Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
А коли Заремба не встиг вистрілити? Коли на нього напали зненацька? Але ж крикнути він міг!
Богдан не знав, що робити. Вирішив чекати ще три хвилини. Коли вони минули, накинув ще три. Роз’ятрений чеканням, вкрай знервований, вирішив уже підпалити шнур, коли побачив вдалині ледь помітний спалах. Один… другий… Накривши полою ватянки запальничку, підпалив кінчик шнура й короткими перебіжками рушив до люка: тепер все одно, нехай помічають… І помітили. Коли вже добігав до своїх, автоматна черга розірвала тишу, й кулі проспівали над головою.
— Лягай, дурню! — почув голос Заремби, та п’янка радість штовхала вперед. Нараз випростався на весь зріст, озирнувся на цистерни, погрозив кулаками і крикнув щось гнівне. Лише коли знову зацокотіли автомати, впав біля люка. Звідти стирчала голова Заремби.
— Давай, скажений, — крикнув.
Вже спускаючись униз, Богдан побачив, як темне небо вкрилося червоною загравою…
Коли дісталися “бази”, як охрестив Заремба печеру Чапкіса, пішла вже шоста година ранку. Вирішили зачекати з виходом у місто до вечора. Зараз, певно, тривога, та все одно, поки дійдуть до свого люка, де залишили чистий одяг, вже розвидниться. Краще вийти між сьомою і восьмою вечора — коли смеркне й можна встигнути перед комендантською годиною дійти додому.
Полягали спати. Богдан довго перевертався з боку на бік. Євген Степанович штовхнув його кулаком.
— Спи, — наказав.
— До речі, — прошепотів Богдан, — чому ви так забарилися біля складів?
— А я хотів зірвати середній, аби від нього спалахнули інші. Вмостився у закутку під ганком, а тут виходять двоє… Стоять і курять… Хвилин десять стояли…
— А-а… Зрозуміло… — мовив Богдан, повернувся і відразу заснув.
…Нарешті позаду довга й важка подорож підземними лабіринтами. Натягнувши чистий плащ, Богдан піднявся до кришки колодязя й визирнув на вулицю. Темно, лише блищить сніг у місячному сяйві. Спокійно відсунув кришку люка, уважно огледівся. Тиша, наче все завмерло.
— Порядок! — гукнув товаришам і виліз нагору. Глибоко вдихнув морозне повітря. Як добре все-таки тут, на землі!
Щось тріснуло в садку напроти. Озирнувся й побачив солдата у касці, який перебігав між деревами. Богдан упав на сніг, потягнувшись за пістолетом, і тієї ж миті в саду голосно зацокотіли автомати.
— Тікайте! — крикнув у люк. — Я їх затримаю!
Розумів, що коли і він спробує втекти через каналізацію, ті, — що перебігають вулицю, встигнуть їх закидати гранатами. Узяв на мушку найближчого, котрий біг просто на нього, вистрелив. Ще один упав… Есесівці заховались під парканом.
— Злякалися, гади! — зрадів. Обережно підвівся на ліктях, аби самому спробувати відступити, та кулі підняли фонтанчики снігу майже перед очима, і чорні постаті знову почали наближатись до нього. Поклавши пістолет на ліву руку, стріляв у них, поки кінчились патрони. Підвівся і вдарив рукояткою першого… Потім задзвеніло у голові. Здалося, знов побачив небо в червоній заграві, — і темрява…
Карл Кремер поцілував пальці губернаторші й мовив патетично:
— В цей урочистий день я бажаю вам цвісти ще багато й багато років на радість усім поклонникам. А щоб ваші пальчики стали кращі, наша бідна фірма просить дозволу прикрасити їх цим скромним подарунком!
Огрядна повновида жінка років сорока, але з претензіями на моложавість, засяяла:
— Ви завжди щедрий на компліменти, гер Кремер, — сказала маніжно.
Карл Кремер удав на обличчі відчай.
— Як можете ви, фрау Ірмо, — мовив палко, — хоча б на мить поставити під сумнів мою щирість! Ви ж знаєте, я завжди кажу лише правду!
— Заспокойтесь, мій друже, — фрау Вайганг кокетливо доторкнулася його руки. — Боже мій, яка красива річ!
Перстень був дібраний з врахуванням смаків губернаторші: масивний, з великим, як крапля крові, рубіном. Фрау Ірма ледве насунула його на палець, показала чоловікові.
— Чудово, чи не так? — зажадала підтвердження. — Ви завжди знаєте, що мені подобається, гер Кремер.
