Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
— У Нойкірхені було все спокійно. Це можуть підтвердити жителі села. А невже націонал-соціалістів притягатимуть до відповідальності? Тільки за те, що вони були членами партії?
Бобрьонок махнув рукою: мабуть, цьому фашистові важко пояснити, чим саме він завинив, і не тільки перед своїм народом. А Венклевіц подивився на нього жалісливо, наче від Бобрьонка таки залежала його доля і судитимуть його чи не сьогодні. Нараз, мабуть, рятівна думка майнула в нього, бо потягнувся до майора й мовив упевнено:
— Ви переконаєтесь у моїй лояльності, пане офіцер.
— У селі криється злочинець, — похмуро мовив Бобрьонок, вислухавши тлумачення цього довгого речення, мовленого мало не урочисто. — І найкращий спосіб довести свою лояльність — знайти його.
— Він нікуди не подінеться! — пообіцяв ортсгрупенляйтер. — Якщо справді є в селі і його бачили наші люди. До речі, вертається Зепп Кунц, — вказав на чоловіка, що поспішав до них, — і ми зараз усе знатимемо.
Ортсгрупенляйтер натягнув капелюха, крадькома зиркнувши, яке враження це справить на офіцерів, упевнився, що вони не звернули уваги на цю його дещо демонстративну акцію, і ступив назустріч кульгавому чоловікові, який аж захекався від заповзяття.
Бобрьонок подивувався метаморфозі, котра за якийсь мент відбулася із Венклевіцом: дивився владно і, здається, став навіть трохи огряднішим і вищим.
— Ну? — запитав кульгавого.
— Невтішні новини, гер ортсгрупенляйтер, — пробелькотів той. — Ніхто не бачив у селі стороннього.
— А в Вернера Хайнріха ти був?
— І він не бачив.
— А Штібер?
— Із ним розмовляв, а він опитував сусідів.
Венклевіц нерішуче озирнувся на офіцерів.
— Ви чули? — запитав у Мохнюка.
— Проте злочинець мусить бути в селі. Інакше йому просто нема куди подітися…
Ортсгрупенляйтер подумав трохи й мовив:
— Зараз я побалакаю ще з фрау Шерінг. У неї таке око, що бачить крізь стіни… — тицьнув пальцем у будинок навпроти. — Може, пан офіцер бажає пройти зі мною?
Ортсгрупенляйтер посунув через дорогу, та Бобрьонок раптом зупинив його рішучим жестом. Принюхався і запитав:
— Ви нічого не відчуваєте?
Венклевіц зігнувся і знову зняв капелюха.
— Що я маю відчувати, пане офіцер?
— Запах… Наче хтось палить…
Венклевіц знизав плечима.
— На вулиці тепло, й навряд чи хто затопив пічку. Хіба що плиту…
— Пахне горілою матерією, — сказав Бобрьонок упевнено. Принюхався і додав: — Так, палять одяг, здається, там — он, бачите, димок з труби… — вказав на дім за півсотні метрів.
— Там мешкає фрау Штрюбінг, — пояснив ортсгрупенляйтер.
Мохнюк зрозумів, що саме має на увазі Бобрьонок. Запитав:
— Фрау Штрюбінг самотня?
— Більшість жінок Нойкірхена тепер самотні, — пояснив Венклевіц. — Як і у всій Німеччині. Мала двох східних робітниць, та вони днями втекли…
Мохнюк застережливо підвів руку. Подумав: якщо Валбіцин переховується саме в тому домі, голими руками його не візьмеш: має пістолет з кількома патронами. До того ж у разі небезпеки може кинути в пічку списки з сейфа. Отже, треба перехитрувати його.
— Хто така фрау Штрюбінг? — запитав.
— Порядна жінка, її чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув два роки тому, роботяща, віддана рейхові… — затнувся, — я хотів сказати, що нічого підозрілого за нею не помічалося.
— Ви можете обережно викликати її сюди? — присунувся до ортсгрупенляйтера Мохнюк. — Певно, саме в її домі і заховався тип, якого ми розшукуємо. Врахуйте, він озброєний, та ми все одно візьмемо його. Але ви можете прислужитися нам, і самі розумієте…
— Так, я розумію! — аж розцвів Венклевіц. — Я викличу фрау Штрюбінг сюди так, що той чоловік, коли він справді в домі, нічого не запідозрить. А Гертруда — розумна жінка, і ми з нею домовимось.
Він так і сказав “ми”, начебто прилучаючись до операції розшукувачів. Мохнюк помітив цей маневр ортсгрупенляйтера, посміхнувся ледь помітно, та заперечувати не став. Зрештою, успіх справи деякою мірою залежав і від спритності та витримки Венклевіца. Перезирнувся з Бобрьонком і, побачивши його схвальний погляд, легенько підштовхнув ортсгрупенляйтера.
