Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .txt) 📗
— Ми не приймаємо жодних умов! — обірвав його Курт. — Можеш починати… — кивнув есесівцеві у розстебнутому мундирі й додав добродушно: — Руки в тебе сверблять ще зранку…
Той скинув мундир, акуратно повісив на спинку стільця. Подивився на Карла, наче примірявся, зробив кілька пружних кроків і раптом ударив зігнутою правицею так, що Кремер ледь устояв.
— А він міцний! — подивувався есесівець і знову щосили вдарив.
В Карла зазеленіло в очах. І все ж він і цього разу втримався на ногах.
— Хіба ж це удар? — зареготав Гельмут. — А ще хвалиться!
Він обминув Кремера, не дивлячись на нього. Ліниво потягся, повільно махнув рукою. Карл відчув: чомусь йому не вистачило повітря, припекло мозок, потім підкосилися ноги.
— У півсили!.. — хвалькувато загув угорі Гельмут. — Приведи його до свідомості.
Есесівець виплеснув на Кремера відро води, поставив на ноги.
— Відповідатимеш? — запитав Гельмут.
Карл мовчки кивнув.
— Отож, — задоволено потер руки Курт. — Розказуй, навіщо їздив у Швейцарію. Тільки чесно.
Карл добросовісно виклав завчену версію: укладав угоди з швейцарськими фірмами на поставки годинників. Курт доброзичливо хитав головою. Коли Кремер закінчив, мовив глузливо:
— Це ти розповідай своєму духівникові… Тут гестапо, а не сповідальня, і ми все одно витягнемо з тебе правду. Тебе посилав фон Вайганг?
— Ні, — відповів Карл упевнено. — Він лише допоміг мені оформити документи.
— До кого посилав тебе фон Вайганг? — голос Курта звучав загрозливо. — Відповідай, ми все знаємо.
— Я вже сказав, що групенфюрер лише допоміг мені подолати деякі формальності.
— Не крути хвостом! І думай про себе, а не про фон Вайганга.
— Як ви смієте казати таке про групенфюрера? — в голосі Карла бриніло непідробне обурення. — Він — один з найвідданіших рейхові офіцерів і, коли дізнається про вашу провокацію…
— Я востаннє запитую: яке завдання ти одержав від фон Вайганга?
— Не витрачай даремно часу, Курте! — втрутився Гельмут. Моргнув есесівцеві. — Ану, попрацюй ще над ним…
Цього разу Кремер утратив свідомість не так швидко. Його били гумовими кийками, били із знанням справи — аби не пошкодити внутрішні органи і не поламати кістки. Коли од болю хотілося кричати і мимоволі виривався стогін, Карл примушував себе величезним зусиллям волі переключатися на зовсім інше: уявляв залиті сонцем дніпрові схили, золоту баню Лаври серед зелені, Катрусю, яка переступає з ноги на ногу на московському морозі, чекаючи тролейбуса, просторі зали Третьяковської галереї, куди йому вдруге так і не вдалося потрапити…
Подумавши про Третьяковку, Карл згадав картину, що колись вразила його. Він не пам’ятав ані назви картини, ані прізвища художника — перед очима лише стояли двоє полонених червоноармійців з мужніми обличчями і гладка потилиця білогвардійця. Зараз червоноармійців почнуть катувати, потім розстріляють, але жодний стогін не вирветься з їх вуст…
А він зможе так? Хіба не заради тих самих ідей стоїть у цій похмурій кімнаті за сотні кілометрів від друзів і Батьківщини? І вороги, хоч і в інших мундирах, так само ненавидять усе те, що для нього — зміст життя.
Але від болю паморочиться голова і знову підгинаються коліна. І чи є взагалі межа людського терпіння?
Навіть Гельмут захекався. Карл лежить на холодній підлозі і крізь якусь імлу бачить: його кат розстібає комір і обтирає піт з чола. Робить знак есесівцеві, той тягне Кремера до каміна, кидає на стілець.
— То що доручив тобі фон Вайганг? — цідить крізь зуби Гельмут.
Карлові боляче навіть дихати. І все ж раптом стає смішно: невже вони справді впевнені, що біль може зламати будь-яку людину? Так і кортить кинути їм у вічі дошкульні, гнівні слова, але вчасно згадує, чию машкару носить. Цікаво, чи витерпів би справжній Карл Кремер такі катування, скажімо, за мільйон? Чекайте, де він читав, що скупендя пожертвував життям, а не розлучився з кількома золотими? Але ж справжній Карл Кремер в ім’я збереження цих золотих, напевно, давно б плазував перед гестапівцями, брехав і, зрештою, признався в усьому. І чи не переграє він? Адже стійкість духу навряд чи властива Кремерові…
Карл зробив плаксивий вираз обличчя…
— Панове, — прошамкотів, — я сказав вам чисту правду, і мені нема чого додати… У мене з фон Вайгангом лише ділові стосунки і єдине доручення групенфюрера — привезти його високошановній дружині браслет чи сережки.
