Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
— Прошу панство до вечері, — підвелась пані Стелла.
Стіл виблискував кришталем і сріблом.
— Вибачайте за меню — не ті часи… — зітхнула пані Стелла, явно напрошуючись на компліменти: на столі було багато такого, що і в мирні часи вважалося делікатесом.
“Звідки вона дістала червону ікру?” — подумав пан Модест, лаштуючись біля Ядзі. Харнак галантно підсунув стілець своїй дамі і, оцінивши поглядом стіл, сказав господині:
— Ви чарівниця, пані Стелло!
— Ну-ну… — буркнув штандартенфюрер Менцель, запихаючи краєчок серветки за комір сорочки. — Ну-ну… Вечеря добряча… — Він присунув до себе салат, поклав на тарілку кілька шматків шинки, великою ложкою почав набирати ікру.
“Хам, — подумав Модест Сливинський, — хам і вискочка”. Менцель нагадував йому зараз велику жабу. Дивлячись, якими великими шматками штандартенфюрер запихає до рота шинку, як плямкає м’ясистими губами і мружиться від задоволення, пан Модест відчував огиду. Та зовні нічим не виявив цього: прислуговував панні Ядзі, наливав усім коньяк і вино та встиг, наче випадково, притиснути коліно сусідці. Та сприйняла це як належне, і Модест Сливинський почав умовлятися:
— Після вечері, крихітко, поїдемо до мене… Я покажу панні…
Ядзя підняла на нього свої дивні зелені очі.
— Може, пан Модест не буде грати вар’ята? — запитала спокійно. — Звичайно, поїдемо, та що я матиму з цього?
Певно, збоку кумедно було дивитись на Модеста Сливинського, як він застиг з відкритим ротом і шпротиною на виделці. Такого він не чув давно: всі жінки однакові, всі люблять подарунки, але щоб одразу так! Оговтавшись, подумав: “А може, це й краще? В усякому разі, фінал один, та шлях до нього менш забарний. Без зайвих розмов і всіляких вибриків…”
— Не хвилюйся, крихітко, — сказав діловим тоном, — жодна жінка не ображалась на мене. Треба постаратись, щоб Харнак після вечері відвіз нас…
Ядзя кивнула.
По вечері танцювали під радіолу. Панна Стефа пила нарівні з гауптштурмфюрером, і тепер обоє були п’яні. Танцюючи, дівчина мало не висіла на Харнакові, це подобалось йому, і він, не соромлячись, цілував її оголені плечі.
Улучивши зручну мить, Ядзя пошепталася зі Стефою. Після наступного танцю Харнак запропонував:
— Пане Сливинський, я можу відвезти вас додому…
— У нас з паном Менцелем ще ділова розмова, — спробувала зберегти пристойність пані Стелла.
…Модест Сливинський повів панну Ядзю відразу до спальні. Якщо не згадувати про гроші й особу самого пана Модеста, то він над усе на світі любив. жінок. Найкращі спогади у житті були пов’язані з ними. Іноді, намагаючись пригадати якусь подію, пан Модест мимоволі зіставляв: “Це сталось тоді, коли ми були разом з панною Зосею…” або: “Він приїхав до мене за два тижні до того, як панна Неля вперше прийшла до мене на квартиру…” — і рідко помилявся. На згадку про своїх численних коханок Модест Сливинський любив зберігати фотографії. Пан Модест фотографував сам, потім збільшував знімки і прикрашав ними свою спальню.
Панна Ядзя, побачивши ці фото, розчервонілася.
— Ах, як чудесно! — заплескала в долоні. — Це ви самі знімали?
Модест Сливинський скромно нахилив голову. Панна Ядзя мала рацію — ці фотографії справді не без смаку. Головне — жодної непристойної. Все, так би мовити, на грані. Ось у центрі велика: пані Стелла усміхається з подушки. Ковдра трохи відкинута, видно розкішне плече. Чудовий контраст — темна ковдра і мармурове тіло. Поруч — коронний номер панни Зосі: сидить у прозорому пеньюарчику і натягає на струнку ніжку чорну панчоху. Трохи вище смуглолиця красуня вкладає зачіску — довге волосся ледь прикрило оголену спину…
— Пан Модест потішить і мене таким фото? — Ядзя примостилась на ліжку. Ліниво потяглася і почала розстібати сукню.
