Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
— У тебе дуже правдиві очі, — сказала. — Вони зігрівають мене!
Сливинський дивився на Марію справді на диво чесними, люблячими очима і думав — час уже вимикати світло…
Щаслива й безвільна, Марія лежала, поклавши голову на плече пана Модеста.
— Любий, — шепотіла, — нікуди я тебе не пущу. І тут знайдеться для нас багато справ.
— Все це — дурниці, — обірвав пан Модест, — що я можу зробити один, без зброї, без зв’язків?
— Але ж існують люди…
— Де вони? Не вірю я у ці казки…
— Я тебе зведу з ними.
— Ти? — засміявся Модест. — Не жартуй, моя люба.
— Так, я… — пригорнулась до нього гарячою щокою Марія, — Ти не віриш мені, але ж я познайомлю тебе з вуйком Денисом. Хороша людина, справжня, чесна. Ти знайдеш з ним спільну мову.
— Це з вашої друкарні?
— Наш метранпаж. Він друкує листівки у гітлерівців під носом…
— І багато вас?
— Тихо будь, — прошепотіла Марія, — про такі речі не питають. Ти знаєш, що таке конспірація?
— Догадуюсь, — посміхнувся у темряві Сливинський.
— Розумний ти мій… — погладила його по щоці Марія, і через хвилину пан Модест почув її рівне дихання.
“Заснула”, — зрозумів. Ліниво потягнувся й подумав, що у пані Стелли зараз п’ють і танцюють. Напевно, там панна Ядзя. “Треба завтра неодмінно подзвонити їй”, — вирішив. Повернувся на бік і також заснув.
Марія розбудила його на світанку. Сиділа на краю ліжка, вже одягнена, вмита й зачесана.
— Повернусь післязавтра, — мовила.
— Я проведу тебе, — відкинув ковдру Сливинський.
— Не треба, — ласкаво скуйовдила йому чуприну. — А про нашу розмову вночі забудь, нікому ні слова.
— Я чекатиму на тебе, моя люба, — ухилився від прямої відповіді пан Модест.
— До післязавтра, — поцілувала його Марія. На порозі вона озирнулася і усміхнулась відкрито й радісно, як усміхається людина, у котрої легко на душі.
Модест Сливинський поспав ще, потім зробив гімнастику, випив чарку коньяку і попрямував до гестапо.
— Мій експеримент, — пан Модест наголосив на першому слові, — так, мій експеримент, як ви цілком справедливо зволили висловитись вчора, гер штандартенфюрер, завершився блискучим успіхом. Я можу назвати вам ім’я одного з керівників підпілля…
— Хто? — видихнув Менцель.
— Метранпаж друкарні, якийсь вуйко Денис. Сподіваюсь, прізвище встановити не так уже й важко.
Менцель викликав Харнака, і Модест Сливинський, виклав усе, про що дізнався від Марії Харчук.
— Поздоровляю вас, Віллі, — сказав штандартенфюрер, дивлячись на пана Модеста, — ваш план виявився вдалим. Поздоровляю і вас, пане Сливинський, — підсолодив пілюлю, — ви діяли непогано. Тепер, панове, нам слід обговорити другу частину операції… — Помітивши знаки, які подавав Харнак, сказав неввічливо: — Зачекайте, пане Сливинський, у приймальні, ви можете знадобитись.
“Як напився, то й од криниці одвернувся”, — сердито подумав пан Модест, навмисно повільно прямуючи до виходу. Коли двері зачинились, Менцель здивовано глянув на Харнака.
— Не розумію вас, Віллі. Адже ж з його допомогою ми можемо проникнути у саме серце організації.
— Не думайте, шеф, що там сидять самі тільки ідіоти. Вони розкусять цього птаха за один день. Досить і того, що він обдурив цю жінку. До того ж, чи гарантовані ми, що там не знають його як ділка з чорної біржі?
— Логічно, — погодився Менцель. — Що ж ви можете запропонувати?
— Мадам Харчук не повинна повернутись до міста, — твердо сказав Харнак. — Вона повинна піти туди, — зробив виразний жест рукою, — звідки ще ніхто не повертався. Але треба, щоб ніхто не запідозрив нашої участі. Наприклад, автомобільна катастрофа, у якій загинуло і двоє поліцаїв. Трупи побачить місцеве населення. Відразу підуть чутки — все чисто й красиво. А ми в цей час ідемо по слідах отого Дениса… Чи вже з’ясовують його прізвище? Є вже відповідь? Чудово, значить, Ковач… Справу доручаємо найдосвідченішим агентам. Ви згодні, штандартенфюрер?
