Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Василько вже не жартував. На мить уявив, яка товща землі над ним, — і зробилося моторошно. Він, як мураха, а зверху тисячі й тисячі тонн; ось зараз воно осяде, розчавить, не встигнеш і пискнути. Потім подумав, що їм все одно не викрутитись, — гестапівці вже напевно в печері, і яка різниця, де вмерти: тут, у вузькому підземному ході, чи потім — у такому ж похмурому, із слизькими стінами штреці? Одразу вилаяв себе за такі думки. Уявив, як здригнеться і, можливо, розколеться гора, під якою ховається підземний завод, — заради цього варто віддати життя. І все ж не вірилось, що через кілька годин йому доведеться вмирати.
Життя, особливо таке, яким він жив останній час, вабило Василька. Сповнене небезпечних поворотів і таємничості, повсякденного риску, воно обернулося до нього зовсім новим боком. Беручи участь у вєтровських диверсіях, хлопець вів свій особистий рахунок: цей солдат — за спалену в тітки Ганни хату, вибух у кінотеатрі — за дядька Трохима, розстріляного в сорок першому, а підірваний міст — за батька, який загинув під Житомиром…
Як не ріс цей особистий рахунок Василька, ще залишалось і залишалось: за сестру, котра поневірялась десь у північній Німеччині, за сільську школу, в яку влучив снаряд, за вивезене з колгоспної комори зерно… Василько вів рахунок скрупульозно, не забував нічого. Над усе бентежило хлопця, чи встигне повністю розрахуватися з фашистами.
Підтягуючи до себе мішок з вибухівкою, Василько подумав: оцей завод, коли навіть розкласти його на всіх п’ятьох учасників диверсії, напевно, переважить усе, що залишилось у списку; це надало йому снаги, і вузька нора вже не нагадувала могилу. Наздогнав Свідрака і тільки хотів поквапити його, як раптом рюкзак, що весь час заважав хлопцеві бачити Свідракові ноги, провалився кудись униз, а натомість у промені ліхтарика з’явилося забруднене, похмуре обличчя пана Тадеуша. Василько здригнувся од несподіванки, га наступної миті зрозумів — кінець ходу, і вони вже в печері, про яку казав Гібіш.
— Обережно, — попередив Свідрак, — тут круто.
Та Василько не зважив на це: головою вниз з’їхав у печеру, уткнувся руками в холодний камінь, перевернувся і відразу випростався.
Свідрак витягнув з нори його мішок.
— Акробат! — мовив іронічно. — То, прошам пана, тут не цирк і навіть не гімнастична зала.
— Ви завжди були похмурим бурбоном і відлюдьком, Свідрак, — весело відрізав Василько, приймаючи мішок, — і я сумніваюсь, аби навіть дружина бачила колись усмішку на вашому жовчному обличчі!
— Коли б мені зустрітися з Вандзею… — Жовтувате обличчя Свідрака посвітлішало. Він допоміг Гібішеві спуститися до печери й присунувся до Василька. Мовив стиха:
— Слухай, хлопче, поклянись мені, якщо залишишся живий, розшукати Вандзю.
— Зарано ховаєте себе, пане Тадеуш!..
— Ти чув мене?
— Клянусь! — серйозно відповів Василько, зрозумівши, що ця клятва заспокоїть Свідрака. Вдвох вони витягли рюкзаки Юзефа та Вєтрова. Тепер можна було й роздивитися довкола. Промені чотирьох ліхтариків обмацували гранітні склепіння, які губилися десь у темряві. Ліворуч каміння нависало зовсім низько, під ним угадувався вузький прохід. Гібіш попрошкував, перелізаючи через гранітні брили, саме туди, та Вєтров зупинив його.
— Хвилинку, — мовив. — А якщо есесівці наважаться переслідувати нас?
Вчотирьох вони швидко завалили вхід до печери камінням. Щоб розібрати його, їм вистачило б десяти хвилин, тим же, хто йтиме по їхньому сліду, довелося б перетягувати важкі брили аж до штреку.
— Кілька годин здорової фізичної праці, — засміявся Василько. — Не хотів би бути на їхньому місці.
Гібіш, який пішов уперед, уже сигналив ліхтариком. Один за одним слідом рушили інші члени групи.
Кремер продовжував стояти в незручній позі, затиснувши портфель під пахвою і не витягуючи руки з кишені.
— Хто ви і що вам потрібно? — запитав ще раз.
