Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
Вони вже перебрали більшість гардероба, і жінка вирішила зупинитись на своїй найулюбленішій вечірній сукні. Блискуча, чорна, вона гарно облягала її струнку постать, робила Лотту трохи вищою. Сукня була без рукавів — ніжні білі руки з ямочками біля ліктів відтінялись темним кольором плаття.
Жінка вийшла у цій сукні, втупивши погляд у підлогу і, навіть не глянувши на Германа, відчула, що він милується нею. Лотта підвела на Шпехта очі — і раптом їй стало соромно. Вона вибігла до своєї кімнати. Трохи заспокоїлась, скинула сукню і стояла перед дзеркалом у самій коротенькій прозорій сорочці, сама дивуючись з краси й принадності свого тіла і знаючи, що віддала б усе заради хвилинної ласки Германа.
А він лаяв себе за те, що йому подобається ця жінка. Лаяв себе і давав найурочистіші обіцянки не захоплюватись вродою Лотти… Але не був певен, що не порушить їх. Знав твердо, це захоплення не завадить йому робити справу, заради якої їхав до Берліна.
Відбули нічним поїздом — і вранці були вже в Берліні.
По-весняному припікало сонце, вулиці заповнював дзвінкий капіж. Сонце віддзеркалювалось у калюжах, вікнах, навіть на довгому стволі зенітної гармати, що стояла у привокзальному сквері, грали сонячні зайчики. Ця гра світла й тіней, приховувала потворність міста, де на кожному кроці все нагадувало про війну, — зруйнований авіабомбою будинок поруч з вокзалом, довга черга біля магазину…
Шпехт хотів іти розшукувати таксі, та Лотта зупинила його — їх зустрічав розкішний чорний “мерседес”.
— Дорин вітчим, — пояснила, — обіймає високу посаду, і подруга потурбувалась про нас.
Машина швидко довезла їх у Шенеберг до Лоттиного будинку. Збудований ще на початку століття, він відрізнявся від модерної вілли Кремера у Бреслау — стрільчасті вікна, незручні виступи й закути, маленькі балкончики на другому поверсі — все це прикрашало будинок, але не створювало зручностей для мешканців.
Перший поверх займали квартиранти із зруйнованих бомбардуванням будинків. Одну з двох кімнат другого поверху Лотта запропонувала Германові. Він почав одмовлятись — мовляв, це може викликати плітки.
— Хвилюєтесь за своє добре ім’я, — засміялась Лотта. — А я за своє не боюсь.
Герман, влаштовуючись у довгій темнуватій кімнаті, думав про Роберта Мора, прикидав, як делікатніше і непомітніше натякнути Лотті, щоб вона влаштувала зустріч з ним. І не знав, що саме в цей час Мор був поблизу їхнього будинку — піднімався сходами музею історії живопису.
Останнім часом у Мора рідко коли був гарний настрій. Це почалось після поїздки у Норвегію, де він на власні очі побачив практичні результати роботи, в якій була і його частка. Раніше, коли Мор працював над теоретичними розрахунками, він хоч і знав, до чого все це приведе, уявляв зброю, у котрій використано пекельну силу атома, чимсь далеким і нереальним. Впевнившись, що роботи просуваються значно швидше, ніж він думає, і що атомна зброя в недалекому майбутньому стане реальним фактом, Роберт Мор впав у чорну меланхолію. Він краще за багатьох знав, чим загрожує нова бомба людству. Картав себе за те, що приклав руку до її створення. А він же завжди вважав себе гуманістом та естетом, любив у житті все прекрасне!
Так, тут було над чим подумати!
Намагаючись втекти від розпачливих думок, Мор поринув у музейні хащі, щодня відкриваючи для себе щось цікаве, що примушувало його зовсім по-іншому подивитись “а мистецтво і хоч трохи змінити погляди, якими він завжди пишався. Переходячи з залу в зал, іноді годинами простоюючи перед картиною, Мор із здивуванням знаходив у ній нову рису чи гру кольорів, які залишалися непомітними для критиків та мистецтвознавців і котрі нерідко давали йому ключ до нового розуміння всієї творчості художника. У такі хвилини Мор забував і про кошмари, що мучили його вночі, і про формули, і про невідступне почуття вини перед людьми. Та минала хвилина і дійсність нагадувала йому про себе нахабною пикою агента гестапо, який заглядав у зал, аби упевнитись — чи все ще стовбичить його піднаглядний перед завалящою картиною, на котру він, агент, і плюнути б не схотів.
