Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .txt) 📗
— Де Крафт?
— Десь там, — невизначено повів головою механік. — Дзвонить у поліцію…
— Де там? — розізлився Ерлер. — Негайно знайдіть його!
У механіка одвалилася нижня щелепа. Мауке втрутився і за хвилину з’ясував, що водій машини 184–93, яка перевозить текстильні товари у магазини фірми “Гешке і К°”, залишав її щодня приблизно на дві години біля універмагу. Крафт живе там поблизу і саме в цей час обідає. Сьогодні, повернувшись, він не застав грузовика на місці.
Мауке відкликав Ерлера і порадив йому подзвонити в гестапо, щоб дати розпорядження негайно заарештувати Крафта — дома, на роботі чи у магазині — де той раніше з’явиться. А втім, зробив він це просто так, для перестраховки, бо майже напевно знав: Крафт тут ні до чого — якщо б це він зустрічався з Ульманом у селищі, то, повернувшись до міста, тихенько поставив би машину біля універмагу або загнав її у гараж.
Передбачення гауптшарфюрера справдилось: черговий по гестапо доповів, що машину 184–93 знайдено за кілометр від селища. Покинули її просто на узбіччі з годину тому — мотор ще не встиг охолонути.
— Що робитимемо, шеф? — запитав Мауке, зручно вмостившись у м’якому кріслі в кабінеті Ерлера.
Штурмбанфюрер міряв кімнату важкими кроками. Заклав руки за спину, від чого його велике черево здавалося ще більшим. Розстебнув комір і голосно сопів.
— Наказую негайно заарештувати Ульмана й Панкау! — рубонув кулаком у повітрі. — Побачимо, що заспіває ця сволота під час допиту!
Мауке не змінив пози. Натрудив ногу, і вона пекла вогнем, заважала думати. А тут ще штурмбанфюрер, як маятник, — туди-сюди перед очима…
Мауке зневажав Ерлера, вважаючи його тупаком і вискочнем. “Мішок з салом”, — подумав, зиркнувши на його черево. Людині фартить, а вона звикла до цього і справді увірувала в себе. Типовий орел — як був дрібним крамарем, так ним і залишився: єдине, на що здатний, — пустити кров червоним… Але ж для цього зовсім не обов’язково мати чин штурмбанфюрера…
Раптом Мауке зрозумів: він заздрить Ерлеру. Але хто сказав, що заздрість протипоказана офіцерові СС? Головне, аби варила голова, решта — дрібниці… Він з задоволенням підставить ногу цьому бундючному товстуну — треба лише обрати зручний момент. А поки що доведеться дотримуватись субординації…
Мауке невдоволено глянув на чергового по гестапо, який усе ще стовбичив на порозі кабінету, чекаючи розпоряджень. Ерлер перехопив цей погляд.
— Можете йти, — відпустив унтер-офіцера.
Гауптшарфюрер дочекався, поки за черговим зачинилися двері. Мовив з ледь помітним іронічним підтекстом:
— І ви вважаєте, ці двоє відразу назвуть прізвища своїх спільників?
— У нас є багато засобів, — не помітив іронії Ерлер, — розв’язувати язики…
— І це ви кажете мені! — Мауке зробив наголос на останньому слові. — Нібито я перший день у СД!
Ерлер зупинився перед кріслом. Цей гауптшарфюрер починає розмовляти у неприпустимому тоні. Хоча він ось-ось і одержить офіцерське звання, та це не дає права так нахабно поводитись.
Штурмбанфюрер скипів: виставив уперед ногу, клацнув пальцями, що було ознакою крайнього роздратування, та, зустрівши спокійний погляд Мауке, стримався. Біс з ним, з цим хлопчиськом. Сам рейхсфюрер СС Гіммлер відзначив його заслуги в боротьбі з польськими партизанами, нагородив залізним хрестом першого ступеня. Як-не-як, а Мауке проявив героїзм: поранений, продовжував стримувати банду партизанів. Ногу, правда, гауптшарфюреру відтяли, та рейхсфюрер наказав залишити його у військах СС.
Ерлер здогадувався: трюк цей має в основному рекламний характер — дивіться, мовляв, рейх не забуває своїх героїв, — та не рахуватися з Мауке не міг. Тим більше, що хлопчисько вже натрапив на слід підпільної організації, за якою бозна-скільки полює дрезденське гестапо. Згадав; групенфюреру фон Вайгангу відомо, що ідея доручити Мауке операцію в робітничому селищі належить йому — Ерлеру. Ідея і керівництво операцією. Він не приховуватиме заслуги гауптшарфюрера Мауке, та зуміє показати й свої. Вернер Зайберт, роль якого так вдало грає Мауке, лише пішак у складній грі, котру розпочав він — штурмбанфюрер Ерлер. Отже, слід використати Мауке до кінця.
