Бікіні - Паттерсон Джеймс (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
До мене підійшов один із фотографів і відрекомендувався як Чарлі Ролінз. Сказав, що працює позаштатним фотографом і що коли мені потрібні фото для «Лос-Анджелес таймс», то він зможе мені їх зробити.
Я взяв його візитку, а потім обернувся — і якраз вчасно, бо саме в цей момент із води показалися аквалангісти. Один із них тримав у руках якийсь оберемок.
— Ходімо! Скажеш, що ти — зі мною, — кинув Кеола, і ми пішли по жовтій стрічці, огинаючи місце скоєння злочину.
Коли човен підплив до берега, ми вже встигли підійти до краю води.
Яскраве світло прожектора з гелікоптера вихопило з темряви тіло в руках аквалангіста. То було невеличке тіло жінки чи дівчинки. Можливо, підлітка. Воно так розбухнуло від води, що важко було визначити вік загиблої, зв'язаної мотузкою по руках і ногах.
Лейтенант Джексон виступив уперед і рукою в спеціальній рукавичці відкинув довге волосся з обличчя дівчини.
Я з полегшенням побачив, що то була не Кім Макденіелс. Значить, мені не доведеться телефонувати Левону та Барбарі. Але моє полегшення потонуло у всепоглинаючому почутті смутку й жалю. Цю дівчину — теж чиюсь доньку — жорстоко вбили. У цьому не було жодного сумніву.
Розділ 41
Крізь гуркіт вертольота прорізався пронизливий жіночий вереск. Я обернувся й побачив темношкіру жінку середньої статури зростом десь футів зо п'ять. З криком «Роза, Роза! Матір Божа, ні!» вона кинулася до жовтої стрічки.
За нею рвонув чоловік і вигукував:
— Ізабель, не ходи туди! Не ходи, Ізабель! — Він наздогнав її й обхопив руками, а вона стала щосили пручатися й гамселити його кулаками, намагаючись вирватися. Вона несамовито волала, напружуючи жили на худорлявій шиї:
— Ні, ні, ні! Ні, дитино моя, ні!
Поліцейські оточили подружню пару, і розпачливі крики нещасної жінки стали поволі стихати — її та чоловіка повели геть від місця злочину. Ціла зграя представників преси кинулися, як хорти, до батьків загиблої дівчинки. Це треба було бачити. У них аж очі блищали від мисливського азарту.
За інших обставин я теж був би серед тієї зграї, але в гой конкретний момент я теліпався позаду від Едді Кеоли, видряпуючись скелястим схилом, на верхньому краю якого представники мас-медіа розташували свої численні трансляційні пункти. Коли маленьке понівечене тіло несли на ношах до міні-автобуса судового слідчого, кореспонденти місцевих телеканалів аж надривалися від завзяття, наповнюючи ефір останніми гарячими новинами. Гепнули дверцята — і міні-автобус поїхав геть.
— Її звали Роза Кастро, — повідомив мені Кеола, коли ми увібралися в його джип. — їй було дванадцять. Ти коли-небудь бачив, щоб руки та ноги зв'язували в такий спосіб?
— Так, — мовив я. — Бачив.
Половину мого життя я був свідком насильства й писав про насильство, але вбивство цієї дівчинки наповнило мою уяву такими огидними картинами, що мені фізично стало зле. Я ковтнув жовч, стримуючи напад нудоти, і рвучко захлопнув дверцята.
Кеола увімкнув двигун і сказав, вирушаючи в північному напрямку:
— Ось бачиш, чому я не хотів телефонувати Макденіелсам. Бо якщо це була б Кім…
Його перервав телефонний дзвінок. Намацавши мобільний у нагрудній кишені, Кеола приклав його до вуха і сказав:
— Кеола слухає. Заспокойся, Левоне, заспокойся. Це не Кім. Ні. Я бачив тіло. Певен на сто відсотків. Це не твоя донька. — На мить повернувшись до мене, Едді прошепотів: — Вони дивляться новини по телевізору.
Кеола сказав Макденіелсам, що ми заїдемо до них у готель, і через кілька хвилин ми вже були біля парадного входу до «Вейлі Прінсес».
Левон і Барбара вже виглядали нас. Нічний бриз злегка куйовдив їхнє волосся та напинав новопридбане гавайське вбрання. Вони трималися за руки так міцно, що аж пальці побіліли, а їхні обличчя були бліді від утоми та переживання.
Ми пройшли разом із ними до вестибюля. Кеола все пояснив на ходу, не вдаючись у моторошні подробиці.
