Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
Кремер різко обернувся до Харнака, схилився над столиком, наче зацікавився розмовою.
— Сідайте, Карл, сідайте, — присунув йому стільця гауптштурмфюрер, — я кажу, спирт добре пити…
Карл, здавалося, всім тілом відчував наближення Амрена. Аби не сіли за сусідній столик…
Есесівці зупинились за кілька кроків, оглядаючи зал. Карл чув кожне їхнє слово.
— Я вперше в цьому місті, — говорив оберштурмбанфюрер, — і воно справило на мене непогане враження. Центр нагадує старовинні німецькі міста.
— Коли ви приїхали? — запитав його супутник.
— Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.
— Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?
— Ще б пак. Чудовий хлопець…
Кремер почув рипіння стільців. Отже, вони сіли за сусідній столик. Серце калатало, кров стукала у скронях. Варто Амренові придивитись….
Карл обережно засунув руку у задню кишеню штанів, непомітно витяг маленький браунінг. Спершись на ліву руку і вдаючи п’яного, поклав пістолет на коліна, накрив долонею правої руки. Шість патронів для них, останній — для себе.
А якщо перебігти зал і вистрибнути у вікно? Першу кулю Амрену, другу — в отого есесівця. Харнак і штурмфюрер п’яні, не встигнуть нічого зрозуміти. До вікна — п’ять метрів. А коли зачинене?.. Можна висадити стільцем шибку, але ж доведеться стрибати з другого поверху і чи встигне він, якщо не зламає ногу, добігти до машини?..
А вони розмовляють.
— Де ви зупинилися? — запитав есесівець.
— Поки не акліматизуюсь, в офіцерському готелі, — відповів оберштурмбанфюрер. — Номер зручний і, головне, у центрі.
— Що замовлятимемо? Ви мій гість, і сьогодні я пригощаю…
— Признатись, я зголоднів. Може б рибу, біфштекс з картоплею і салат? Звичайно, що-небудь випити…
— Чомусь на нашому столі нема прейскуранта.
— Можна попросити у сусідів…
Зарипів стілець, хтось наближався до столика, за яким сидів Кремер. Невже Амрен? Карл почав повільно піднімати руку з пістолетом. Тепер обернутись — і стріляти.
— Пробачте, чи не можна заглянути в ваш прейскурант?
Ні, це не Амрен. Харнак недбало посунув на край столу картонну картку. Карл помітив лише кінчики пальців. Офіцер подякував і пішов на своє місце.
Карл заховав руку з браунінгом під скатертину. “Спокійно, — наказав сам собі, — може, ти і врятуєшся, та завалиш всю справу…” Сперся на лікоть, сховавши своє лице од оберштурмбанфюрера, вдав, що уважно слухає Харнака, насправді ж намагався не пропустити жодного слова з розмови за сусіднім столиком.
— Які у вас стосунки з штандартенфюрером Менцелем? — запитав Амрен у есесівця.
— Службові.
— Я тепер підлягатиму йому.
— З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.
— А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, — поскаржився Амрен.
— Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.
— Отой п’яний?
— Це — його недолік. Коньяк і жінки, а так — світла голова.
— А хто з ним?
Карл здригнувся.
— Біс його знає, — байдуже відповів есесівець.
— Познайомте мене з гауптштурмфюрером.
Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…
— Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.
Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?
— Підемо в сусідній зал, — запропонував есесівець. — Певно, з офіціантом щось трапилось.
— Здається, там веселіше, — погодився Амрен. — Більше народу і музика…
— Ходімо.
Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.
— Що з тобою? — запитав Харнак, побачивши стривожене обличчя Кремера.
— Нога заболіла, — відповів не зовсім до ладу і, важко спираючись на палицю, пішов до дверей. Швидко спустився по сходах, заліз у машину і рушив. Їхав, не знаючи куди й чому. Вже втретє стає на його шляху цей есесівець. І втретє він уникає небезпеки. Так можна стати і фаталістом.
Але ж, як він зрозумів, оберштурмбанфюрер одержав призначення саме до їхнього міста.
