Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗

— Зметикуй сам, Валеро.

— На скільки персон?

— Будемо вдвох. Я і ще один.

— Чоловіча компанія? Не засумуєте?

— Засумуємо, тебе гукнемо.

— Зробимо, Геннадію Зіновійовичу, для вас усе буде за найвищим розрядом.

Президент подумав: спробував би ти не організувати!.. Правда, Валера, здається, його прізвище Лапський, не знає точно, кого саме обслуговує. Вважає, одного з “ділових”, і навіть гадки не має, що самого Президента.

— Хто з офіціантів? — запитав.

— Вася.

— Це той, білявий?

— Ви були ним задоволені.

— “Арарат” є?

— Для вас знайдеться.

— Дві пляшки. Спочатку одну.

— Заметано.

— А якщо заметано, — Президент покрутив фужер за тонку ніжу, дивлячись, як грають у ньому повітряні бульбочки, — то скажи Васі, аби не барився.

Валера вклонився і сковзнув поміж столиками. Президент не без задоволення провів його поглядом і перевів очі на скляні двері холу, в яких з’явився Леонід Павлович Гудзій, чи просто Льонька. Але так могли називати його лише сам він, Президент, та Бублик. Для всіх інших Леонід Павлович — людина поважна й титулована, начальник відділу главку.

Президент помахав рукою над головою. Леонід Павлович помітив і попрямував до нього, солідна, ще молода, але трохи вже обважніла людина — від справ і турбот, як полюбляв висловлюватися в колі товаришів по службі, або від просиджування штанів, про це більш категорично й правдиво казав після кількох чарок у ресторані.

Щоправда, в колі “ділових” не пиячив ніколи. Президент оберігав Леоніда Павловича і дозволяв тільки собі, й то нечасто, посидіти з Гудзієм — спробуй знайти ще такого Льоньку! Він — на передньому краї, з нього та Гаврила Климентійовича, безпосереднього Гудзієвого начальника, заступника начальника главку, починалися їхні справи, і дай боже, аби так було завжди!

Де ще відкопаєш таких людей? Ці вже підгодовані, знають таксу за послуги, а до інших ще треба шукати підхід, і невідомо, чи знайдеш…

Леонід Павлович сів навпроти Президента, білосніжною серветкою обтер спітніле обличчя і потягнувся до фужера, наповненого Валерою.

“Хамло, — неприязно подумав Президент, хіба так поводяться у вишуканому товаристві?”

Але Гудзієві, певно, було наплювати на всі вишукані товариства світу — спорожнив фужер і заявив:

— Голодний, як чорт. Уже початок дев’ятої, а я не вечеряв. І додому не ходив, затримався у главку.

— Несуть, — не без торжества мовив Президент, — уже несуть, і зараз усе буде.

Побачивши “Арарат”, Леонід Павлович з повагою подивився на Президента, проте одразу забув про нього й став накладати в тарілку салат. Підчепив виделкою шмат масного балику, намазав маслом скибку білого хліба й лише тоді очікувально зиркнув на Президента. Той взяв чарку.

— Будьмо, — мовив коротко. Не любив довгих тостів, усіляких там грузинських викрутасів, тости потрібні для захмеління дівчат — вони слухають і розкисають, а “ділові” люди тому й називаються “діловими”, що вміють робити діло, а не базікають.

— Будьмо, — повторив Леонід Павлович, і вони випили по чарці одного з найкращих коньяків у світі, випили, не смакуючи, як звичайну горілку, і, певно, не відчувши його справжнього смаку. Гудзій одразу жадібно накинувся на їжу, а Президент поколупався виделкою в салаті, посмоктав маслину й налив по другій.

— Куди женеш? — запротестував Леонід Павлович, але Президент відмахнувся: не хочеш — не пий, а сам зробив маленький ковточок; лише тепер, після маслини, коньяк почав смакувати йому, апетит приходив потім, після другої чи навіть третьої чарки, ось тоді згодяться і червона ікра, і. шинка, і навіть звичайний оселедець з цибулею.

— Ти вже замовив гаряче? — запитав, жуючи, Леонід Павлович. — Я б не заперечував проти вирізки.

Президент кивнув і повернувся до дверей, де стовбичив офіціант. Той одразу помітив цей рух і сковзнув до столика. Нахилився до Президентового плеча й слухав уважно й догідливо.

— Хто сьогодні на кухні, Васю? — запитав Президент.

— Шеф?

— Я б на твоєму місці не ставив дурних запитань.

— Вибачте. Платон Кіндратович.

— Передай Платоші пляшку шампанського, — наказав Президент. — І скажи: ми не проти вирізки.