Карл схилив голову. Не так вже й складно це знати. Та мовив з пошаною:
— Ваші вишукані смаки доводять мене інколи до відчаю, фрау Ірмо. Та я сподіваюсь і надалі робити все можливе, щоб їх задовольняти.
Карл Кремер знав, що чинив. Губернатор — групенфюрер СС Зігфрід фон Вайганг був вдруге одружений — з жінкою, значно молодшою за нього. Ця жінка крутила ним, як хотіла. У перший же вечір, коли Кремер з’явився в губернаторському будинку, молодий і елегантний комерсант привернув увагу фрау Ірми, а кілька компліментів остаточно довершили справу. Компліменти та подарунки скоро допомогли Карлові Кремеру стати мало не другом дому Зігфріда фон Вайганга. Перед ним запобігали навіть впливові чиновники, і сам шеф гестапо Отто Менцель привітно стискував руку при зустрічах.
Сьогодні день народження фрау Ірми. Свято, щоправда, зіпсоване вчорашньою диверсією на військових складах, хоча губернатор і наказав поширити офіційну версію, згідно з якою втрати на складах були зовсім мізерні — мовляв, згорів один барак та кілька тонн пального. Але всі знади про справжні розміри катастрофи, шепталися по кутках, передавали плітки про партизанську банду, котра нібито організувала наліт на склади. Дехто пророкував кінець кар’єри штандартенфюрера Менцеля — армійська контррозвідка неодмінно намагатиметься довести вину гестапо… Коли ж на свято з’явився сам Менцель, як завжди самовпевнений і нахабний, чаша ваги схилилась на його сторону — блискавкою розлетілася чутка про арешт крупної підпільної комуністичної організації, яка, власне, і здійснила диверсію.
Улучивши хвилину, коли Менцель залишився один, Карл Кремер підійшов до нього.
— Вас можна вітати з великим успіхом, штандартенфюрер. Кажуть, у нашому місті покінчено з комуністичним підпіллям.
— Не кажуть, а точно, — самовдоволено мовив той. — Ми поставили крапку на діяльності скомунізованих елементів. І ще, скажу вам по секрету… — присунувся до Кремера, і той зрозумів — Менцель хоче, аби цей, так би мовити, секрет якомога скоріше перестав бути таємницею, — ми затримали диверсанта, котрий намагався висадити склади.
“Намагався! — посміхнувся в душі Кремер. — А те, що досі горить, хіба ілюмінація?” Вголос же сказав:
— Невже? І хто ж він такий?
Карл думав, що це — чергова вигадка шефа гестапо. Та Менцель раптом похитнув його впевненість.
— Ми ще не з’ясували його особу, — пояснив. — Та це вже не така й складна справа. Хоча цей здоровань — зроду такого не бачив — поки що тримається, ми йому скоро язика розв’яжемо.
“Невже взяли Богдана?” — обірвалося серце у Карла. Розмовляв з гостями, жартував, щедро розсипав компліменти, а ця думка весь час точила мозок. Пославшись на мігрень, відкланявся. Півночі ходив по кімнаті. “Невже взяли Богдана?” Голова і справді боліла так, що можна було збожеволіти. Ледь дочекавшись ранку, поїхав до Фостяка. Той нічого не знав. З червоними очима, змарнілий, просидів до вечора в підсобному приміщенні магазину, наказавши нікого до себе не пускати. Надвечір зайшов Фостяк. Кремер лише подивився на нього і все зрозумів.
— Богдана взяли… — підтвердив його припущення Фостяк. — Гестапо провело арешти… Взяли товариша Ковача та кількох членів організації, які випускали листівки. Є суворий наказ: до з’ясування обставин — ніяких зустрічей.
“А як взяли Богдана?” — так і хочеться запитати, але язик став неслухняним. Фостяк наче почув німе запитання.
— Хтось помітив, як наші йшли під землю. Есесівці влаштували у цьому місці засідку. Богдан виліз перший. Помітивши солдатів, відкрив вогонь. Врятував товаришів — вони встигли відступити і вийшли в іншому районі міста.
“Ти завжди був таким, Богдане! Ніколи нічого не шкодував для товариша. Ризикуючи життям, витяг мене з полону. І тепер віддав життя за друзів. Та чому віддав? Невже не можна нічого зробити?..”
Але знав, гестапо не віддає своїх жертв.
Богдана допитував Харнак. Гауптштурмфюрер зумисне не сів за стіл, що мимоволі відразу ж надало б цій процедурі офіційного. характеру, а вмостився у кріслі, Поставивши поруч маленький столик з кофейником і чашками. Стефанишину запропонував місце навпроти, присунув до нього чашку з паруючою кавою і сказав люб’язно:
