Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читаем книги бесплатно txt) 📗
2
Через дорогу простувала пухкенька білявочка з крихітним рюкзачком за плечима. Вона йшла, високо піднявши голову, й ґраціозно похитувала стегнами.
— Оце фіґура! — захоплено вигукнув я, розглядаючи її через лобове шкло джипа.
— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш.
Я глянув на нього й промовчав. Над переходом запалилося червоне світло. Машини, що з'юрмилися по обидва боки пішохідної «зебри», заревли й кинулися вперед, мов стадо монстрів із палаючими очима.
— Похмелитися б… — тоскно сказав Барабаш. — Га?
Я крутонув кермо і виїхав у правий ряд. За шклом видно було кам'яниці Старого міста.
— Десь тут народний бар… — сказав я, облизуючи губи. — Хоч пива вип'ємо, чи що… а то й справді гаплик!
— Умру, їй-Богу! — буркнув ззаду Барабаш.
Ми припаркувалися коло хідника й щербатими вичовганими східцями спустилися в підвал. Людей там було… як худоби, інакше й не скажеш! Над головами стояли хмари тютюнового диму. Тут з'юрмилися роботяги з поблизьких заводів, інтеліґенти в подертих лапсердаках і окулярах, якісь дядьки з сільської автостанції, волоцюги, повії, алкоголіки…
Барабаш безцеремонно розтрутив юрму й узяв зразу вісім півлітрових слоїків пива.
— Ху-у… — сказав він, виллявши першого слоїка у свою здоровецьку ротяку. — Оце робота нам дісталася… чорти б її брали!
Я пошукав у кишені й дістав баклажку з коньяком.
— Робота, — сказав я, потягнувши кілька добрих ковтків, — як робота! Незгірш від усякої іншої. Біда лиш у тому, що ми вже другий тиждень банячимо, а зиску з того — нуль!
Барабаш простяг свою волохату лапу і потяг баклажку до себе.
— Вже вся братва знає, що нас вигнали мов котів ското-базних!
— Ну й що з того? Сигналу од шефа все одно нема!
— А що ж він каже?
— Продовжувати підготовку іміджу, — я поставив слоїк на стіл і дістав сигарету. — Фінальний епізод розробляється.
До столу підшкандибав якийсь низенький дідок.
— Пивцем не пригостите, дітки?
— Пішов на хрін звідси, скот безрогий! — замахнувсь я на нього.
— Пий, пий… — великодушно дозволив Барабаш. І притримав мене за лікоть. — Хай вип'є, чого там! Всяка скотина хоче жить на цім проклятім світі…
— Щось ти дуже добрий зробився! — глянув я на нього уважніш.
Барабаш з утіхою поплескав себе по череву.
— Попустило… хай йому всячина! — і до діда: — Пий, стара сволото… Хто ж тобі ще й наллє, як не ми! Діти ж, мабуть, такі, що кислотою батька напоїти б раді, еге?
Дід одірвався од слоїка.
— Та чого, — сказав він, облизуючись, — пособляють… Оце була в мене сучка, та що вже шкодлива, ну страх! То я й кажу синові: вбий її, дитино… Він, спасибі йому, прийшов, повісив її за задні лапи — та ломом як загилить!..
Барабаш слухав і радісно кивав головою.
— Ну-ну, — підохотив він діда, — й що ж?
— Вона подриґалася трохи й звисла. От зняли ми її та й нумо ж закопувати… Аж вона, псяюха, як не схопиться на рівні — й тікати од нас, чуєш! Син у мене здоровий лосяра — догнав її аж на городах та й ну ломом хрестити… А вона кричить, а вона кричить — вау-вау-вау! — дідок так натурально зававкав, що в барі на мить позамовкали. — Бив там її, бив — і лапи поперебивав, і хребет… Мені аж кров ударила в голову.
— А т-ти ж скотино стара! — сказав я, заїкаючись од обурення. — А якби це тебе догнали та ломом били, як ту сучку? А щоб це тобі ноги й руки потрощили — як би ти кричав, скот безрогий? Ану давай я тобі хребет поламаю, котяро ти ското-базний!..
Барабаш ухопив мене за плече.
— Та що ти, як маленький, справді! — й до діда: — Ану вали звідціля на хрін, садист… зоофіл проклятий! Зроби, щоб тебе шукали… ну?!
Він стусонув діда ногою, й той мов сніп гепнувся додолу. У юрмі загомоніли.
— Оце тобі типовий зразок радянської людини! — показав я на діда, котрий притьмом рачкував під столики. — Дожити до сивого пелеху — й не набратися і крихти розуму!.. Ходім… ходім звідси, на хрін, — моя психіка не витримує цього скупчення гомо совєтікусів!