Справа в тому, що Мор, як людина, котра мала безпосереднє відношення до нової зброї, фактично не мав права вільно ходити по берлінських вулицях. Та він послався на творчий застій, який не дає йому можливості продовжити вже розпочаті теоретичні розрахунки, і зумів переконати начальство — кілька тижнів життя, не зв’язаного з лабораторією, найкращий спосіб поновити працездатність. Начальство вже звикло до йцго примх. Роберту, щоправда, нічого не допомогло 6, якби роботу закінчили або його можна було замінити іншим працівником, — приборкати бунтаря тоді знайшли б як. Зараз же треба було йти на поступки, і Мору дозволили “вільний” спосіб життя, попередивши, що він не має права зустрічатися з людьми без попереднього дозволу працівників служби СД інституту. Для того ж, щоб цю вимогу Роберт виконував, до нього приставили досвідчених агентів-охоронців, які стежили за кожним його кроком. Мор вже звик до їхньої присутності й намагався не звертати на них уваги.
Сьогодні агент був майже делікатний: він не ходив за два кроки від Мора, що Роберт міг чути його дихання, не намагався безглуздо дивитись на картину, перед якою стояв Мор, стежачи, аби той не заговорив з якимось відвідувачем. Агент стояв у сусідньому залі і лише іноді позирав на Мора хитрими бігаючими оченятами. Правда, у залі нікого не було — лише Мор сидів перед малюнками Даніеля Ходовецького.
Цей художник все більше цікавив Мора. Приваблювали не великі за розміром картини Ходовецького, а його ілюстрації до творів Лессінга та Гете, особливо ж — серія малюнків “Поїздка до Дрездена”. Мор вважав, що ця серія є найкращим посібником для вивчення німецької історії вісімнадцятого сторіччя. Був переконаний — Ходовецький раніше за інших німецьких художників зумів по-справжньому зазирнути в душу простої людини, підмітити найхарактерніші риси бюргерства.
Цей поляк сказав нове слово в німецькому малярстві і став більш національним художником, ніж сотні жалюгідних підмайстрів-німців, які звеличували діяння баварських, саксонських, прусських та інших королів і курфюрстів. Скільки у його Дрезденській серії м’якого гумору і ліризму, любові до людей! А сама манера художника — витонченість малюнка, вміння одним — двома штрихами підкреслити головці риси характеру!
Мор стояв уже з годину — агент, видно, занудьгував, бо все частіше заглядав до залу. Раптом Мору закортіло побавитись, і, коли насторожена фізіономія знов з’явилась у дверях, він поманив агента пальцем… Той вдав здивування, але підійшов.
— Сідайте, мій друже, — Мор присунув йому стільця. — Ви кілька разів заглядали сюди, і мені здалося, що ви чекаєте, коли я піду, аби на самоті помилуватись цими маленькими шедеврами. Чи не так?
Агент посміхнувся й кивнув.
— І тому я довго не заважатиму вам! — вигукнув Мор, — Я бачу, ви тонкий цінитель живопису, і мені хотілося б почути вашу думку про малюнки цього, — підкреслив, — поляка!
Почувши останнє слово, агент втягнув ніздрями повітря, як хижак, що почув здобич.
— Поляка? — запитав. — Якого поляка?
— Я маю на увазі, вельмишановний колего, малюнки поляка Ходовецького, які прикрашають стіни німецького національного музею, — відверто знущався Мор. — І хотів би почути вашу думку про нього.
— Якщо поляк потрапив до німецького музею, — авторитетно мовив агент, — значить, він пройшов расову комісію!
— Ви гадаєте? Невже і в ті часи існували расові комісії?
— Тут і думати не треба, — агент відчув свою зверхність над цим паршивим інтелігентом. — Без расової комісії якомусь полякові й носа не дозволили б сунути до музею. А щодо часів, то ви мені… — скоса зиркнув на сивого художника у протилежному кутку залу — чи не підслуховує, — ви мені не говоріть. Найкращі часи для Німеччини настали тепер, і кожний, хто сміє заперечувати це, наш ворог. Коли ж раніше не було расових комісій, то лише на шкоду німецькій нації… Тому й розвелось у нас колись стільки різних євреїв, поляків та іншої погані…
