Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги бесплатно .TXT) 📗
“Ми всі поважаємо й цінуємо Некрича, — сказав, — та останнім часом Іван Михайлович, судячи з сигналів, які одержуємо, почав конфліктувати з науковою громадськістю і не завжди мас рацію”.
Пилип згадав розмову на березі Десни і Арсенові сентенції на адресу Гнідаша, здається, тон казав, що Яким Нестерович заздрить Некричеві і з задоволенням з’їв би його. Виходить, Гнідаш хоче вплутати його, Синицю, в не дуже пристойну гру, можливо, навіть знає про їхні стосунки з Некричем і розраховує, що критика, висловлена саме вустами друга, звучатиме переконливіше, як абсолют. Йому зробилося моторошно: потрапив між двох жорен, влип, відмовлятися пізно і йти проти Некрича гидко, а не виконати вказівку самого Гнідаша лячно. Він дивився у вічі Якимові Нестеровичу, слухав його й хрумкотів суглобами пальців. Вирішив: якось усе обійдеться, він, наскільки зможе, пом’якшить висновки комісії, для Некрича буде значно краще, коли інститут перевірятиме людина, яка не пересмикуватиме факти й не робитиме з білого чорне.
“Але ж, — раптом признався собі, — і ти не вигороджуватимеш Івана. Щоправда, — знайшов одразу виправдання, — існуватиме ціла комісія, ти тільки очолюватимеш її, зрештою, є громадська думка, треба бути об’єктивним, і слова Арсена Черниша, з його яскраво вираженою прихильністю до всього, що вчиняє Некрич, не можуть бути еталонними. Треба розібратися у всьому спокійно та обережно і, якщо Іван справді неправий, відверто сказати йому. До цього закликає його партійна совість: навіть друга слід критикувати, коли той припускається помилок”.
Але те, що сказав Гнідаш, засмутило Синицю.
“Ви читали вчора в республіканській газеті статтю про Некричеву книжку? — запитав. — Різка і, я б сказав, цілком справедлива критика Некричевої концепції, його ідеологічних прорахунків”.
Синиця не читав статті й ще не чув про неї.
“Усе, — майнула думка, — Іван спікся, й навряд щось допоможе йому. Криївка в республіканській газеті, та ще й ідеологічних викривлень не прощається, директор інституту має бути ідейно чистим і прозорим, як най-коштовніший богемський кришталь. Тепер не допоможуть ніякі виверти та хитромудрі висновки комісії, бо справа набирає зовсім іншого звучання. Чи не порадити Іванові піти самому? Певно, це буде порядніше, ніж приєднатися до тих, хто хоче підставити йому ніжку.
Але чому — підставити ніжку? Наука вимагає відвертості, не можна робиш послаблень навіть другові, тим паче нині, в часи перебудови, коли все оголюється до краю й точно треба визначити, по який ти бік барикади”.
Ці міркування трохи заспокоїли Синицю, й він мовив:
“Та газета ще не потрапляла мені до рук, але я обов’язково прочитаю її”.
“От і домовились…” — Гнідаш провів Пилипа до дверей кабінету, потиснув руку міцно, як однодумцеві.
Синиця вийшов до приймальні, постояв трохи, втупившись у секретарку невидячим поглядом. Та підвела на нього підмальовані очі, посміхнулася запитувально, однак Пилип мовчки повернувся і вийшов, забувши зачинити за собою двері. Усе ж відчуття того, що торкнувся гидкого, не полишало його, він знав: можна знайти тисячу виправдань будь-якому вчинкові, й переважна більшість людей легко відкидає докори сумління, проте в нього це відбувається чомусь інакше, й потрібен час, щоб рани зарубцювалися.
Справді, через день — два розмова з Гнідашем уявлялася вже зовсім в іншому світлі, й перед від’їздом до Москви Пилип спокійно ознайомився з матеріалами, підготовленими членами комісії, які одностайно ставили питання про зміцнення керівництва інституту. Щоправда, перед зборами, коли комісія мала викласти свою точку зору, треба було обов’язково зустрітися з Іваном, і це найбільше бентежило Синицю. Уявляв іронічний блиск Іванових очей, відчував деяку непереконливість та упередженість своїх аргументів, цей розумний Некрич одразу розкусить його, проте що він може зробити? Вище голови стрибають лише чемпіони, а він проста людина, як і всі, ходить під начальством, а перти проти начальства — все одно, що плювати проти вітру… То більше — стаття в газеті!
Це — думка, можна сказати, думка згори, а на такі думки слід завжди зважати.