— Хіба це має принципове значення? — вкрадливо відповів лисий. — Хіба ви заспокоїтесь, дізнавшись, що мене звуть Гаррі Сноу, чи Джеком Роузом? Прошу сідати, сподіваюсь, ми ненадовго затримаємо вас. За умови, — усміхнувся, — що ви розумно поводитиметесь.
— Я скаржитимусь! — твердо заявив Карл. — Ви не маєте права затримувати іноземного підданого!
— Ми не збираємося пред’являти вам ордер на арешт, — глузливо мовив лисий, — бо, як ви вже здогадались, не належимо до швейцарської поліції. І все ж вам доведеться порозмовляти з нами. Ми зацікавлені в цій розмові і, сподіваюсь, ви також.
— Ви надто самовпевнені, — стенув плечима Карл. — А якщо я відмовлюсь?
— У нас є достатні гарантії, — кивнув той на квадратнолицього. — Ви не зможете заперечувати проти таких переконливих аргументів.
Карл подумав кілька секунд, присунув ногою стілець і сів. У нього не залишалося іншого виходу. Картав себе: попався, як хлопчисько. А варто було звернутися до портьє…
Але хто вони і що їм треба? Може, полюють за його паперами? Певно, чортихатимуться, побачивши, що саме привіз Карл Кремер до Швейцарії.
Лисий умостився в кріслі навпроти Кремера.
— Моє прізвище — Хокінс. Швейцарський комерсант Чарлз Хокінс до ваших послуг. Я і Джон, — знову кивнув на квадратнолицього, — як ви уже змогли упевнитися, трохи обізнані з вашими справами і просимо вибачення за дещо безцеремонне втручання у них. Сьогодні вранці ми бачилися в холі готелю, потім ви дуже вміло й швидко замели свої сліди, та ми не сумували, бо знали, з ким ви збираєтеся зустрітись. І, бачите, спокійно дочекалися вас.
— Ви чудово обізнані, панове, — ствердив Карл, — але для чого вся ця комедія? Коли я вам потрібен у якійсь діловій справі, чи не простіше було зателефонувати й домовитися про зустріч? Без цих, так би мовити, — глянув на двері, — надмірностей.
Хокінс зареготав.
— Надмірностей, кажете!.. Джон, чуєш, це ти — надмірність! — Враз нахилився до Карла, посерйознішав. — Ми з вами так мало знайомі, що не наважилися дзвонити. Ви могли відразу покласти трубку.
— Логіка в цьому є, — погодився Карл. — І все-таки, що вам потрібно?
— Ви поставили питання, на яке мені дуже просто відповісти, — сказав Хокінс. — Але я не зроблю цього, аби ви не потрапили в незручне становище. Коли відразу відмовишся, потім важче погоджуватися: треба вишукувати різні аргументи і взагалі крутити хвостом. Тому я спочатку розкрию свої козирі. Отже, ми знаємо, що ви приїхали до ІІІвейцарії за дорученням групенфюрера СС фон Вайганга. У вас призначена на сьогодні зустріч з містером Гарлендом. Ви повинні передати йому деякі документи й креслення в обмін на рахунок у банку “Вонтобель і К?”. Чи не так?
— Яке це має значення? — знизав плечима Кремер.
— Власне, ніякого, — також умисно байдужим тоном відповів Хокінс. — Але ж ви вивезли з Німеччини папери й документи, які належать німецьким фірмам або державі. Чи знаєте ви, якою статтею карного кодексу це карається?
— Я не люблю шантажу, — відрізав Кремер. — Тим більше, що вам буде важко щось довести.
— О-о! Не хвилюйтесь, доказів буде скільки завгодно! — Очі в Хокінса закрижаніли. — Ви уявляєте, що подумають в СД, коли одержать, наприклад, фото, на якому ви мало не обіймаєте Джона? Хто-хто, а хлоп’ята з відділу Шелленберга добре знають Джона, — засміявся, та в немигаючих очах не згас злий вогник. — Карл Кремер у дружніх обіймах агента Управління стратегічних служб Джона Селлерса — СД більш нічого й не потрібно. Не допоможе навіть вплив фон Вайганга. Та й чи захоче групенфюрер втручатися у цю неприємну історію?
Хокінс присунув Кремерові ящик з сигарами.
— Гаванські, — похвалився, — Я захопив з собою кілька сот. Клята війна, навіть у Швейцарії не можна дістати гарних сигар…
Карл швидко обдумував становище. Понюхав сигару, запалив сірника. Ось, значить, до чиїх рук він потрапив. Американська розвідка. Вони прекрасно інформовані і зараз намагатимуться завербувати його. Що ж, повеселішав, можна погратись!
Хокінс продовжував, пихкаючи димом:
