Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Юлія стояла перед дверима і з-за її плеча досить зухвало й по-панібратському посміхався Шилінг. Але Президент не звернув уваги на його нахабство. Дивився на Юлію, і тривога й ляк опанували ним. Такою бажаною і недоступною уявилася, що серце тенькнуло, але відразу взяв себе в руки й подумав: скільки було таких — тільки спочатку видавалися неприступними й недоторканими, все, зрештою, залежало від його щедрості, голови” — не злякати, знайти ключик, а коли цей ключик ще й золотий…
Згадка про золотий ключик заспокоїла Президента, й він відступив, пропускаючи Юлію. Проминула, ледь торкнувшись його стегнами, обтягнутими джинсами, й Президент пошкодував, що прийшла в джинсах, правда, ці кляті жінки розуміють, що джинси, хоч і приховують ноги, роблять їх, так би мовити, сексуальнішими, а Юлія до того ж надягла зовсім відкриту кофтину, оголивши плечі.
Президент стояв і дивився на Юлію, зовсім забувши про Шилінга. Дивився, як жінка поправляє зачіску перед дзеркалом, і задоволена посмішка мимоволі розтягла йому губи. Так і є, Юлія мимохіть торкнулася бронзової оправи пучками, отже, дзеркало вразило її, а Президент знав, що перше враження для жінки часто буває вирішальним. А тут, у передпокої, все спрямовано на те, щоб уразити, приголомшити. Стіни обшиті дерев’яними панелями, двері обклеєні фінськими шпалерами під дерево, по краях прикрашені гіпсовим візерунковим ліпленням з позолотою, навіть двері до туалету мало не суціль позолочені, а замість ручок — бронзові лев’ячі морди з кільцями в зубах.
І химерне бра на бронзовій основі. Президент наказав ту бронзу також позолотити, і тепер усе в передпокої виблискувало й грало, певно, як у кращих домах Парижа.
— Мене звуть Геною, — назвався Президент і вів далі удавано недбало: — Сподіваюсь, вам сподобається у нашій скромній оселі.
Юлія обвела уважним поглядом передпокій, мабуть, його розкіш таки справила на неї враження, бо торкнулася позолоченого ліплення на дверях, навіть погладила його, переконалася, що позолота справжня, і одповіла захоплено:
— Скажете: скромна… — Подала Президентові руку й відрекомендувалася: — Юля.
— Тут усе для моїх друзів, — церемонно вклонився Президент, точнісінько, як метрдотель Валера Лапський вклонявся грошовитим відвідувачам, і подумав: усе, що вона побачила, пусте, от зараз…
Він показав Юлії на двері до вітальні, звідки лилася приглушена музика, і, відтерши плечем нахабного Шилінга, котрий попхався слідом за нею, прослизнув до кімнати. Звичайно, китайський килим, диван, крісла, столик із свічниками та пляшками, сервант з фарфором не могли не справити враження — Президент помітив це одразу, він легко торкнувся Юлиного ліктя й спрямував її до крісла, що стояло впритул до столика. Жінка опустилася в нього, відкинувшись на м’яку спинку, проте відразу підвелась, вражена. Саме на це й розраховував Президент — він відсторонився, аби не завадити Юлії роздивитися картину на стіні. Точніше, не картину, а розмальовану стіну. Недавно Президент зробив ремонт і найняв для цього художників, принаймні так вони назвалися, загилили стільки, що навіть Президент спочатку поморщився, але художники пояснили: за ці гроші вони ще й розмалюють стіну в квартирі — зараз це дуже модно: недавно ремонтували помешкання завмагові й перукарці, там також на одній із стін намалювали пейзажі. Вийшло дуже елегантно й красиво — берези, дуби й квіти, можна також берег озера з очеретами чи сосни, все, що подобається замовникові…
Сама ідея Президентові сподобалась, проте він уніс суттєві корективи у первинний задум художників-малярів.
Вирішив: для чого пейзажі? Пейзажів повно в усіх магазинах. На стіні треба зобразити…
Художники з ентузіазмом сприйняли його пропозицію, однак відповідно підвищили й ціну. Зрештою, домовились, і тепер Президент не без пихи дивився, як Юлія стоїть, вражена, навіть ворушить губами від захоплення.
