Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читаем книги бесплатно txt) 📗
— А как же с этими банабаками? — озвався Воркута. Хобот заіржав.
— Да ментам же по фиг, — ну замочил — и замочил! Они любят стравливать отморозков… пускай хоть поубивают друг друга, блин!
— Ну и казлота же! — заскреготів зубами Бас.
— Да в натуре казлота, слов нету! Ну ничего, мы с этими двумя пидорами побазарим…
— Шухер будет! — озвався Воркута.
— А че нам шухер, че нам шухер! Ничего не знаем, и все дела! Зарыть только надо с умом. Трупов нету? Нету! Значит, все дела, блин… от винта! Может, они наркоту захватили да рванули куда-нибудь за бугор… там ведь товара — больше чем на лимон, если по уму сплавить!.. И пускай ищут, на хрен!
Я вкрився холодним потом. Шансів не було жодних, і, головне, з тієї простої причини, що на руках були оті залізяки, в яких не дуже повоюєш… Стільки зусиль уклали ми в цю проклятущу операцію, стільки небезпек довелося пережити, набоїв спалить і люду перебити в ріжних перестрілках, — і все для того, щоб тебе зарізали десь у глухій місцині, мов кабана!
— Да хорошо, у Гарика замминистр на зарплате! Вот он позвонил Гарику и говорит: «Слышь, — говорит, — корефан, ты че, совсем охуел, да? Кого ты в свои ряды принял? У тебя мозги работают или нет? Они же, — говорит, — на нас, ментов, пашут… это же целая операция — братву повязать и в тюрягу закрыть, на хрен! Убери, — говорит, — их побыстрее и трупы зарой, блин… мы тогда и дело заводить не будем!»
— Зароем, зароем… — пообіцяв Бас. — Расчлененку сделаем и по частям закопаем, блин! Асфальтом закатим, на хрен… чтоб никакая ментура, блин, в жисть их не нашла, пидоров гнойных!
— Не, ты подумай только, какая подсадка! — не міг заспокоїтися Хобот. — Они же отмороженных как по нотам сыграли…
Я облизав пересохлі губи. Страшенно хтілося пити, і язик у роті був наче рашпиль. Упродовж цілого рейсу я тримав за щокою кулю від автоматного патрона, — про всяк випадок, якщо вже зовсім прийде чорна година, — й тепер огидний присмак металу аж тельбухи вивертав.
— Зароете, значит? — насмішкувато запитав я. — Ну-ну… попробуйте!
Воркута щосили вдарив мене по обличчю. У вухах задзвеніло, й на мить усі звуки наче потонули в якійсь ваті.
— Очухался, сука! — долинув іздалеку голос Хобота. — Ну, сейчас ты у меня попляшешь, казлина!
— С кем ты хочешь базарить, гнида? — я поворушив кулю, й вона лягла на язик. — Ты кто по жизни, а? Ты же полуцвет, на хрен! Шестерка ты, а не бригадир… понял?
Хобот крутонувся мов обпечений. Він сидів коло водія, і його лице обернулося до мене в фас.
— Не вспапашивайся, бригадир… еще рано! — перехопив його за руку Воркута. — Вот приедем на место, и пидор по-другому петь начнет…
Я підштовхнув кулю язиком, і вона лягла вістрям уперед.
— Да куда вы приедете, крысы вы позорные? Вы уже трупы, ясно? Вы же, казлы, так и не поняли, в какое дерьмо вляпались!
— Поговори, поговори… — буркнув Бас.
— А ты молчи! — глянув я на нього. — Ты вообще пустое место, въехал?
Хобот подався вперед і згріб мене за вилоги шкірянки. Його лице з маленькими ведмежими очицями опинилося за яких двадцять сантиметрів.
— Ты, падла, лучше готовься к смерти! Мы же тебя.
Я виплюнув кулю простісінько йому в обличчя. Звук був такий, наче вилетіла пробка з пляшки шампанського; куля ввігналася в око, й воно тут же стало роздуватися, мов пухир, жахливо вилазячи з лоба, і тоді стало видно, що насправді очне яблуко дуже велике й у ньому багацько всяких жилок і судин, котрі переплітаються і так і сяк, — а далі, насилу до половини вилізши з орбіти, воно зненацька вибухнуло, мов гнилий помідор, і геть обляпало кривлею всеньку мою мармизу.