Загальмував поблизу Люблінського базару. Поставив машину під брамою у провулку. Виліз, огледівся і югнув за ріг до того будинку, який прикрашала вивіска з величезним примусом. Він не мав права цього робити, та це був єдиний шанс, який залишився.
Ледь ворухнулася штора на вікні, і відразу ж клацнув засув.
— “Чепе”, Євгене Степановичу, — замість вітання мовив Карл, переступаючи поріг.
— Ну, ну, яка ж це надзвичайна подія? — промимрив невдоволено Заремба. — Завжди парка парите… — та, вислухавши розповідь Карла, посерйознішав. — Коли, кажеш, від’їхав од казино?
Карл глянув на годинник.
— Минуло тридцять п’ять хвилин.
— Вони там, гадаєш, сидять?
— Повинні… Амрен не пропустить нагоди випити…
— Почекай-но мене. — Заремба щез у кімнаті, яка правила йому за спальню. Минуло кілька хвилин. Рипнули двері, і Карл здригнувся. Що за чорт — звідки тут офіцер?
— Невеличкий маскарад, — пояснив Заремба. — Без цього не обійтись.
Він випустив Карла тим ходом, що вів із спальні через комору до сусіднього завулка, обережно вислизнув за ним у темряву.
— Рушай на околицю, — наказав, коли сідали в машину.
— Для чого? — не зрозумів Карл.
— Не лізь поперед батька в пекло…
Карл нервував, а Євген Степанович був напрочуд спокійним. Насвистував навіть якусь пісеньку з оперети. У глухому завулку звелів зупинитися. Разом з Карлом вони швидко замінили номери на машині й рушили до центру.
— Тепер так… — почав Заремба. — Зупинишся за сотню метрів од казино. Коли побачиш оберштурмбанфюрера, рушай. Треба наздогнати його, коли буде сам. Трохи випередиш і зупинишся, але мотор не вимикай.
— А коли той есесівець супроводжуватиме його?
— Це ускладнить справу, та нічого не вдієш…
Очікували близько години, і Карл подумав — вони вже прогавили Амрена, коли з казино вийшли двоє у чорних мундирах. Він не міг помилитись — за мить, поки двері не зачинились, впізнав кремезну постать оберштурмбанфюрера. Есесівці постояли біля казино і пішли до центру.
— Рушай! — наказав Заремба.
Карл помітив — Євген Степанович почав нервувати. Справді, все ускладнювалось…
— Наздоженеш їх у наступному кварталі, — сказав Євген Степанович. Карл розуміюче кивнув і загальмував.
На розі есесівці зупинились. Посміялись і розійшлись.
Заремба обтер спітніле чоло.
— Давай! — поклав руку на плече Карла.
Оберштурмбанфюрер йшов, за звичкою тримаючись далі від будинків. На машину не звернув уваги, та, коли вона зупинилась за кілька кроків, озирнувся й повернув на другий бік вулиці. Дверцята “мерседеса” відчинилися, і хтось п’яним голосом мовив:
— По-моєму, це Амрен…
Оберштурмбанфюрер зупинився.
— Точно, Амрен, — повторив той же п’яний голос, і на тротуар виліз чоловік у кашкеті з високою околичкою. Офіцерська форма не викликала у Амрена побоювання, і він рушив до автомобіля.
— Хто?.. — почав.
Два постріли обірвали його запитання. Заремба кинувся в машину, і “мерседес”, відразу набравши швидкість, зник за рогом темної вулиці.
Карл Кремер не знав, що його повідомлення про передислокацію 17-ї стрілецької дивізії в район Бєлгорода було для командування Радянською Армією одним з кілець ланцюга, одним з кількох повідомлень про те, що гітлерівці накопичують у районі Орла, Курська й Бєлгорода значні сили. Ці повідомлення дали змогу вчасно перегрупувати війська — відбірні гітлерівські частини у важких кровопролитних боях зуміли просунутись вперед лише на кілька кілометрів. Битва на Орловсько-Курській дузі закінчилась повною перемогою Радянської Армії — почався наш переможний наступ по всьому фронту, великий визвольний похід, який закінчився у Берліні.
