Замкнена кімната - Шеваль Май (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
Не вельми приємно служити. в поліції, думав Ленарт Кольберг.
Що робити, коли твоя організація загниває в тебе перед очима? Коли чуєш, як за стіною шурхотять щури фашизму? А ти ж віддав цій організації все своє свідоме життя.
Що робити?
Сказати все, що думаєш, — вилетиш геть.
Нічого це не дасть.
Повинні бути якісь дійовіші засоби.
Він не сам. Напевне є більше службовців, що думають так, як він, але хто саме і скільки їх?
Бульдозера Ульсона не мучили такі проблеми.
Він вважав, що життя — весела розвага, і все в ньому зрозуміле.
— Одного я не можу збагнути, — мовив він.
— Справді? — мовив Гунвальд Ларсон. — А чого?
— Куди ділась машина? Адже сигналізація була справна, правда ж?
— Наче, так.
— Отже, через п'ять хвилин мости було взято на контроль.
Седермальм — острів, до нього веде шість мостів. А спецгрупа давно вже опрацювала докладні інструкції, як найшвидше заблокувати центральні райони Стокгольма.
— Так, — мовив Гунвальд Ларсон, — я питав у службі охорони громадського порядку. Начебто цього разу механізм не заїло.
— А що за тачка? — спитав Кольберг. Він ще не ознайомився з подробицями.
— «Рено-шістнадцять», ясно-сірий чи бежевий. У номерному знакові літера «А» і дві трійки. Звичайно, номер фальшивий, — мовив Гунвальд Ларсон.
— Можливо. Але я ще ніколи не чув, щоб дорогою з Марийської площі до Слюсеена можна було перефарбувати машину. А якщо вони поміняли її…
— То?..
— Де ділась перша?
Бульдозер Ульсон — невисокий, досить гладкий, рум'яний чоловік років за сорок — швидко ходив по кімнаті й ляскав себе долонею по лобі. Він весь час рухався, не давав спочинку ні ногам, ні голові. Тепер він говорив сам до себе:
— Вони заганяють машину в якийсь гараж поблизу станції метро або автобусної зупинки. Тоді один тікає зі здобиччю, а другий міняє номер і також ушивається. В суботу з'являється механік і перефарбовує кузов. А вчора вранці вже можна було переганяти тачку в інше місце.
Але…
— Але що? — спитав Кольберг.
— Мої люди перевіряли кожен «рено», який виїздив із Седермальма до години ночі.
— Отже, машина або вибралася першого ж дня, або ще й досі на острові, — зробив висновок Кольберг.
Гунвальд Ларсон мовчав. Він гидливо вивчав Бульдозерів одяг. Пом'ятий блакитний костюм, рожева, мов порося, сорочка й широка краватка з великими квітками. Чорні шкарпетки, брунатні гостроносі стебновані черевики, що давно не бачили щітки.
— А про якого це ти механіка згадав?
— Вони самі ніколи не морочаться з машинами, наймають чоловіка, що приганяє її в домовлене місце, а потім забирає. Часто навіть з іншого міста, наприклад, з Мальме чи з Гетеборга. Щодо транспорту вони завжди дуже обережні.
— Вони? Хто? — здивовано спитав Кольберг.
— Звичайно, Мальмстрем і Мурен.
— А хто це такі?
Бульдозер Ульсон вражено глянув на нього, але зразу ж похопився:
— Ай справді. Ти ж у нас новий. Мальмстрем і Мурен — два найспритніших грабіжники банків. Уже чотири місяці на волі, і це їхня четверта операція за той час. Вони втекли з Кумли наприкінці лютого.
— Але ж кажуть, що з Кумли неможливо втекти, — мовив Кольберг.
— Мальмстрем і Мурен не тікали. Їх відпустили додому на суботу й неділю. І вони, певна річ, не повернулися. За нашими відомостями, до кінця квітня вони сиділи тихо. Мабуть, відпочивали десь на Канарських островах чи в Гамбії. Узяли двотижневі туристські путівки, і гайда.
— А потім?
— Потім почали опоряджуватись. Зброєю і всім іншим. Звичайно вони добувають її в Іспанії або в Італії.
— Але ж у п'ятницю банк пограбувала жінка, — мовні Кольберг.