Марія Харчук стояла на околиці містечка й чекала на автобус.
Ішов дощ, віяв холодний, пронизливий вітер, і Марія тю очі закуталась теплою хусткою. Автобуса не було й не було. Може, взагалі його не буде: на все містечко один старенький, пошарпаний автобус, та дяка богу, що є й такий, — все ж не пішки.
Поруч тупцювало ще кілька пасажирів. Марія запитала в одного з них, чи не відмінили рейс. Той сердито глянув на неї, витяг з кишені великий срібний годинник, клацнув кришкою і лише після цього відповів:
— Автобус на ремонті. Але обіцяють: ось-ось рушить в рейс…
Підійшли двоє поліцаїв. Видно, напідпитку — пальта розстебнуті, обличчя червоні, зухвало поглядають навколо. Марія щільніше закрила обличчя хусткою, згорбилася. Тепер вона була схожа на літню жінку, яка повертається до міста від сільських родичів, взявши з собою, що дали: відро картоплі, кілька качанів капусти, вінок цибулі. На нинішні часи — багатство…
Автобуса не було.
Марія закривалась парасолькою від поліцаїв, що чіплялись до пасажирів. Кинувши кілька глузливих реплік на адресу мокрих, погано зодягнених селян з кошиками, вони відтиснули від них молодесеньку дівчину, яка позирала на них переляканими очима.
— Агов, Грицьку, — реготав один з поліцаїв, — ця фройляйн схожа на мою колишню коханку. Що ти дивишся на мене так жалібно? Усміхнися, дівчино, я хочу побачити, як ти усміхаєшся…
— Ти їдеш до міста, дівчино? — допитувався другий. — Ми можемо там непогано повеселитись…
Дівчина задкувала до Марії, та один з поліцаїв раптом підставив їй ногу, і вона впала на мокру траву.
— Ха-ха! — зареготав поліцай.
Марія побачила, як затремтіли щоки у пасажира з срібним годинником. Перенісся в нього побіліло; він рвучко обернувся до поліцаїв.
— Ха-ха! — реготали поліцаї, дивлячись; як тікає до містечка дівчина. — Не лякайся, фройляйн, ми пожартували!..
— За такі жарти… — почав пасажир, та Марія встигла смикнути його за руку.
— Спокійно, — прошепотіла, — не встрявайте!
Чоловік хотів щось відповісти, та з-за рогу виринув критий брезентом грузовик. Загальмував, оббризкавши багном селян. З кабіни висунулося червоне безброве обличчя. Шофер уважно оглянув пасажирів і сказав:
— Автобуса не буде. Ремонт… Можете їхати зі мною…
Поліцаї сіли на кращих місцях біля кабіни. Марія повернулася до них спиною, примостившись біля заднього борту, так, аби бачити дорогу. Вона любила дивитись на шосе — як тікають назад дерева й кущі, поодинокі будиночки.
Шофер швидко гнав машину, грузовик підстрибував на нерівному асфальті, Марію кидало в різні боки, та вона міцно трималася. Думала: все-таки пощастило. Автобус зіпсувався, треба було б ще добу сидіти в містечку, коли б не ця машина. Через півтори-дві години вона буде у місті і знову побачить Модесту Володимировича. Не так уже й давно вони розлучились, а на серці було тривожно, хотілося скоріше зазирнути у темні очі Яблонського. Навіть зморшки біля губ, як,і надавали його обличчю трохи скептичного вигляду, подобались Марії. Завтра вона розповість про нього вуйкові Денису, і Модест Володимирович стане членом їхньої організації. Разом вони розклеюватимуть листівки. А втім, може, Яблонському доручать відповідальнішу роботу?
Машину кидало на вибоях, та Марія не помічала цього, усміхалась замріяно. Вже сьогодні вона буде з Модестом… А завтра, може, сам вуйко Денис зайде до них. Він, мабуть, спочатку гніватиметься на Марію за те, що не порадилася з ним, але хіба ж можна не вірити Яблонському? Це все одно, що не вірити самій собі. Так вона й скаже вуйкові Денису: ви що ж, не вірите мені? Ні, Ковач зрозуміє її і не лаятиме — це ж добре, коли в організацію приходить ще один надійний товариш.
Обабіч дороги — чорні голі поля. Машина мчить з горба на горб, поля біжать назад, ось уже й осінній непривітний ліс. Лише де-не-де зеленіють галявини — дощ січе по стовбурах і вітах, у ровах повно води, з-під коліс машини вусібіч летять бризки…