— Зараз обов’язково передам… — аж розцвів у посмішці офіціант.

Він поспішив до кухні, а Президент повчально мовив Леонідові Павловичу:

— Що офіціант? Пішак, від нього нічого не залежить. Йому на тацю поставлять — принесе, ну, трохи швидше чи потягне, коли не відчує клієнта. А ти шефові догоди — він тобі у вирізку душу вкладе, не кажучи вже про приправи. Ось побачиш, Платоша нам сьогодні такий соус устругне, пальці оближеш.

До вирізки офіціант приніс другу пляшку “Арарату”, і Президент вирішив, що Леонід Павлович дозрів до розмови. Тому, коли Гудзій потягнувся до пляшки, Президент перехопив його руку.

— Чекай, Льоню, — мовив, — їж це Платошине творіння і слухай мене уважно.

Гудзій поклав виделку. Знав: до ресторану покликали недаремно, ось і починається справжня розмова. І треба зважати на кожне слово, бо цей тип обведе навколо пальця — головне, міра ризику і платня, головне — не продешевити.

— Їж, Льоню, — вів далі Президент мало не ніжно, наче дитині, що коверзує, але Гудзій вперто похитав головою.

— Кажіть, що треба. — Очі в нього напружились.

— Нічого особливого. По-перше, справи з металом поки що припиняємо. До кращих часів.

— Щось трапилось? — Леонід Павлович злякався.

— Нічого особливого, Манжула наслідив… — Не хотів казати цього, та в останній момент вирішив, що треба: трохи налякати цього міністерського гуся не завадить — обережніше діятиме й знатиме, що саме чекає на нього в разі відступництва. Тому й додав загрозливо: — Наслідив Манжула й загинув. На той світ поніс усі таємниці.

— Михайло Микитович? — не повірив Гудзій.

— Так, Манжула, — ствердив Президент і вів далі, знаючи, що робить помилку, проте не в силі зупинитися: все ж коньяк ударив йому в голову й розв’язав язика: — Дуже розумним виявився Михайло, гроші за останній вагон собі до кишені поклав, до того ж міліція на нього вийшла, сам у цьому признався, ось і довелося прибрати.

— Вбити? — жахнувся Гудзій.

— Називай це як хочеш, Льоню, але немає більше Михайла Манжули. І не буде ніколи.

Леонід Павлович мимовільно відсунувся від столу й запитав злякано:

— Ви?

— Ну, що ти, дорогенький, є різні способи. — Нараз природжена обережність узяла в Президента гору і він пояснив: — Я до цього не маю відношення. Нема Михайла, то й нема, і нехай земля буде йому пухом.

— Як він загинув?

— Не все одно? Ішов берегом моря, оступився, не втримався і розбився об камені. Нещасний випадок.

— Так я й повірив…

— Кажу: нещасний випадок, так воно і є. Але сам розумієш — з металом тепер небезпечно. Що міліції відомо, за що зачепилися — ми не знаємо. Ще один вагон, і мусимо перечекати. До кінця року.

Леонід Павлович розпростував на столі зім’яту серветку. Сказав, дивлячись на Президента спідлоба:

— Усе це правильно, береженого й бог береже, але я розраховував… І дружина домовилась про новий гарнітур…

— Скільки? — сказав, наче гавкнув, Президент. Гудзій хотів сказати: три, однак вчасно затнувся і з трудом витиснув з себе:

— П’ять тисяч. Знаєте, меблі подорожчали.

— Одержиш.

— Дякую. — Леонід Павлович легко зітхнув і наповнив чарки. Але Президент помахав у повітрі вказівним пальцем правиці.

— Чекай, — зупинив, — ці п’ять кусків слід заробити.

— Вважаю, що мій внесок… Я вже не кажу про Гаврила Климентійовича! Що ви без нас?

— А що ти без мене? — розлютився Президент.

— Добре, — позадкував Гудзій, — що треба?

— Дрібницю… Підпис товариша… — назвав прізвище начальника главку. — Це з вашого міністерства, й мусиш зробити.

Гудзій похитав головою.

— Там у мене нікого нема.

— А ти подумай. Гарнітур вартий того.

Леонід Павлович сперся ліктями на стіл. Відчув, як смачно пахне вирізка, й подумав: сьогодні вони проп’ють в ресторані пів його зарплати. Розкішне життя, і коли він ще дозволить собі такий коньяк? Але ж пусте, він зможе обмежити себе, перейде на звичайну горілку в буфеті за квартал від главку, пляшка на трьох і приємна розмова з колегами по главку, з цим можна змиритися. Проте дружина вже домовилась про гарнітур, і він сказав, що гроші будуть…