Барбара спитала, чи немає зв'язку між убивством Рози та зникненням Кім — то вона втакий спосіб напрошувалася, щоб її заспокоїли, але хто ж міг дати їй таку гарантію? Та я все одно спробував розрадити її. Сказав, що серійні вбивці мають свої сталі звички, тому навряд чи хтось із них раптом мінятиме свої вподобання з дівчат на жінок. Навряд чи, але цього не можна виключати, бо буває й таке. Останнього я визнав за краще не зазначати.
Я не лише казав Барбарі те, що їй хотілося почути. Я також заспокоював сам себе. Тоді я ще не знав, що вбивця Рози Кастро мав усеохоплюючий і безмежний апетит до тортур та вбивства.
І мені навіть на думку наверзтися не могло, що я вже встиг познайомитися з ним і поговорити.
Розділ 42
Хорст смакував французьке вино «Домен де ля Романе-Конті», придбане на аукціоні Сотбіз у 2001 році по 24000 доларів за пляшку. «Давай вип'ємо на брудершафт», — запропонував він своєму приятелеві Яну. Звісно, то був жарт. Ян був від нього за сотні миль, але завдяки веб-камерам створювалося враження, що вони сиділи в одній кімнаті.
Привід для їхньої зустрічі був ось який: Анрі Бенуа написав Хорсту, щоб той був готовий завантажити новий матеріал о дев'ятій вечора, і Хорст запросив Яна, свого давнього друга, на попередній прогляд найновішого відео, перш ніж послати його решті членів «Альянсу».
Комп'ютер Хорста пискнув, він підійшов до столу, сказав Анрі, що завантаження почалося, і відразу ж послав імейл-повідомлення Яну в його офіс в Амстердамі.
Зображення з'явилося на їхніх екранах одночасно.
Фоном служив залитий місячним сяйвом пляж. На великому рушникові лежала горілиць вродлива дівчина. Вона була гола, з тендітними стегнами, маленькими грудьми, а її коротке волосся було причесане — явно пальцями — у хлопчачому стилі. Чорно-біле зображення надавало фільму похмурої атмосфери, наче його знімали в сорокових роках.
— Прекрасна композиція, — зауважив Ян. — Цей чоловік добре знає свою справу.
Коли в кадрі з'явився Анрі, то на місці його обличчя була розпливчаста пляма, а голос був змінений електронним способом. Анрі грайливо розмовляв із дівчиною, називав її мавпочкою, інколи промовляв її ім'я.
— Цікаво, еге ж? — прокоментував Хорст. — Дівчина анітрохи не боїться. І не схоже, щоб вона була під дією наркотиків.
Джулія посміхалася, дивлячись угору, на Анрі, простягала до нього руки, розтуляла для нього ноги. Він виступив зі своїх шортів, оголивши свій дебелий стоячий прутень. Дівчина зачудовано витріщилася, прикрила рукою рота й проказала: «Ну й лихо в тебе, Чарлі!»
Анрі сказав їй, що вона — ненаситна, але в його голосі чулися піддражнювання та насмішка. Приятелі спостерігали, як він став навколішки між її стегнами, підняв Джулію за сідниці й опустив голову до лобка. Дівчина стала звиватися, впираючись п'ятами в пісок, а потім закричала: «Облиш, Чарлі, я більше не можу, благаю!»
— Мені здається, що Анрі старається, щоб вона його покохала. А може, він сам її покохає? Ото буде кіно!
— Гадаєш, Анрі здатен кохати?
Вони дивилися, як Анрі гладив і пестив дівчину, а потім різко увійшов у її тіло, приказуючи, яка вона прекрасна, яке то щастя — її кохати. Невдовзі стогони та крики Джулії перетворилися на істеричне хлипання.
Вона оповила його руками, й Анрі теж обійняв її і став цілувати заплющені очі Джулії, її щоки та губи. Потім в об'єктиві камери з'явилася його неприродно велика рука, яка майже закрила собою зображення дівчини. Рука на мить зникла, а потім знову з'явилася, цього разу — стискаючи мисливський ніж. Анрі поклав його біля дівчини на рушник.
Хорст від нетерпіння аж подався вперед, витріщаючись в екран. «Правильно, — подумав він. — Спочатку — ритуал, а потім — завершальне жертвоприношення». Та раптом Анрі повернув до об'єктива своє розмите обличчя і спитав: «Усі задоволені?»
Дівчина відповіла, що так, вона цілковито й повністю задоволена. Й екран погас.
— Оце й усе? — спитав Ян, невдоволено виринаючи зі стану, схожого на гіпнотичний транс. Хорст перекрутив назад відео, переглянув останні секунди — і збагнув, що «кіна не буде». Принаймні для них.
