Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
— Не знаю, що й сказати, — признався чесно. — В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… — Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у “Цепеліні”, але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець — незалежно й владно.
Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас:
“Тут нікого нема?”
Неясний спогад наче осяяв його. У цей час у кутку тихо теленькнуло: Георг повідомляв, що небезпека минула і в будинку знову немає чужинців.
Кранке увімкнув світло й відчинив масивні двері. Камердинер уже стояв за ними — в домашньому халаті й капцях без задників.
— Який жах, панове, — мовив високим голосом, — щойно тут були росіяни!..
Валбіцин зміряв Георга іронічним поглядом. Запитав:
— Але, здається, ви не дуже-то й перелякалися?
— Не кажіть… Один з цих російських офіцерів був вельми доскіпливий, і мені довелося викручуватися з останніх сил…
Валбіцин заплющив очі й знову почув навдивовижу знайомий голос. Туманний спогад ворухнувся в ньому, він потер чоло, кліпнув очима й наче недоречно запитав Кранке:
— Ви пам’ятаєте інструктора Маркова?
— З “Цепеліна”?
— Звичайно.
— Для чого він вам?
— Марков лишився в Бреслау?
Кранке невизначено знизав плечима.
— Напевно…
— Прошу вас пригадати точно: коли штурмбанфюрер Краус прилітав до Бреслау, Марков був на місці?
— Невже зараз це має якесь значення?
Валбіцин тицьнув пальцем у стелю.
— Здається, чверть години тому він був тут… — Обернувся до Георга, запитав: — Російський офіцер, який розмовляв з вами німецькою, високий, худий, горбоносий?
— Так, але звідки ви знаєте?
Валбіцин переможно посміхнувся.
— Поздоровляю вас, гауптштурмфюрер, — церемонно вклонився Крайнє, — ви пригріли в “Цепеліні” змію, точніше, російського агента.
— Марков? — розгублено перепитав той. — Усі так довіряли йому.
— Я також, — ствердив Валбіцин. — Але ви не відповіли на моє запитання…
— Я бачив Маркова, коли з канцелярії виносили сейф. Крутився у дворі без діла… Однак у “Цепеліні” був такий рейвах, усе розвалювалося… Ви ж самі знаєте…
— Отож, — упевнено перервав його Валбіцин. — Марков скористався з цього безладу й повернувся до своїх. Знаючи, що ми вивезли кудись сейф з документами “Цепеліна”. І тепер розшукує нас. Наступає нам на п’яти, гауптштурмфюрер, чи не здається вам, що Марков чудово поінформований?
— Так, либонь, хтось навів його на наш слід, — погодився Кранке. — Але, бачите, поки що бог милує…
— Бог і Георг, — уточнив Валбіцин. Трохи подумав і мовив різко, наче віддавав наказ: — Тепер звідси ані кроку. Поки не одержимо сигналу від Крауса.
Кранке не сподобався категоричний тон Валбіцина, та заперечувати не став. Справді, один необережний крок, і все собаці під хвіст.
— Спати, — сказав утомлено, — давайте відпочивати, панове, бо вже скоро дванадцята.
— Принесіть мені пляшку, Георге, — попросив Валбіцин, але подумав, що старий може пошкодувати повної і принесе відкорковану, зупинив комердинера: — Не треба, я сам. А ви лягайте, вечір справді видався не з солодких.
Георг пішов, а Валбіцин подався потаємним ходом до бібліотеки. Дістав з бара пляшку, постояв перед відчиненим вікном, вслухаючись у тишу парку. Той шумів заспокійливо, нараз здалеку долинув приглушений гуркіт, буцім ішла буря, проте Валбіцин добре знав: це зовсім не гроза, а відлуння канонади. Отже, десь кілометрів за двадцять чи трохи далі йде бій, певно, це росіяни штурмують Бреслау, і, звичайно, місто довго не втримати. Однак думка про це не зажурила Валбіцина — яке йому діло до Бреслау, до Берліна, плювати на все, попереду приємна ніч з повною пляшкою, а вранці все вирішиться. Буде добре, якщо Краус подасть сигнал, якщо ж ні, доведеться вибиратися звідси самому. Поява Маркова в садибі фон Шенка не може бути випадковою, і, як кажуть злодії, слід одразу злиняти.