— Отак, значить, брехатимемо далі, — з неприхованою іронією буркнув Курт. — Може, ти скажеш, що групенфюрер просив привезти ще золоті запонки до сорочки?
— Ні, запонки він не замовляв, — Карл зробив вигляд, що не зрозумів іронії гестапівців. — Але фрау Ірмі, його дружині, подобаються браслети з коштовними каменями…
— А тобі, — скривився Курт, — я бачу, подобаються гумові кийки… Та врахуй: усе, що було, — дитячі іграшки, і ми розв’яжемо тобі язика! Може, — скоса зиркнув на Гельмута, — перейдемо до другої дії?
Гельмут налив повну склянку горілки, для чогось подивився крізь неї на світло, зітхнув і вихилив не поморщившись. Погладив себе по череву.
— Взагалі можна, — відповів, — ти ж знаєш, я ніколи не втомлююсь. Але мені морально важко дивитися на таких покручів: розладнується нервова система і бачу погані сни.
— Ти бачиш сни? — здивувався Курт. — Ніколи б не подумав.
— Бачу… Рідко, але бачу… Нещодавно таке страхіття приверзлося. Наче я повернувся до цирку і хтось із глядачів виходить на арену та кладе мене на лопатки. Такий собі хирлявий тип, а я нічого не можу вдіяти: сила зникла, і все. Так злякався, що аж у піт кинуло. Слава богу, сон… Ти його, — кивнув помічникові на Карла, — відтарабань до камери, може, за ніч набереться розуму…
Лише під ранок Кремер заснув важким сном. Тіло горіло, і лежати можна було тільки на животі. І все ж найстрашніше чекало попереду. Карл не піддавався ілюзіям і напевно знав: гестапівці не кидають слів на вітер. Правда, коли все це робиться з благословення фон Вайганга, вони можуть задовольнитися двома сеансами — цього навіть забагато для того, аби вибити з середнього німецького комерсанта все, що він знає і чого не знає…
Але ж фон Вайганг! Ось тобі й друг дядька, спільник, покровитель і любитель природи! Карл давно знав про жорстокість групенфюрера і все ж, згадуючи його дружній, мало не батьківський, тон, не міг повірити, що він був режисером цього спектаклю.
Коли наступного дня Кремера знов утягли до кімнати для допитів, йому, як не дивно, було легше, ніж напередодні. Ледь тримався на ногах, але знав: зможе витримати все. Ця впевненість полегшувала страждання, вгамовувала біль, та основне — давала моральну перевагу над гестапівцями — вони ще сподівалися на щось, а він твердо знав: бій уже виграний.
Курт і Гельмут усю ніч, напевно, пиячили — вражали пом’ятими обличчями і синцями під очима. Гельмут безперестанку хлудив газовану воду з сифона, а Курт простягнувся в кріслі, заплющив очі та робив вигляд, що вся процедура допиту його зовсім не цікавить і навіть викликає огиду.
— Я рекомендую тобі, — почав ліниво, — зізнатися, з ким зустрічався в Цюріху і які переговори вів від імені фон Вайганга. Це єдине, що може врятувати тобі життя.
— Ну, і взагалі буде легше, — додав недвозначно Гельмут.
Карл нахабно розсівся на стільці, поклав ногу на ногу, хоч і морщився від болю. Зажадав сигарету. Кілька разів затягнувшись, мовив:
— Учора я виклав вам, панове, все. І я не позаздрю вам, коли групенфюрер дізнається, що тут відбулося. Він не з тих, хто прощає. Ви можете…
Договорити йому не вдалося. Гельмут спритним ударом ноги вибив з-під Карла стілець. Це було настільки несподівано, що Кремер ударився головою об кахельну підлогу і знепритомнів. Його привели до пам’яті, потім він знову знепритомнів од болю, і його знову обливали холодною водою, робили уколи, аби очуняв. Так продовжувалось кілька разів і нарешті Карл очуняв на своєму твердому ліжку в камері.
Хотілося пити, та не було сил дотягтись до кухля, що стояв на табуреті. І Карл чи то знепритомнів, чи то впав у напівмаячний стан, коли не відчуваєш власного тіла і все навколо здається нереальним та страшним, як у важкому сні.