— Давайте…
Дивився, як чимчикує той вузеньким асфальтовим тротуаром, прокладеним попід самісінькими парканами, почекав, поки порівнявся з садибою фрау Штрюбінг, метнувся слідом і зайняв позицію далі за садибою, звідки проглядалися всі підходи до будинку. Тепер вони з Бобрьонком контролювали місцевість — відразу за садибою починалися городи, й непомітно вислизнути з будинку не могла б і кішка.
Минуло кілька хвилин, як ортсгрупенляйтер зник у домі, — вони тягнулися довго, й Бобрьонок почав уже тривожитися, нарешті двері грюкнули, на ганок вийшла жінка в темному жакеті й капелюшку, за нею — Венклевіц. Ортсгрупенляйтер увічливо подав жінці руку й допоміг спуститися сходами, забіг уперед і відчинив хвіртку, зовсім як запобігливий чоловік, котрий нічого не бачить на світі, крім своєї вродливої половини.
Бобрьонок дав знак Мохнюкові стежити за садибою, а сам відступив до “віліса”, що його оберігав Мишко. Дивився, як прямує до нього жінка — йде, не відводячи погляду, пряма й напружена, наче побачила якесь диво чи страховисько. Зупинилася за кілька кроків, та ортсгрупенляйтер дещо безцеремонно підштовхнув її ближче до майора й мовив:
— Оце фрау Штрюбінг, яку ви хотіли бачити.
Бобрьонок нахилився до Мишка, який сидів на задньому сидінні, й запитав:
— Зможеш перекладати?
— Постараюся.
— Тлумач цій фрау точно, краще повільно, та все до слова, що я скажу.
— Зробимо.
— Так от, запитай таке: що палила вона зараз у пічці?
Мишко почав перекладати, а Бобрьонок дивився, як зреагує на його слова фрау Штрюбінг. Проте жінка нічим не виказала себе. Одповіла спокійно:
— Розпалила плиту, аби зготувати їжу. Бо нема ні газу, ні електрики. А дрова є, ще трохи вугілля.
— Зараз ми зайдемо до вас, — сказав майор, — і знайдемо в плиті залишки одягу, який спалювали. Точніше, коричневої куртки.
Майор побачив, як округлилися в жінки очі. Однак у неї вистачило духу, щоб махнути рукою і відповісти:
— Скажете таке… Для чого б це мала робити?
— Фрау Штрюбінг, — обірвав її майор суворо, — уявляєте, в яке становище можете себе поставити? Перетлумач їй точно, хлопче, якщо збреше, відповідатиме за законами воєнного часу. Кого прийняла сьогодні до свого будинку і чий одяг спалювала? Бо зараз ми все одно будемо вимушені обшукати її садибу, і якщо вона переховує когось…
Мишко тлумачив, його уважно слухала не лише жінка, а й ортсгрупенляйтер. Фрау Штрюбінг уже хотіла щось відповісти, та Венклевіц ступив до неї і сказав загрозливо:
— Я вимагаю від вас виказити людину, яку переховуєте. І як ви насмілились вчинити таке? Без відома влади!
Нараз обличчя фрау Штрюбінг почервоніло, очі налились слізьми, вона підвела руки, наче хотіла вдарити ортсгрупенляйтера чи видряпати йому очі, й закричала на нього гнівно:
— Без відома влади, кажете? А хто забрав у мене чоловіка? І хто тепер дасть мені його? А тут прибився мужчина, і він мені подобається… Ви розумієте, подобається, і я йому також… — Сльози потекли в неї по щоках, вона розмазала їх долонями. — Ну, був він солдатом, то що? Війна кінчається, і солдати все одно повернуться додому, чи не так, пане офіцер? — подалась до Бобрьонка. — Віддайте його мені, дуже прошу!
Раптом ортсгрупенляйтер ступив до жінки, Бобрьонок не встиг зрозуміти, чого він хоче від неї, як Венклевіц ударив її по щоці, різко й сильно.
— Шльондра! — вигукнув Венклевіц. — Ти зганьбила все наше село, я завжди пишався порядком у Нойкірхені, а тепер що ж виходить? Кажу панам офіцерам, що в селі нема сторонніх, а вона пригріла дезертира? Пляма на весь Нойкірхен, інакше це ніяк не назвеш…
— Ах ти ж, старий негідник! — Жінка схопила ортсгрупенляйтера за вилоги піджака, притягнула до себе. — В тебе порядок? Звичайно, порядок, усе спокійно, тихо й любо, а хто на Гісбрехта доніс? Хто його до концтабору відправив? Може, я? Чи ти? А хто Драйзіга виказав гестапо?