І раптом зустріч з самим академіком Петровським, який додержується зовсім іншої точки зору. Навіть захоплений Івановою книжкою, а саме розгромна рецензія на неї і лягла в основу висновків комісії. Однак тепер усе знову стає з голови на ноги, проти Петровського не підеш, одне його слово переважить десяток республіканських рецензій.
“Ну й ну, — подумав Пилип, — і як же я міг так уклепатися з усією нашою недолугою комісією!”
Але думка про це не засмутила, навпаки, принесла полегшення. Тепер не треба іти до Івана з поясненнями, не треба виправдань, геть докори сумління! Нехай всі думають, що він згоден з висновками членів комісії, він справді доповість на зборах про їхню думку, але рішуче відмежується від неї, спростує її, тим паче, що зробити це не так уже й важко: перебільшення та домисли видні неозброєним та неупередженим оком. Під три чорти тепер самого Гнідаша. Та й що, зрештою, може заподіяти йому Гнідаш? Підкласти свиню, коли висуватимуть в академіки? Можливо, але треба розповісти всім, що він пішов на відкриту конфронтацію з Гнідашем, тоді Гнідашеві маневри набудуть вигляду розправи за критику. До того ж руки в Гнідаша короткі. За Синицю вся кібернетика й точна наука, а це — гора, морська хвиля, цунамі, які перемелють і десяток Гнідашів…
Ця думка остаточно заспокоїла й навіть звеселила Пилипа, він підвів на Петровського посвітлілі очі.
“Оце людина, — подумав. — Уперше бачить мене, зовсім не знає, а розмовляє як з однодумцем. І які ризиковані думки висловлює зовсім відкрито!”
І ще подумав: сам він ніколи у житті не розкрився б так перед першим зустрічним. А чому? Мабуть, усе ж — боягуз. Ні, не боягуз, просто такий, як більшість, котрі звикли не висовуватися, не виникати, не перечити начальству, бо від нього залежить і розподіл благ, і просування на службі. Буття визначає свідомість, подумав зловтішно.
І ще подумав: Петровського тому й знає вся країна, що він розкутий в думках. Але, поправився, можливо, ця розкутість з’явилася вже після того, як Петровський став академіком, відомим, знаменитим, беззастережним авторитетом?
Підвів очі на Петровського, побачив, як той ковтає уже холоднуватий чай, відчув, як кров приспішено загупала в скронях, і хвиля протесту розлилася в грудях. Звичайно, Петровському добре, він стоїть “над”, він може все, він має право на помилки, а от Некрич навіть не помилився, просто став комусь на шляху чи хтось позаздрив йому — і спробуй відмитися!
Лють заполонила Пилина, і він мовив, знаючи, що не має права казати цього, проте вже не в змозі зупинитися:
— Гарно все це розтлумачили мені, Якове Васильовичу. Про дурнів та пристосуванців, і я згоден з вами. А скажіть, от ви, депутат Верховної Ради, я бачив значок на вашому піджаку, і, либонь, засідаєте в Раді не один рік… То чому у нашій Раді всі рішення приймаються фактично одноголосно? Адже згодом з’ясовувалося, що деякі з ваших ухвал не були зовсім, як би це висловитися, беззастережними. І, гадаю, серед усіх депутатів було хоч кілька, хоч одинаки, які розуміли неспроможність тої іншої ухвали. Можливо, й ви самі, бо розуму вам не позичати… — мовив зухвало. — То чому не голосували проти? Хоч утрималися б…
Пилип гадав, що Петровський розгнівається чи образиться, та академік якось безпомічно розвів руки й подивився на Синицю винувато.
— Бийте, — сказав, і глибока зморшка залягла в нього на чолі, — виправдатися важко, бо маєте цілковиту рацію. Якщо хочете, відчуваю себе дитиною, якій мати справедливо накрутила вуха.
“Що я базікаю, — раптом злякався Синиця. — І хто дав мені право читати нотації самому Петровському?” Зиркнув на академіка ніяково й мовив вибачально:
— Здається, я наговорив дурниць. То прошу не звертати уваги…
Петровський відповів якось утомлено:
— Два боки однієї медалі… Моя депутатська позиція, яку ви так пристрасно й справедливо розкритикували, і ваш раптовий переляк. Адже визнайте, вас прорвало, висловили те, що думаєте, а висловивши, злякалися й відразу позадкували. Але чого лякатися? Не ті часи, й всі ми маємо вчитися гласності. На всіх рівнях, починаючи від найвищого.
