Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
— Ніколи не думала, що у нас вийде така розмова, товаришу Штеккер, — сказала Катруся. — Хочете працювати разом з нами?
— Сьогодні я цілий день чекав цієї пропозиції, — зізнався фельдфебель. — Був певен, ви не пройдете повз мене. Після того, що сталось, ви повинні були знайти зі мною спільну мову.
— І знайшли, — радісно сказала Катруся.
Коли Катруся розмовляла з Штеккером, Галкін зашифровував інформацію, складену Карлом на основі секретного оперативного зведення коменданта залізничного вузла. Закінчивши роботу, подзвонив у магазин. Кремер уже чекав на нього, і скоро чорний “мерседес” стояв під дзеркальними вітринами на вулиці Капуцинів.
Карл Кремер вийшов з магазину. Крокував, майже не звертаючи уваги на лисого літнього продавця, який, трохи відставши й зігнувшись, поспішав за хазяїном. Навіть зовнішній вигляд Карла Кремера свідчив про успіхи фірми. У модному сірому костюмі, велюровому капелюсі, з коштовним перснем на пальці, він, звичайно, уособлював собою комерційний талант і фінансову респектабельність. Зупинився біля лімузина, зверхньо глянув на продавця. Збоку можна було подумати, що глава фірми щось наказує — такий пихато-нудьгуючий вигляд мав Карл Кремер. Насправді ж говорив:
— То ви, Михайле Андрійовичу, дорогенький, зачекайте на Катрусю. Вона подзвонить або зайде в магазин. А ввечері подзвоніть мені, бо я можу вмерти від хвилювання…
— Ви людина молода, і до смерті вам, йой, як далеко, — відповів Фостяк. — Але чого не зробиш для Карла Кремера! Подзвоню, неодмінно подзвоню — їдьте спокійно.
На виїзді з міста чергував посилений есесівський патруль. Документи перевіряв оберштурмфюрер. Він довго розглядав, мало не обнюхував папери Кремера, зазирнув у машину і лише після цього наказав пропустити.
— Не подобається мені цей патруль, — сказав Галкін, коли рушили. — У цьому напрямі більше їздити не будемо. Сьогодні востаннє…
Карл погодився з Федьком. Справді, цей есесівець дуже підозрілий. Коли від’їжджали, зробив якусь помітку у блокноті — певно, записав номер машини.
Галкін збільшив швидкість — до виходу в ефір залишалось небагато, а треба проїхати кілометрів з двадцять. Там біля шосе густий гайок із зручним з’їздом — далеко не хочеться заглиблюватись, бо завидна слід ще доїхати до лісу, де на них чекатимуть партизани.
Осінь стояла золота. Кінець вересня, а дні теплі, як влітку. Дерева ще зелені — де-не-де ліси підмальовано жовтою та червоною барвами. Повітря прозоре. Верби обабіч дороги на тлі ясного неба виглядають статечно й спокійно. В природі спокій, немов нема ні літаків, які пішли у височині кудись на захід, ні колони танків з хрестами, що підняли пилюгу на сусідньому путівці; немов на світі панує тиша, і єдиний хижак — це яструб, що кружляє над гаєм…
Галкін зупинився на горбку, звідки добре було видно шосе. Впевнившись, що на магістралі нікого нема, завернули До молодого лісу, котрий притулився до самісінької дороги. Федько закинув на дерево антену, почав настроювати рацію.
Риска, крапка, крапка… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК…
Карл став за крислатим кущем, спостерігаючи за шосе. Нічого не видно — ні машин, ні возів. Зовсім спокійно, лише над головою пташина якась попискує…
Галкін свиснув — подає знак, що передачу закінчено. Можна рушати.
Кремер ще раз оглянув шосе і зробив знак Федькові, аби не заводив машину: праворуч на шосе, за кілометр од них, з’явилась чорна цятка, долинуло гурчання мотора. “Перечекаємо”, — вирішив Карл і присів за кущем. Тепер з дороги нічого не помітило б найпильніше око — суцільна зелено-жовта стіна.
Машина зникла за поворотом. Йшла не дуже швидко для легкової — кілометрів шістдесят-сімдесят на годину. Нарешті вискочила за двісті метрів.
“Хорх”, — визначив Карл. — Певно, військовий”. Справді, поруч з шофером сиділа людина в офіцерському кашкеті. Коли “хорх” минав кущ, Кремер впізнав Харнака. Так, сумніву не могло бути — це гауптштурмфюрер, а на задньому сидінні — військові.