Від цих думок у Ерлера одразу поліпшивсь настрій, і він запитав:
— Що порадить мій молодий друг?
Мауке розгадав тактику штурмбанфюрера. Та нехай думає, що йому вдалося обдурити простачка гауптшарфюрера. У вирішальний момент Ерлер усе ж одержить мат: у Мауке знайдуться друзі, які відкриють очі групенфюреру фон Вайгангу, а якщо знадобиться, і самому Гіммлеру. А тепер нехай товста свиня трохи потішиться. Смішно дивитись, як вона намагається блиснути ерудицією.
— Мені здається, — вкрадливо розпочав гауптшарфюрер, — ви вже прийняли рішення і лише хочете перевірити свою думку. Адже ж ви гадаєте, що не слід відразу затримувати цих двох комуністів, аби не сполохати все осине гніздо? Я згоден з вами — треба встановити за ними пильний нагляд; тоді ми дізнаємось, хто був у машині і хто допомагає їм у злочинних акціях проти рейху.
Ерлер задоволено погладив облисіле чоло.
— Ви не ясновидець? — голосно зареготав. — Звідки ви все це знаєте?
— Я вірю у прозорливість свого начальства. — відрізав Мауке, віддано дивлячись у вічі штурмбанфюреру, — і знаю: воно завжди обере найкращий варіант!
“Якщо Ерлер проковтне це, — подумав, — він більший йолоп, ніж вважаю навіть я”.
Ерлер проковтнув. Масні щоки його розтягла вдоволена усмішка.
— Дійте, мій молодий друже, — мовив поблажливо. — Ми на вірному шляху і найближчим часом застукаємо це комуністичне кубло. Зранку у ваше розпорядження поступить оперативна група.
— Я дуже вдячний за таку високу довіру, — відповів Мауке, підводячись. — Тепер мушу від’їжджати.
Уже в дверях не втримався, аби не вколоти на прощання:
— До речі, штурмбанфюрер, не забудьте дати наказ щодо звільнення цього шофера. Крафта, здається? Він не має жодного відношення до червоних, а наші хлопці не так уже й охоче випускають заарештованих…
Після затемнених німецьких міст, зруйнованих бомбардуванням кварталів, понурих, погано одягнених людей Цюріх вразив Карла Кремера неоновими рекламами, блискучими вулицями, привітними усмішками перехожих. Немов не було за кілька десятків кілометрів кордону з підозріливими митними чиновниками, похмурими есесівцями в чорному і, куди не глянеш, гестапівцями у цивільному.
Дзеркальні вітрини магазинів — магазини на кожному кроці: ювелірні, антикварні, гастрономічні, великі універсальні і зовсім маленькі книжкові, взуттєві, готового одягу, — ресторани, кав’ярні, кінотеатри… І банки…
Слово “банк” на солідних бронзових табличках, на респектабельних — золото на чорному тлі — скляних вивісках. Це слово підморгує з неонових реклам, ріже очі на сторінках газет. “Юліус Бар і К°”, “Вонтобель і К°” — великі банківські контори та банки дрібніші й зовсім малі — і все ж банки: з мовчазними службовцями, старовинними меблями, холодною люб’язністю директорів і десь там, унизу, броньованими сейфами. То свята святих кожної контори, починаючи з сімейного підприємства “Юліус Бар і К°”, яке вже існує мало не півтора сторіччя, і кінчаючи новонародженою конторою, що тільки починає обзаводитись клієнтами.
Номер у готелі, де зупинився Кремер, — теплий і просторий, з великим вікном на шумну вулицю. Карл відсунув штору, дивився на людський мурашник внизу і нічого не бачив. Нервове напруження, в якому перебував останні дні, поступалося місцем втомі: Карл відчував, що ледь тримається на ногах. Тепер — спати. Спати і спати, спати досхочу в м’якій постелі з крохмальними простирадлами… Та не було сил зрушити з місця. Карл стояв і стояв, спершись плечем на віконний виступ, — ні про що не думав.
Нарешті зібрався з силами, прийняв гарячу ванну і пірнув у м’яку свіжість простирадл. Думав — засне відразу, та сон не брав, лише тіло скувала солодка млість. Лежав, заплющивши очі, і ще раз переживав події останнього часу.