— Це маскування, — повчально сказав Бульдозер Ульсон. — Русява перука й накладні груди. Можу закластися що тут без них не обійшлося. Більше ніхто нездатен на таке нахабство. Ставка на несподіваність — спритно! Розумієш, яка цікава справа? Аж жижки тремтять. Це все одно, що…
— … зіграти з гросмейстером партію в шахи листовно, — втомлено докінчив Гунвальд Лареон. — До речі, про гросмейстерів: не забудь, що Мальмстрем і Мурен великі й дужі, мов бики. Вага дев'яносто п'ять кілограмів, черевики сорок шостий розмір, а долоні як лопати. В Мурена об'єм грудей сто вісімнадцять, на п'ятнадцять сантиметрів більше, як було в Аніти Екберг у її найкращу пору. Мені важко уявити його в сукні і з накладними грудьми.
— Між іншим, та жінка, здається, була в штанях? — спитав Кольберг. — І невисока?
— Звичайно, вони послали когось іншого, — впевнено відповів Бульдозер Ульсон. — Це один із їхніх способів.
Він підбіг до столу і схопив якийсь папір.
— Скільки тепер у них грошей? — сказав він сам до себе. — П'ятдесят тисяч загребли в Буросі, сорок тисяч у Гюбенгені, двадцять шість у Мерсті й оце знов дев'яносто. Отже, всього двісті з гаком. Скоро підуть.
— Куди? — спитав Кольберг.
— По великий шмат. Удар з великої літери. Все попереднє — підготовка, щоб було чим фінансувати головну операцію. А тепер торохне грім, аж луна піде, довго не доведеться чекати, ось побачите.
Він знов забігав по кімнаті в радісному піднесенні.
— Але де, панове? Де? Зараз, зараз прикинемо. Якби я був Вернером Русом, то який би зробив хід? Звідки напав би на короля? А ви як повели б атаку? І коли?
— Хто, в біса, той Вернер Рус? — спитав Кольберг.
— Буфетник, працює в авіакомпанії, — пояснив Гунвальд Ларсон.
— Насамперед він злочинець! — вигукнув Бульдозер Ульсон. — По-своєму геній. Без нього Мальмстрем і Мурен — просто пішаки. Всю розумову працю виконує він. Без нього багато злодіїв не мали б роботи. А сам він — король злочинного світу! У своїй царині професор…
— Не кричи так, — мовив Гунвальд Ларсон, — ти не в суді на засіданні.
— Ми його схопимо, — сказав Бульдозер Ульсон таким гоном, ніби йому сяйнула геніальна думка. — Негайно ж заарештуємо його.
— А завтра випустимо, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Нічого. Це буде несподіванка. Може, вона його спантеличить.
— Ти так гадаєш? Цього року його вже ув'язнювали чотири рази.
— Байдуже, — мовив Бульдозер Ульсон і кинувся до дверей.
Власне, його звали Стеном, але цього ім'я ніхто не пам'ятав, крім хіба дружини, — зате вона, мабуть, забула, який він на вигляд.
— Видно, я багато чого не розумію, — поскаржився Кольберг.
— Щодо Руса, то Бульдозер, можливо, й правду каже, — мовив Гунвальд Ларсон. — Спритний чорт, і завжди має алібі. Фантастичне алібі. Коли щось стається, він у Сінгапурі, або в Сан-Франціско, або в Токіо.
— Але звідки Бульдозер знає, що й за цим пограбуванням стоять Мальмстрем і Мурен?
— Мабуть, якесь шосте чуття. — Гунвальд Ларсон здвигнув плечима й додав: — Ти мені скажи інше. Мальмстрем і Мурен — явні гангстери. Їх затримували безліч разів, хоч вони завжди викручувались. Та нарешті таки опинилися в Кумлі. І що ж? Їх відпускають на неділю додому.
— Не можна ж вічно тримати людей замкненими наодинці з телевізором.
— Правда, що не можна, — погодився Гунвальд Ларсон. Вони помовчали.
Обидва думали про те саме. Держава вгатила мільйони грошей у в'язницю Кумла, її устатковано всім можливим і неможливим, щоб навіть фізично ізолювати правопорушників від суспільства. Чужоземні знавці таких закладів казали, що, мабуть, жодна в'язниця в світі так не вбиває в людині всього людського, так не нівелює її особистості, як камери Кумли. Те, що в матрацах не було блощиць, а в їжі черв'яків, не могло замінити цілковиту відсутність людських контактів.
— До речі, те вбивство на Горнсгатан… — почав Кольберг.
— То не вбивство, а швидше нещасний випадок. Вона вистрілила несамохіть. Може, навіть не знала, чи пістолет заряджений.
— Ти певен, що то була дівчина?
— Так.
— Аякже тоді з тими балачками про Мальмстрема й Мурена?
— Як — узяли та й послали дівку.
— А відбитки пальців є? Вона ж, здається мені, була без рукавичок.
— Є. На ручці дверей. Але хтось із банкових працівників узявся за ту ручку раніше, ніж ми їх. зняли. І все стер.