“Що він тут робить?” — подумав Кремер і відразу все зрозумів. Харнак полює на них. Тому й посилений наряд есесівців на виїзді з міста, тому й патруль на дорозі. Галкін правий — на цьому шосе найближчим часом з’являтись не можна.
“Хорх” зник за поворотом. Галкін вивів машину на просіку. Ще раз огледілись і вискочили на шосе. Поїхали у протилежному напрямку, ніж машина з гауптштурмфюрером. Раптом Федько тривожно йойкнув.
— Подивіться назад, — сказав занепокоєно, — по-моєму, це той самий “хорх”.
Кремер озирнувся. Галкін не помилився: потужний “хорх” йшов за ними.
— Швидше, Федю! — наказав Карл. — Вони не повинні наздогнати нас!
Галкіна не треба було підганяти — стрілка спідометра вже наблизилась до стокілометрової відзначки. Федько нахилився вперед, зціпивши зуби і міцно стиснувши кермо. На поворотах не знижував швидкості, машину закидало.
Кремер озирнувся. Відстань між ними зменшилась — “хорх” ішов метрів за триста. Карл уявив, як там зараз приготували зброю, а Харнак лається крізь зуби…
Так, у них з Федьком одна надія — швидкість. Певно, Харнак патрулював на шосе і, одержавши повідомлення, що рація вийшла в ефір, вирішив зайняти позицію біля лісу. “Хорх” проминув місце їхньої стоянки і десь за два кілометри, де починається поле, розвернувся. А потім гестапівці побачили на шосе машину, яка виїхала з лісу, і пішли навздогін.
Тепер — швидкість! Побачивши Кремера в “мерседесі”, Харнак, звичайно, здивується, але машину неодмінно обшукає. Можна, правда, непомітно викинути рацію… А що потім? Брати Шиші навряд чи продадуть їм ще один апарат, навіть за долари. Та й все одно — хоч рацію не знайдуть — підозра у гестапівців залишиться, а це рівнозначно провалу.
А “хорх” поступово наздоганяє їх. Давай, Федю, дорогий, тепер все залежить від тебе…
Попереду крутий поворот. Галкін проминув його так, що у Карла обірвалося серце: якась мить — і “мерседес” полетів би догори колесами у кювет. Федько вирвав машину вже з обочини і кинув її на крутий підйом так, що мотор ледь не задихнувся — лише застогнав, а. потім заревів ще лютіше, набираючи швидкість.
На цьому повороті Федько виграв у “хорха” сотню метрів. Далі шосе було майже пряме, лише з крутими спусками й підйомами, і “хорх” тут мав явну перевагу. Віддаль скорочувалась метр за метром: триста, двісті сімдесят, двісті сорок…
— Нам залишилось п’ять кілометрів, Федю, — сказав Карл. — Там треба з’їжджати на путівець, дорога суха, ми вдаримо їм в обличчя такою курявою, що вони мусять відстати.
Галкін нічого не відповів. Та й що міг сказати, коли вже до краю натиснув на акселератор? Тепер від нього нічого не залежало — стрілка спідометра зупинилась біля останньої цифри на щитку, і нічого вже їм не допоможе, якщо в “хорха” є ще запас швидкості.
Ось і перші постріли. Це добре — виходить, у них нерви не витримали. На такій відстані влучити в “мерседес” може лише сліпа куля, а вони ж висунулись по пояс у вікна, це відразу відіб’ється на швидкості. Вони зрозуміли це і припинили стрілянину. Але ж Галкін виграв на цьому ще півсотні метрів. Вони ж не знають, що до повороту на путівець залишилось не так уже й багато. Два кілометри, півтора… Ось за тим горбком звернуть до лісу… Аби не підвела машина…
Федько не ризикнув на великій швидкості з’їжджати на путівець: не дай боже тепер, коли їхні шанси так зросли, перекинутись чи розтрощити передній міст. Почав гальмувати за двісті метрів до з’їзду і, коли “хорх” майже наздогнав їх і офіцер у чорному мундирі висунувся з пістолетом у вікно, югнув крутим спуском через кювет до лісу, піднявши відразу за собою густу жовту хмару і сховавшись за нею, як за димовою завісою.
Позаду лунали постріли, а “мерседес” вже мчав лісовим путівцем, знов набираючи швидкість. Сімдесят-вісімдесят — для такої дороги це навіть забагато. Машину кидало на вибоїнах, залізо стогнало й рипіло.
Закінчився ліс, і путівець почав петляти між кукурудзяними й картопляними полями. Тепер було видно, як відстали від них переслідувачі — “хорх” ішов за півкілометра, тягнучи за собою пишний жовтий шлейф.