— А-а-а! — закричав Хобот, затуляючи розчепіреними пальцями криваву діру; тої ж миті я похилився вбік і щосили буцнув головою Воркуту, ціляючи йому в скроню, а далі підняв сковані руки й, блокуючи удар, якого завдавав мені Бас, вгатив складеними докупи кулаками водія. Шосе немовби стало дибки; узбіччя блискавично плигнуло назустріч, зростаючи в розмірах; далі все пішло шкереберть, і я насилу встиг скрутитися бубликом і впасти між сидіннями.
І досі не можу втямити, як це мені пощастило вилізти з перевернутого авта, маючи на руках оті браслети, котрі од струсу врізалися в самісіньку кістку. Пам'ятаю, що прийшов я до тями, сидячи на снігу, — страшенно боліла голова й ще дужче, хоч криком кричи, боліли зап'ястя, скалічені кайданами. Довкруг був якийсь пустир; кроків за тридцять од мене лежав догори колесами рейндж-ровер. Я звівся на ноги і, ковзаючись у снігу, побіг углиб пустиря. Усе це я робив геть автоматично, не розмірковуючи про доцільність своїх учинків. Рефлекси не підвели мене й цього разу — щойно я пробіг метрів п'ятдесят, як пролунав глухий вибух і довкруги стало видно, як удень. Я обернувся. Побачив: джип перетворився на справжнісінький вихор з вогню й чорного диму, і з салону долинають нелюдські пекельні голоси, схожі на виття звірів у зоопарку. Трохи далі на шосе починали спинятися авта. Я знову став тікати й біг, поки не впав лицем у сніг. Аж тоді до мене повернулася здатність мислити й фахово оцінювати ситуацію.
Операція пішла, звичайно ж, собаці під хвіст, і полковник Урилов тут ні при чому — аґентом рекетирів був один із міліцейських босів; однак ні перше, ні друге мене геть не турбувало. Важливо було тільки одне: в полоні залишався Бара-баш.
Я сів і став крутити головою, форсуючи мисленєвий процес. За хвилю всі фраґменти почали ставати на місця. Я заліз розпухлими пальцями у внутрішню кишеню шкірянки. Руки геть не слухалися, однак мені вдалося витягти з чохла комірковий телефон і сяк-так набрати номер.
У слухавці задзуміли гудки.
— Ну? — поспитався на тім боці Урилов.
— Це Оскар! — хрипко сказав я. — Полковнику, біда…
— Знаю! — буркнув той. — Операція провалилася. Вас із Барабашем розконспіровано. Всі тут стоять на вухах, і міністр у тому числі. Де ти?
— На окружному шосе. Хобот, Бас і Воркута загинули. Вантаж пішов у невідомому напрямку. А найгірше те, що вони взяли в полон Барабаша.
Урилов якусь хвилю мовчав.
— Як тебе знайти? — озвавсь він урешті.
— Неподалік од мене горить авто, — втомлено сказав я. — Мєнти вже під'їхали. Пробий координати і приїжджай. Але хутчій, полковнику, — дорога кожна хвилина, розумієш?
За шибами оперативного авта пропливали барвисті вогні середмістя.
— Та я застрелю його з табельної брої своїми руками, коня такого безрогого! — репетував Урилов на передньому сидінні. — Я розпорю йому черево, намотаю киші на руку й вирву їх з усім гамузом, блядь буду! Я поставлю його раком і буду взувати до тих пір, поки в нього сперма вухами не попре, скота такого з яйцями! Він у мене погони свої проковтне й петлицями закусить, котяра одморожений! Цей придурок знатиме, як міліцейську честь ганьбити й розголошувати секретні операції…
Я втомлено махнув рукою.
— Не телесуйся, полковнику… ні хріна ти йому не зробиш! Подумай ліпше, як нам розшукати Барабаша.
— А ти, бугаїно, — суворо подивився на мене Урилов, — нічого не думаєш, га?
Я понуро глянув на свої руки. Зап'ястя були забинтовані, й біль ущух. Бійці оперативної групи з цікавістю чекали, яку ж розумну думку народить моя потерпіла од струсу голова.
— Хто, — озвавсь я нарешті, — повісив нам оцю проклятущу справу?
Урилов невдоволено скривився.
— Ну, я! І що ж ти з цього виводиш, скот безрогий?
— Ось ти і думай тепер, як вирвати од них Барабаша! — я провів рукою по чолі. — Чесно зізнаюся: в мою в голову жодна думка не приходить, хоч убий!
— Зате мені прийшла! — Урилов стис кулаки, і його цинічна банякувата мармиза жахливо перекосилася. — Ох і мисля мені прийшла, на хрін… ці одморозки під піч поховалися б од переляку, якби знали, що за мисля прийшла в голову полковника Урилова, чорти б його взяли!
— Ну й що ж це за мисля? — втомлено запитав я.