А милуватися справді було чим. Зі стіни дивився на Юлію сам Президент у капітанському кашкеті й тільняшці, одною рукою він недбало тримав штурвал, другою вказував кудись у морську далечінь, а з морських хвиль підводилися наяди — художники принесли Президентові кілька закордонних журналів, і він особисто відібрав найвишуканіших красунь: вони простягали до капітана руки, в їхніх очах цвіли любов і захоплення, а він, суворий і недоступний, не звертав на красунь уваги, зверхньо й твердо дивився кудись у далечінь, як і належить справжньому героєві моря.
Власне, Президент не мав до моря ніякого відношення. Лише двічі їздив теплоходами з Одеси до Батумі, на “Росії” та “Грузії”, й щорічно швендяв сочинськими та піцундськими пляжами. Проте картина натякала на його морське минуле, безумовно, героїчне й сповнене небезпек, що підносило Президента в очах гостей, накладаючи на його образ туман загадковості.
Ось і Юлія стоїть, вражена…
Щоправда, художники дещо підлестили Президентові. На стіні він виглядав і молодшим, і риси обличчя були, так би мовити, поліпшені, не кажучи вже про статуру. Художники нагородили Президента довгими модними бачками, й він був вимушений кілька тижнів не стригтися й не голитися, потім привів додому найдорожчого перукаря, і той скопіював бачки з портрета на оригінал.
А які йому намалювали очі! Вони блищали благородством, рука твердо стискала штурвал, і весь він немов прямував у незвідане, яке символізували сонце й розкішні пальми на обрії.
Юлія перевела погляд з картини на Президента, він увесь одразу напружився і втягнув живіт, але жінка усміхнулася поблажливо й мовила схвально:
— Красиво.
Президент прибрав незалежну позу й кинув недбало:
— Відразу видно руку майстра. Малював мій знайомий… — він назвав прізвище відомого художника й затнувся, згадавши, що Шилінг попереджував: Юлія — дружина якогось скульптора, може, знається з цим відомим художником і він зараз сяде маком…
Але Юлія тільки округлила очі й мовила мало не з жахом:
— О-о, сам!..
— Так, — повеселішав Президент, — і всі кажуть, що в нього непогано вийшло.
— Але ж мусили заплатити йому… скажені гроші…
— Не в грошах щастя, — мовив Президент якомога недбаліше, навіть губу закопилив презирливо, що мусило означати або його вкрай зневажливе ставлення до грошей, або (він підкреслив це, торкнувшись золотого хрестика пальцями з перснями) те, що гроші для нього не проблема і, як казали в старовину, їх у нього кури не клюють.
Встиг побачити, що Юлія зуміла оцінити цей жест, принаймні помітила діамант, хотів заховати руку в кишеню, та не зміг: гордість пойняла його; гадав, Юлія поцікавиться каменем, проте вона обминула Президента й пройшла до каміна, звичайно, не справжнього — імітацію під рожевий мармур. Президент увімкнув камін: загорілися червоні лампочки, щось навіть заворушилося, немов дотлівало вугілля.
Президент моргнув Шилінгові, вони вдвох акуратно перенесли журнальний столик до каміна, підсунули туди ж крісло, і Президент церемонно посадив Юлію, а сам потягнув Шилінга до холодильника по закуски.
На кухні Шилінг фамільярно підштовхнув Президента в бік і запитав:
— Як?
— Клас! — одповів зовсім щиро. — Фартова чувиха.
Шилінг поворушив великим і вказівним пальцями.
— Варта… — натякнув зовсім прозоро.
Президент удав, що не зрозумів цього цілком виразного жесту, й відкрив холодильник. Проте Шилінг не піддався на цей трюк і мовив нахабно:
— З вас три сотні, шефе. Женіть три сотні за дівку, як умовлялися.
У принципі, Президентові завжди було важкувато розставатися з грішми, але на цей раз віддав без особливого жалю. Шилінг заховав три сотенних папірці й доповів:
— А те ваше завдання виконав. Сумочку з грішми віддав.
Президент схвально поплескав його по плечі й пообіцяв:
— За мною не пропаде. І як вона, та жіночка?
— Ви що, навіть не бачили її? — щиро здивувався Шилінг. — Такі гроші, й не дивлячись!..
— Саме так іноді робляться справи, — пояснив Президент. — Ніхто, — ні рідна міліція, ні прокуратура, — не підкопаються. Навіть якщо засічуть або та дурепа бовкне. А від кого гроші?.. — зареготав переможно. — Жодних доказів…