Кранке витягнувся на ліжку, підмостивши під голову високу подушку, й читав товсту книжку. У круглих, з металевими дужками окулярах, під жовтим світлом лампи він видавався добропорядним бауером, що відпочиває після робочого дня, і зараз його вірна Лізхен чи Кетхен прийде побажати йому доброї ночі й ніжно цмокне в чоло…
Ця ідилічна картина чомусь не потішила Валбіцина, навпаки, збурила жовч, йому захотілося сказати щось ущипливе, та не знайшов потрібних слів, лише відкоркував пляшку й налив келих. Довго тримав його, розглядаючи коньяк на світло, буцім це була якась заморська дивина, нарешті сердито гмикнув і спорожнив келих, не ковтаючи, просто вилив коньяк у шлунок, так пити він навчився ще замолоду в штабс-капітана Лук’яненка, той демонстрував це вміння в землянках під Брестом, коли стояли в обороні. Потім, під час Брусиловського прориву, штабс-капітан загинув десь під Львовом, — певно, всі давно вже забули про нього, крім Валбіцина: і треба ж таке, штабс-капітан був нагороджений трьома офіцерськими Георгіями, мав величезний успіх у жінок, здається, його приймав сам імператор, а все — марно, все, виявляється, дарма, все забулося, крім унікального вміння пити горілку.
Згадка про штабс-капітана Лук’яненка потішила Валбіцина, й настрій у нього трохи поліпшився. Простягнувся на ліжку, занурившись у спогади про далеку молодість. Спогади завжди тішили Валбіцина, либонь, тільки вони та ще алкоголь тримали його на світі. Все майно Валбіцина останнім часом укладалося в одну-дві валізи, зараз не було навіть тих валіз, але це зовсім не засмучувало пана Кирила, навпаки, відчуття того, що все твоє на тобі й весь вантаж уміщується в рюкзак та польову сумку з різним причандаллям для виготовлення документів, розкріпачувало, надавало легкості, яка опановує людиною лише в передчутті приємної та не дуже обтяжливої подорожі.
Валбіцин розумів, наскільки помилковими були ці думки й передчуття, в майбутньому йому не обійтись без неприємностей, навіть смертельної небезпеки, та нічого не міг удіяти — якийсь біс уселився в нього, наче лежав не в підвалі за кілька десятків кілометрів від конаючого міста в оточенні ворогів, що, не задумуючись, повісили б його на першому-ліпшому дереві, а на обтягнутому шкірою дивані у великій вітальні батьківського маєтку в Орловській губернії. Там Григорій Миколайович Валбіцин мав честь бути предводителем дворянства, і його старший син Кирило був упевнений, що такий же світлий шлях стелитиметься й перед ним. Тому не дуже й докучав собі науками в гімназії, сидів у класах по два роки, нарешті терпець викладачів урвався, і навіть його, сина дворянського предводителя, ганебно вигнали.
Батько, правда, одразу влаштував Кирила до юнкерського училища, яке він і закінчив сяк-так у дев’ятсот тринадцятому році, — не встиг насолодитися життям і покрасуватися в офіцерському мундирі, як почалася війна і, сидячи у землянках спочатку під Псковом, а потім — Брестом, Валбіцин почав усвідомлювати, що цей мундир не гарантує самі лише блага земні.
Батько втрутився: тепер знайомий полковник узяв Кирила до себе в контррозвідку, штаб якої не сидів у землянках, підпоручик Валбіцин знову міг дозволити собі й шампанське, й флірт з легковажними жінками. Життя дещо ускладнювала специфіка його нової діяльності, та все ж бити морди солдатам і навіть офіцерам, котрі підозрювалися в зрадництві, було легше й значно приємніше, ніж зубрити латинь, і Кирило Валбіцин, зрештою, начхав на те, що деякі фронтові чистоплюї при зустрічах не помічали його простягнутої руки. То більше, що іноді, використавши свої нові зв’язки, можна було дещо зіпсувати чистоплюям життя, навіть значно вкоротити його.
У контррозвідці, нарешті, виявилися й здібності Валбіцина — він пройшов непогану школу в жандармських спеціалістів, мав тверду руку, чіпку пам’ять, крім того, талант підробляти різні почерки, зумів розвинути ці нахили, за що одержав черговий чин поручика і вдячність самого начальника контррозвідки армії полковника Боровикова.