Пізно ввечері хтось тричі постукав у вікно. Петро й Богдан на всяк випадок заховалися в коморі. У кімнаті хтось загудів басом, шафу з того боку відсунули, і до хлопців зазирнув повновидий, з кирпатим носом, обсипаним веснянками, чоловік. Білявий, високочолий, з вузькими, майже монгольськими очима, він дивився приязно.
— Євгене Степановичу! — зрадів Богдан. — Невже ви?
— Як бачиш… Власною, так би мовити, персоною… — повновидий примружився. — А ти — того, змарнів…
— Е-е, — розпростав плечі Богдан, — тепер уже нічого. Ще тиждень, і знов можна… — зробив рух, ніби підкидає штангу.
— Забудь, — махнув рукою повновидий. — Це зараз нікому не потрібно.
Петро стояв, спершись об одвірок. Гість кілька разів глянув на нього спідлоба, підійшов.
— Що ж ви нас не познайомили? — дорікнув хазяям. — Давайте самі… Заремба…
Він потиснув руку Петрові так, що той зрозумів — сили гостеві не позичати.
Вузькі очі Заремби поблискували. Петрові стало неприємно, але погляду не відвів. Так і стояли, схрестивши погляди, немов міряючись силою. Заремба поступився перший.
— Мені подобається твій товариш, — озирнувся на Богдана. — Може, Катруся почастує нас чаєм?
Дівчина побігла на кухню. Заремба примостився на дивані, попросив:
— Розкажіть про табір.
Петро скривився. “Чого це ми повинні розповідати?” — подумав. Богдан, побачивши його гримасу, пояснив:
— Євген Степанович наш старий друг. Ми з ним можемо бути відверті.
Розповідав Богдан. Петро дивувався, які влучні слова знаходив товариш, розповідаючи про пережите. Лише раз Богдан збився. Згадав, як гнали колону полонених, босих, роздягнених, по снігу, і раптом почув схлипування: Катруся, стоячи на порозі, витирала сльози. Невдоволено гмикнув, сестра сіла до столу. “Пробач, не втрималась”, — попросила поглядом.
Євген Степанович дивився на Богдана некліпливим поглядом. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає, — очі зовсім потонули у вузьких щілинах. Петрові здалося, що Заремба заснув. Хотів зупинити Богдана, та вчасно стримався, побачивши, як рухаються жовна на щоках у гостя…
Катруся подала чай.
— Цукру нема, — попередила, — питимете з карамельками.
— І за це спасибі, — подякував Заремба.
Він почав розпитувати хлопців про їхні плани на майбутнє. Петро зрозумів тактику Заремби — якомога менше говорити самому і якнайбільше витягнути з них. “Він має рацію, — погодився. — Я на його місці чинив би так само…”
— Як ваша нога? — нараз звернувся до нього Заремба,
Петро підвівся, ступив кілька кроків.
— Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.
— Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…
— Євгене Степановичу, — благально мовив Богдан, — ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?
— Гарячий ти, Богдане… Та, може, — щось і пораджу!
— Кажіть…
— Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?
— Але ж душа горить…
— А ти чайком вогонь заливай, — вдарив щиглем по Богдановій склянці. — Чай — то, брате, велика сила…
Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.
— Так от, — сказав, — мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити — важке й небезпечне. Як на війні, — осміхнувся, — а може, й важче… — Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. — Днів з десять поживете ще тут, — вказав на комірчину, — поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.
— Хто це ми? — втрутився Богдан.
— А може, ти помовчав би? — невдоволено мовив Заремба.
— Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.
— Устигнеш, — заспокоїв Євген Степанович. — Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…
Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:
