуща. її подруги або в П'ятихатках на абортах заробляють, або по гуртожитках бідують. А вона — при хорошій роботі, при власній квартирі, при чоловікові. Щоправда, він зник десь, але це добро не в дефіциті. Як цей не вернеться, то інший знайдеться.

Я спробував закинути вудочку:

— А може, вже знайшовся?

— Ні і ще раз ні. Я ж вам казала — що у неї робота, що у нього служба, дай Боже кожному. Спортрота у столиці — це вам не глухий гарнізон, де офіцери спиваються, а їхні дружини ґвалтують солдатиків. У нас все має бути на високому моральному рівні. Бо на твоє тепле місце є сотні бажаючих, навіть якщо ти не командир полку, а лише жалюгідний прапорщик. Ніякого третього не було. У неї — це я вам можу заприсягтись, що ні.

— А у нього? Ви ж самі казали: мужчина — істота примітивна. Покрутила якась казнозарядною частиною перед носом — він і спікся. Що скажете?

— Теж ні, бо він, перш за все, боягуз за своєю природою. Ще раз вам повторю — це був випадок, нещасний випадок. А що свідків не було, так не мені вам нагадувати, скільки разів людей посеред двору вбивали, сотні жильців це бачили, але жоден не вийшов. А вашій міліції побрехеньки розповідали. Той спав, той у ванній був, той у туалеті… Отож, дайте спокій нещасній жінці — я не себе маю на увазі.

Я пообіцяв. І попрямував спочатку по Щорса, а потім ліворуч униз, бульваром Лесі Українки. Якраз тоді я черговий раз кидав палити, і в мене хворобливо загострився нюх. Витримати ядучу суміш запахів людського поту, дешевої косметики і несвіжого одягу у переповненому, та ще й перегрітому на сонці тролейбусі було несила. Пішки йти довше, зате спокійніше. Ніхто не кашляє тобі в обличчя, не наступає на ноги і не чіпляється з придуркуватим запитанням: «Ви сходите?». Колись я терпляче пояснював, що сходять з глузду або по трапу корабля, а з громадського транспорту виходять. Але радянські пасажири, котрих мільйони, знають все і дуже не люблять, коли їм доводять зворотне.

Отож, іду, роздивляюсь, думаю. Біля автобусних кас натовп стоїть. Хоча всі квитки продали. Записуються в чергу на завтра. Навпроти, під магазином «Подарунки», ще один натовп, але вже більший. Либонь, дефіцит викинули. Скоро серпню кінець, а за ним і літо накрилося. Жодного разу на пляжі не був. Ні, був! У липні з Матвіївської затоки водолази витягли потопельника з підозрілими ушкодженнями. Думали, що то наш клієнт, а з'ясувалося, що не наш. Просто під гвинт моторки потрапив.

Нормальні слідчі як роблять? Спочатку збирають факти, потім розкладають їх по поличках, а далі шукають — чого не вистачає. І вже на цьому «не вистачає» будують версії. Ненормальні слідчі вигадують версії, а вже потім починають під них збирати факти. У мене своя метода — спочатку я збираю факти, а потім пригадую, що ж я забув. Людська пам'ять тримає всі подробиці побаченого і почутого лічені години. Спочатку забувається несуттєве, а згодом і суттєве. Ось чому і міліція, і поліція складає такі детальні протоколи опису місця злочину та переводить стільки паперу на допитах свідків та підозрюваних.

Я зупинився з розгону так, що мені у спину в'їхав досить-таки видатний за розмірами жіночий бюст і його господиня звереснула мені у вухо: «Хуліган!». Але я навіть не озирнувся, бо вже знав, який факт знищував версію про те, що прапорщик усього лише невдало скупався. Майка! У згортку з одягом не було майки. Були брюки, формена сорочка, кітель, кашкет і навіть галстук із затискачем. Майки не було. Отже, і без свідчень сержанта про те, що прапорщик боявся води, бо кожне свідчення — то лише слова, — до цієї теми можна вже не повертатися.

Але якщо не купання, тоді що? Ну, скажімо, так: у прапорщика, крім законної дружини, є ще позашлюбна «любва». Він заскакує до неї зранку на позаплановий коїтус. Навряд чи він буде здійснювати його у повній формі одягу. А от майку знімати не обов'язково. Як і шкарпетки, яких, до речі, теж у згортку не було. І тут, у самий розпал, недоречно з'являється законний чоловік прапорщикової коханки. Адреналін викидається у кров, ревнощі потроюють сили, і рогатенький порішає прапорщика, як гицель бродячого кобеля. Потім мертвого прапорщика відділяють від живої зрадливої баби і…

Далі треба вибрати один з безлічі варіантів. Достеменно відомо лише одне — форму і черевики кинули з мосту в воду глухої ночі. Прапорщика у шкарпетках і майці закопали десь на лівому березі — між Осокорками і Переяславом-Хмельниць-ким. Логічно! Черевики попливли десь за водою, форму виловив рибалка, на пошуки небіжчика зорієнтуємо обласну міліцію. А самі будемо шукати ту ніжну-дивовижну, єдину і неповторну, в обіймах якої славно обірвалося безславне життя прапорщика H. А знайти її, що дурному з гори побігти. Я вже знаю, за яку ниточку треба потягнути для цього. На радощах, що я такий розумний, вскочив до тролейбусу, забувши про свою алергію на запахи.

Полковник прийняв мене негайно, бо знав: я, на відміну від декого з інших, щопівдня до нього не рипаюсь — мовляв, треба порадитись. Я приходив найчастіше тоді, коли справу треба було підштовхнути в єдино правильному напрямі, а моєї компетенції для цього не вистачало. Однак цього разу і Полковник не второпав — якого саме біса мені треба. Бо так і сказав:

— Сирота, на якого біса я маю дзвонити, та ще й по «вертушці», до воєнкома Києва? Ти що, не можеш, як усі, написати запит на бланку за підписом Генерала, з моєю візою? А потім сидіти і чекати. Якщо строки горять, то ми продовжимо, начальству скажемо, що є перспективна версія… Нащо хвилю робить, ми ж не в пеклі!