Ми вилізли з підвалу. Надворі уже стояла ніч. З того боку вулиці спалахувала неонова реклама, й обличчя людей, котрі потрапляли у її відблиски, здавалися мертвотно-блідими, мов у небіжчиків.
— Заправилися, — вдоволено сказав Барабаш, — і слава Богу… Куди зараз кігті рвемо?
Я відімкнув дверцята свого джипа й заліз за кермо.
— Спочатку в «Клондайк»… Е ні — на базар спочатку!
— Якого ще хріна?!
Над спинкою сидіння з'явився здоровий кудлатий писок. Він глянув на Барабаша й невдоволено гавкнув.
— Більбонський голоден, ясно? — я обійняв собайла за шию й притис до себе. — Мій ти песику золотий! Собайлику ти мій коханий! А т-ти ж скотино стара, — згадав я того діда, — собаку він ломом бив!.. Та десять таких, як ти, одної собаки не варті! Собака — це ж не тварина, собака — це друг! Хай йому дідько, це одна з найкращих істот, яких я зустрічав у своєму дурному житті!
Більбонський гавкнув, схвалюючи цю думку.
— Кажуть, у собак є душа… — глибокодумно сказав Бара-баш. — Ти як гадаєш?
Я натиснув газ і так рвонув з місця, що аж протектори завищали.
— Що ти в мене питаєш! — сказав я, звертаючи на головну магістраль. — Що я тобі, собаковожатий?
— Собаковожатые! — гаркнув Барабаш, відчувши раптовий приплив натхнення. — Будьте отличниками боевой и политической подготовки!
Більбонський вистромив з-поміж сидінь свого писка й здивовано глянув на Барабаша. Звідки ж йому було знати, що це гасло й досі висить у казармах конвойних військ!
— Я, — сказав я, під'їжджаючи до ринку, — не авторитет у цих питаннях, втямив? Авторитет — це Ватикан. І цей авторитет визнав, що собаки, так само, як і люди, наділені безсмертною душею!
— Собака, — натхненно виголосив Барабаш, — ето человєк! Більбонський знову гавкнув. Ми вилізли з авта і крізь
ґратчасту хвіртку зайшли на базар. Народу було… ну чортів тиск, інакше й не скажеш! Більбонський простував за нами слід-у-слід, наступаючи на п'яти. Він полюбляв ходити на ринок, але страх як не любив юрми.
— Ага, — сказав я, заходячи у критий рундук, — ось і м'ясо… Ну що?
Собайло задер голову й понюхав повітря, водячи своїм чутливим носом туди й сюди. Тоді підійшов до прилавка й став на нього лапами.
— Тетя, скоко эдо? — по-блатному розтягуючи слова, поспитавсь я.
— Двадцять гривень за кілограм… — відказала опецькувата продавщиця, чимось невловно схожа на свиноматку. — Е, е, дядьку, пса приберіть!
— Бери, друг, не стесняйся! — сказав я Більбонському. І до тітки: — Я уплочю, тетя… ты, блин, не нервируй, пояла? За все будет уплочено, не сумлевайся, блин!
Більбонський стяг із прилавка здоровезний шмат печінки й, наступивши лапою, одгриз шматок. Скількись часу він замислено жвакував його, тоді виплюнув.
— Гроші платіть, гроші! — нагадала тітка.
— Хреновая у тебя печенка, тетя! — з огидою сказав я, кидаючи їй десять доларів. — Вишь, песик не хочет кушать… а почему не хочет — да потому шо хреновая, въезжаешь?
Довкола вже зібрався натовп.
— Ну, эти новые русские заколебали! — сказав хтось позаду. — Собак печенкой кормят, представляете?
— Та це, мабуть, народний депутат! — заперечили йому. — Я його, здається, в телевізорі бачив…
— Бити треба гадів! Сокирою по голові, причому з усеї сили — щоб мозок не тільки на стінах був, але й на стелі!
— Товарищи, ну, собак печенкой кормить… это все-таки верх нахальства! Хоть бы постеснялись, что ли!..
Я обернувся.
— Собака, — лінькувато сказав я, — эдо человек! Кто не согласен?
Натовп мовчав. Моя бандитська мармиза справила на нього гнітюче враження.
— Кто не согласен? — підпрягся Барабаш і собі. — Выходи, да?
— Все согласны! — буркнув хтось у юрмі.
Якийсь обшарпаний волоцюга прослизнув поміж ногами й, ухопивши печінку, котра валялася долі, чкурнув геть. Більбонський байдуже глипнув на нього й одвернувся.
